ЧАРІВНІ КАЗКИ

Дітям про булінг
Чарівні руки
У класі з'являється незвичайна дівчинка. Вона не має однієї руки, що не залишається не поміченим однокласникам. Матвій, який звик з усіх кепкувати не дає їй спокою доти, доки не трапляється неймовірна пригода, яка змінить і самого хлопця, і його ставлення до людей.


Казка перемогла в літературному конкурсі "Казкочас" від літплатформи "Аркуш".
ЧИТАТИ
Дитячі казки
Кіт, професор і дракони
Добра казочка про важливість спілкування та загальнолюдські цінності.

Скуловатова О.В. Кіт, професор та дракони // Вечірня казка. Журнал, травень, 5 (52), 2021, с. 12-13.
ЧИТАТИ
Казки дітям
Маленька відьмочка
Казка про добру дівчинку Галинку, яка була маленькою відьмочкою.

Скуловатова О.В. Маленька відьмочка // Вечірня казка. Журнал, квітень, 4 (51), 2021, с. 12-13
ЧИТАТИ
Маленька відьмочка
Маленька відьмочка і самокат
Продовження захопливих пригод маленької відьмочки Галинки.
ЧИТАТИ
Українські казки
Хлопчик, який вдивлявся в темряву
Ця казка розкаже малюкам, чому не варто боятися темряви.
ЧИТАТИ
Авторські казки
Книжкова крамниця
Казка про Яринку, яка найбільше у світі любила книжки, а ще про дружбу та підтримку.

Скуловатова О. Книжкова крамниця / Скуловатова О. // Золоте левеня. Журнал, листопад, №11 (45), 2021, с. 4-5.
ЧИТАТИ
Авторські казки
Чарівний світ карамбамболиків
Казка про Яринку та Лесика і чарівний світ, який вони випадково відкрили.

Скуловатова О. Чарівний світ карамбоболиків / Скуловатова О. // Золоте левеня. Журнал, серпень, 8 (42), 2021, с. 4-5.
ЧИТАТИ

Чарівні руки

 
Матвій сильний. Третій рік займається карате і вже виборов десяток нагород. Матвій швидкий. Жоден хлопчик не обжене, коли він мчить футбольним полем. Матвій гарно вчиться, бо звик перемагати. Але Матвія ніхто не любить, бо він злий. Побачить, що в Сашка нова ручка, забере не спитавшись і пише цілий день. А Сашко не перечить, бо боїться. Знає, що варто заперечити й дістанеш щигля, а ще того гірше, причепиться й кепкуватиме. Краще мовчати.

Дівчата Матвія стороняться. Вони, хоча і третьокласниці, але, як захиститися від настирного хлопчика, не знають. То за косу смикне, то зошит відбере, може в книжці погане слово написати. Таких слів знає безліч. Здається він дістає їх з якоїсь бездонної криниці. А найбільше любить образливі прізвиська вигадувати. От скаже, як зав’яже. Прилипне те гидке прізвисько, не позбудешся й до десятого класу.

Одного дня, прямо посеред уроку, завітав директор. За руку він тримав гарненьку дівчинку.
— Дозвольте представити нову ученицю. Це Поліна.
Дівчинка потупилася та почервоніла. Двадцять пар уважних очей оглядали її охайну сукню, тонкі кіски та миле личко. Діти не відразу зрозуміли, що не так. Однією рукою вона притримувала лямку рюкзака, а інша просто звисала. Лише, коли зайняла вільне місце й почала розкладати речі, зрозуміли, в Поліни немає руки.
Матвій завжди сидів сам, бо хто ж захоче сусідити з таким хлопцем, тому новенька опинилася поряд нього. Спершу придивлявся, зацікавився, як вона справлятиметься без руки. Але дівчинка напрочуд вправно тримала ручку лівою і строчила за вчителькою рівненькі округлі літери. Їй не вистачало лише кисті, тому часом допомагала собі куксою.

— Чуєш, новенька, де ти правицю згубила? — прошепотів, коли вчителька відвернулася, Матвій.
— Я народилася без неї.
— А я думав хтось відкусив, — розсміявся. — Однак будеш у нас Недогризком.
Хтось позаду захихикав. Поліна почервоніла та потупилась у зошит. Щойно пролунав дзвоник, вчитель вийшов із класу, і Матвій розвеселився. Він стрибав довкола новенької й вигукував:
— Недогризок, Недогризок, дай п’ять! — підставляючи долоню, ніби для того, щоб дівчинка по ній плеснула.

Решта дітей спостерігали, але не втручалися, побоюючись, щоб не перекинувся на них. Сашко, який ховався на останній парті, з полегшенням видихнув. Тепер Матвій його облишить, бо знайшов нову жертву. Віка, яка читала товсту книжку, відірвалася й підійшла до зніяковілої Поліни, яка ледве стримувала сльози образи.
— Ходімо, погуляємо надворі. Перерва велика, встигнемо подихати свіжим повітрям, — ігноруючи Матвія, який кривив обличчя та глузував, Віка взяла Поліну за ліву руку й повела за собою.

Коли дівчата пішли, Матвій занудьгував. Обвів поглядом клас і не помітивши бодай когось вартого уваги, схопив кофту й подався надвір. Тієї осені стояла напрочуд гарна погода. У повітрі літали сріблясті павутинки, дмухав легкий вітерець і хотілося насолодитися цим останнім теплом. Дітлахи з радістю тікали з класів і юрмилися на майданчику.
Матвій пошукав поглядом дівчат і помітив, що вони сіли на карусель і про щось шепочуться. Тихенько підкрався ззаду, ухопився за поручень і побіг по колу, усе сильніше й сильніше розкручуючи громіздку конструкцію. Дівчата злякано ухопилися за залізні бильця й запищали.

— Матвій, зупинися, не треба! — Віка намагалася докричатися до однокласника, але він розійшовся і, немов несамовитий, біг, запалюючись бешкетним настроєм.
У якийсь момент відчув, що вже не встигає переставляти ноги, хотів відскочити, але пальці прилипнули до залізної ручки. Не припиняючи перебирати ногами, смикнувся, ще раз. Ніяк. Сили закінчувалися, а карусель, як гігантська дзиґа, лише пришвидшувалася. Матвія тягнуло слідом, і здавалося, от-от відірве руку.
— Ой, ой, зу-у-пе-ніть! До-по-мо-жіть! — волав, але однокласники думали, що то чергова витівка, і ніхто не зважав.

У дівчат запаморочилося в голові. Усе кружляло, майоріло, зливалося. Раптом карусель зірвалася та, немов летюча тарілка, помчала в небо. Зойкнула злякана Поліна, міцніше вчепилася в бильце Віка, а Матвій бовтався в повітрі й метелів ногами, ніби шукав опору.
З неймовірною швидкістю вони пролетіли над містом, над пожовклими соняшниковими полями, над смарагдово-синім озером і густим лісом. Поступово карусель почала сповільнилася і, немов паперовий літачок, спланувала на галявину. Спантеличені діти ще кілька хвилин приходили до тями. Віка перша підвелася й зіскочила на землю. Матвій здивовано відпустив поручень і зрозумів, що його ніщо не тримає.

— І що нам тепер робити? — Віка вперла руки в боки й суворо дивилася на однокласника. — Якби не ти, то зараз би на математиці сиділи, а після в столову пішли…
— Ми що котлет не бачили, — Матвій озирнувся, — тут свобода. Е-ге-гей!
Затріщали гілки й з кущів вистрибнув величезний жовтий вовчисько. Його червоні очі палали кровожерним вогнем.

— Тікаємо! — Матвій метнувся в кущі, дівчата слідом.
Біг першим і думав, що коли вовк і схопить, то котрусь із них. Не помітив грубий корінь, перечепився й полетів долілиць. Колючі кущі боляче обдерли шкіру. Перекрутився, сів і зустрівся зі страшними очима. В обличчя дмухала смердюча роззявлена паща. З рота звіра капала слина, а гострі ікла виблискували, немов кинджали.

Матвій зіщулився, заплющив очі й почув гучне плескання. Моргнув не в змозі повірити в те, що бачив. По вовчій морді ляскала велика долоня, затягнута в чорну латексну рукавичку. Вона пурхала, уверталася від його зубів і завдавала ударів. Нарешті, стиснувшись у кулак, вдарила по чорному вологому носу. Звір заскавчав, немов щеня, якому наступили на хвіст, і побіг у лісову хащу.

Здивований Матвій озирнувся й побачив Віку, блакитні очі якої зробилися великими, як в аніме. Поліна здавалася спокійною. З ніжною усмішкою на губах, спостерігала за розкуйовдженим здивованим Матвієм.
— Що це таке? — вичавив спантеличено.
— Ти про Рукобійку?
— Що?
— Ну, рука, яка б’ється — Рукобійка.
— Угу, — промукав, не відриваючи здивованого погляду від Поліни. Дівчинка здавалася гарненькою, немов лялька, яка сидить у бабусі на шафі.
— Хай там що, треба йти, — рішуче мовила Віка та перша ступила на стежку.
— Дай п’ять! — гукнула Поліна.
Віка озирнулася й побачила, що до неї підлетіла розпростана долонька в білій сітчастій рукавичці. Дівчинка із гучним звуком плеснула по ній, від чого бідолашний Матвій зовсім зблід.
— А це що?
— Ну, так Дайп’ятка, — Поліна тішилася, спостерігаючи реакцію однокласника.
— А ще які є?
— Їх не дуже багато. Ще Рукоручка, щоб писати, Рукоплеска, щоб плескати, Рукорулька…
— Щоб рулювати… — здогадалася Віка.
— Ага. А ще Рукомивка, Рукохватка… Може й інші існують, але поки їх не зустрічала.
— І вони всі твої? Як? — Матвій не міг збагнути, що коїться.
— Це складно. У нашому світі я народилася такою, — Поліна закачала рукав, і діти побачили гладеньку, немов коліно, кістку, обтягнуту шкірою, — але коли я потрапляю в Закрай, то з’являються ці руки.

— Ого! — Матвій із повагою присвиснув. — Ти крута.
Поліна дуже серйозно поглянула й тихо промовила:
— Крутість не в тому, щоб мати якусь особливість, чи здібність, а в тому, щоб застосовувати її во благо. От ти — сильний, швидкий, кмітливий, але не крутий. Бо те все на шкоду.
Матвій присоромлено потупив очі, і товариство мовчки попрямувало в’юнкою стежкою. За пів години опинилися біля озера, наповненого малиновою водою з бульбашками. Матвій присів, обережно занурив палець у воду й понюхав:
— Сітро, — став на коліна, і, немов песик, почав сьорбати. Дівчата й собі взялися черпати й пити солодку газовану воду.

У повітрі з’явилася рука, яка показувала пальцем у бік озера.
— Що вона хоче? — Віка перша помітила той жест.
— Це Руковказ, — показує напрям. Нам потрібно переправитись.
Щойно Поліна договорила, як інша рука полетіла через озеро, схопила за мотузку човника й підтягнула до дітей. Вони застрибнули всередину, і рука потягнула їх на протилежний берег.
— А це руководка? — Матвій не відриваючись стежив за дивною помічницею.
— Ні. Рукотяг. — Поліна милувалася яскравими кольоровими деревами, які росли на березі. Переправившись, діти відшукали стежку й пішли за Руковказом.
— Поліно, — погукав Матвій. — А ми зараз у Закраї? Тому в озері сітро, вовки жовті, а дерева взагалі, як веселка?

— Ага. Закрай щоразу різний, але я коли сюди потрапляю, завжди знаю, що це він. Якщо хочете повернутися додому, доведеться пройти всі випробування, які він нам підготував.
Поліна зробила крок і провалилася під землю. Перед Вікою та Матвієм відкрилася глибока темна нора.

— Поліно, Поліно! — покликали. Відповіли лише шуліки, які з гортанним тривожним криком, кружляли над головами, — Поліно! Поліно!
— Що робитимемо? — Віка вдивилася в обличчя Матвія.
— Мусимо лізти за нею.

— Я тебе не впізнаю. Ти ж дражнив Поліну та ображав, а тепер готовий зануритися в цю страшну нору?

Матвій мовчки сів на край ями, спустив ноги й полетів униз. Віка озирнулася, важко видихнула й подалася слідом. Вони неслися крізь темноту, немов з’їжджали з величезної гирки в аквапарку, поки не приземлилися в копицю сіна.

— Я вже зачекалася, — Поліна жувала стеблинку, і в її очах бігали бісики.
— Як ми могли падати під землю, а опинитися на лузі?
— Це ж Закрай. Тут всяке трапляється. Он наша школа. Махнула рукою на горизонт, де височіла знайома будівля.

Дорогою говорили про різне, згадували веселі шкільні випадки, але чим довше йшли, тим більшою ставала відстань. Зморившись, присіли на узбіччі.

— Чому ми не можемо дістатися місця? — турбувалася Віка.
— Я не знаю, — втомлена Поліна сумно потупила погляд.
Раптом Матвій побачив, що до них зі скаженою швидкістю летить карусель. Він не розмірковуючи стрибнув, відпихаючи Поліну, і важка конструкція приземлилася в сантиметрі від її голови.

Віка зойкнула і злякано закліпала. Матвій та Поліна підвелися, обтрушуючи налиплу до одягу траву. 

— Ти щойно врятував мені життя, — Поліна опустила очі, підійшла до Матвія та легенько торкнулася губами щоки.
Він почервонів і запишався. Карусель не стояла на місці, вона зарипіла й почала повільно обертатися.

— Думаєте, нам треба на неї сісти? — Матвій згадав, як вони неслися по небу, і в нього нестерпно боліли руки та паморочилося в голові.
— Ходімо, — Віка ступила на платформу каруселі першою, слідом Поліна, а Матвій застигнув вагаючись.

— Швидше, вона відривається від землі! — вигукнули в один голос дівчата.
Карусель трохи піднялася й повільно почала розкручуватися. Матвій щодуху кинувся до неї й встигнув схопитися за бильця. Вона набрала шалену швидкість і метнулася в небо.
 
***
 
Матвій тихо застогнав, відчувши, що його плескають по щоках.
— Розплющив очі! Розплющив очі! — лунали радісні голоси.
Хлопчик повільно підвівся. Він сидів на майданчику, а довкола юрмилися діти. Скрізь натовп проштовхнулася вчителька:

— Що тут трапилося?
— Матвій бісився. Розкрутив карусель так сильно, що не зміг втриматись і впав, забившись головою. Якби не дівчата, які зістрибнули та зупинили, то може б і загинув, — серйозно доповів Сашко.
— Добре. Я зателефоную його мамі, нехай відвезе його в лікарню, — вчителька взяла за руку притихлого Матвія та повела до медпункту.
 
***
 
Наступного дня Матвій прийшов із пастирем на лобі, чемно привітався та сів на своє місце. Помітивши, що Поліна зайняла останню парту й розклала там речі, підійшов:

— Повернись на своє місце, — вона здивовано поглянула з-під лоба, і він додав: — будь ласка.
Діти, які чули цю розмову, удавали, що нічого не помітили, а самі здивовано стежили за подіями. З того часу Матвія, як підмінили. Він не задирається до однокласників, не дражниться. Коли бачить, що хтось ображає слабших, поспішає на допомогу. Щодня носить Полінин рюкзак, а на свята пригощає її цукерками. Спитати не наважується, але постійно чекає, раптом вона розкаже бодай щось про Закрай, чи з’являться її чарівні руки. Але Поліна поводиться, як звичайна дівчинка, а може не поспішає ділитися таємницею.
 


Кіт, професор і дракони


Кіт і професор жили в маленькому будиночку на краю міста. Професор закінчив академію, прочитав безліч філософських книжок, а кіт був просто мудрим. Вони сиділи й милувалися заходом сонця, сьорбаючи терпкий трав’яний чай.

Перед тим як лягти спати, друзі завжди зазирали в чарівне дзеркало, щоб переконатися, що в їхньому світі все добре. Цього разу побачили, що на місто суне величезна зграя драконів. «Біда!» - вигукнув професор і схопивши кота під пахву, як був в халаті та капцях, вибіг на вулицю.

За рогом жив оракул. До нього зверталися лишень у випадках, коли ніхто інший не міг дати ради. Оракулу було понад тисячу років. Ніхто не знав звідки взявся і що він за істота.

Коли професор увірвався в його покої, Оракул сидів на терасі й погойдувався в плетеному кріслі. Він давно втратив здатність дивуватися, якщо вона в нього й була колись. Поява пізніх гостей його не стурбувала. Він спокійно вислухав переривчату оповідь професора, млосно подивився в далечінь і мовив:


− Тобі потрібен хтось, в кого чисте серце й розум.

Після цієї фрази оракул закрив очі, що означало – розмову скінчено.
Професор не скидаючи темпу побіг далі. Він прямував до центральної площі міста, посеред якої стояв портал. Через нього ходили не часто, бо ніхто не знав, як він працює, а ризику містяни не любили. Але не цього разу. Професор притиснув кота і тихо прошепотів: «Хтось з чистим серцем і розумом».


***

В дитячому будинку був відбій. Малята тихо сопіли у своїх ліжечках. Не спала, лишень, Катруся. Боялась страхів, що приходили до неї, коли засинала. Дівчинка не мала тата, а нещодавно захворіла та померла мама. Її відправили в дитячий будинок, де кожну ніч чекав кошмар. Катруся з усієї сили намагалась не спати.
«Все ж заснула», − подумала Катруся, коли побачила посеред кімнати сивого чоловіка в халаті, капцях та котом під пахвою.

− Ми шукаємо того, хто не боїться драконів, − випалив професор.
− Я не боюся, − сказала Катруся і додала: − Мої кошмари набагато страшніші.
− Ходімо з нами, треба поспішати, − професор простягнув руку, Катруся подала маленьку долоньку й за мить всі опинилась на міській площі. Професор тягнув Катрусю за руку і біг на захід, туди де таборилися страшні дракони.

Дівчинка ледве встигала. Кіт нарешті вирвався з міцних обіймів і чимчикував слідом, гордовито піднявши пухнастого хвоста. За кілька хвилин товариші вийшли за місто. Сонце сіло і на небі панував повний місяць. Здалеку виднілося поле на якому отаборилися чудовиська.

Професор спинився. Його коліна тремтіли.
− Далі ти сама, будь ласка, − сказав і заплакав.
Катруся пішла. Вона повільно наблизилась до величезних рептилій:
− Добрий вечір, панове дракони.
Дракони відповіли:
− Добрий, а ти хто така?
− Я − Катерина Іванівна, − Катруся зробила реверанс.

Драконів зацікавила ця маленька невідома їм істота. Вони посадили її біля багаття та почали розпитувати. Катруся розповіла про дитячий будинок, про маму й тата, про свій світ, про мобільні телефони та Інтернет… Дракони уважно слухали, кивали головою, кілька разів нишком утирали сльози, ставили питання та щиро дивувалися.

Коли дівчинка вибилась з сил і заснула, дракони дбайливо вклали її на картатий плед та прикрили пухнастою ковдрою з шерсті єдинорога. Вперше Катруся бачила веселі кольорові сни. Кошмари пішли назавжди, бо нарешті знайшлися ті, хто її вислухав.

На ранок дракони сказали, що не збиралися нападати на місто, а просто подорожують, спостерігають природу, дивуються. У них такий стиль життя. Головний дракон, що носив червоний шарфик й завжди усміхався, запропонував Катрусі стати їхньою принцесою і дівчинка погодилася. З того часу вони подорожують разом: маленька дівчинка та сім драконів.


***

Кіт та професор вечорами п'ють чай з яблучним пирогом та заглядають в чарівне дзеркало, щоб переконатися, що в Катрусі все добре.

Маленька відьмочка



Галинка гарно навчалася, слухалася, допомагала мамі, поливала квіти та малювала олівцями, а ще вона мала чарівну силу. Її бабусю люди вважали відьмою і прапрабабусю, і прапрапрабабусю. Відьмівство передавалося в їхній родині через покоління по жіночій лінії. Мама в це не вірила, і з часом, Галинка перестала розповідати про свої здібності.

Одного разу мама занедужала. З ранку вона не пішла на роботу, а лежала в ліжку і тихенько стогнала. Дівчинка підійшла та торкнулася лоба. Він був гарячим. Мама не відповідала на її запитання і Галинка зрозуміла, що сталася біда.
Дівчинка зайшла до комори та узяла віник, відкрила вікно, осідлала свого «коня» й вилетіла на двір. Голуби, що полюбляли підвіконня їхньої квартири для філософських бесід, перелякано розлетілися, а стара ворона Клара невдоволено сказала: «Кар, літають тут всякі…»

Маленька відьмочка набрала висоту та сховалася від сторонніх поглядів за хмарами. Це був її перший політ, але розмірковувати над його механікою вона не мала часу.


***




Приземлилася в лісі. Щойно босі ноги дівчинки, яка забулася взути черевики, так поспішала допомогти мамі, торкнулися землі, на зустріч їй вийшов сірий вовк.
− Мої вітання, юна пані, − проказав здивовано розглядаючи незнайомку.
− Добрий день, пане вовк, − ввічливо привіталася, перекидаючи ногу через потріпаний віник.
− Ви у справі тут, чи проїздом?
− У дуже важливій справі, вовчику. Моя мама тяжко хвора. Потрібні цілющі трави.
− Я знаюся на травах. Ми − вовки завжди лікуємося за допомогою рослин. Ходімо зі мною.
Дівчинка поспішила за сірим вовком. Вона знала, що з незнайомцями не варто розмовляти, але була настільки схвильована долею матусі, що зовсім забулася про це правило. Дорогою вони спілкувалися і Галинка дізналася, що вовк має діточок − трьох маленьких вовченят та красуню-дружину.
Він виявився дуже люб'язним і показав Галинці трави, які знімають жар, знижують температуру, лікують горло та позбавляють від нежиті.
За пів години дівчинка назбирала цілий пакет цілющого зілля. Вона подякувала новому другові та обіцяла завітати на гостину і принести щось смачненьке для його вовченят.


***




Мамі стало гірше. Галинка не витрачаючи часу побігла на кухню. Вона вже вміла запалювати плиту, тож поставила на вогонь велику каструлю та почала готувати відвар. Маленька відьмочка не мала рецепту, але її несвідоме містило знання накопичені пращурами, тож вона відключила логіку та віддалася відчуттям.
Зілля остудила на балконі та налила в чашечку. Перший ковток до маминих стулених вуст вдалося залити не відразу. Далі пішло легше. Змучена хвора випила все і відразу заснула.

Заснула маленька Галинка, скрутившись, немов кошеня, на килимку біля ліжка. Зранку мама прокинулася та позвала доню, яка вже поралася в хаті. Почувалася краще і Галинка налила їй ще цілющого чаю. Мама швидко одужувала, але дівчинка не зізналася, що літала в ліс, а сказала, що купила чай в аптеці біля будинку.

Коли мама остаточно одужала та пішла на роботу, Галинка дістала свій віник, пакет цукерок та пачку сосисок і полетіла в гості до нового друга. Так дівчинка та вовчик потоваришували. На них ще чекало безліч цікавих пригод разом.


Маленька відьмочка та самокат


Галинка дуже хотіла самокат. Щоб був блискучий, аж до осліпу й з рожевими колесами, які світяться вночі. І от нарешті тато приніс подарунок.
Він був ще гарніший, ніж в її мріях. Галинка вдягнула новеньку спідничку, зав'язала коси стрічкою та поїхала в парк кататися. Вона мчала назустріч вітру і їй здавалося, що перехожі обертаються та дивуються, яка вона стрімка та гарненька. Спідничка розвивалася і ніжно тулилася до голих ніжок. Катаючись парковими доріжками, вона помітила, що на лаві одиноко сидить повненький хлопчик з кирпатим носом вкритим веснянками.

«Він, мабуть, не займається спортом, раз так розтовстів, − думала дівчинка, − буду кататися повз нього, нехай дивиться та заздрить. Може, теж почне чимось займатися».

Вона пролетіла повз хлопчика разів з десять. Минаючи кирпатого товстуна вдавала, що не помічає, як він дивиться на неї. Галинка думала, що хлопчик захоплюється її вправністю та почувалася зіркою.

Замріявшись та остаточно зарозумівшись, дівчинка не помітила кошеня, яке вибігло на переріз. Було пізно спинятися, й щоб не задавити малого, Галинка різко крутнула руля в бік та злетіла з самоката, прошкрябавши колінами по асфальту. Лежала розтягнувшись посеред доріжки й почувалася нещасною.
Зі стогоном перевернулася й сіла роздивляючись зчесані коліна з яких сочилася кров.

− Забилася? Дай руку, допоможу стати, − Галинка підняла очі й побачила, що поряд неї стоїть той самий хлопчик. Під пахвою в нього була милиця, на яку він спирався всім тілом. Вільну руку простягнув їй назустріч, пропонуючи допомогу.
Галинка відчула нестерпний сором. Цей хлопчик виявився хворим, а вона вважала його ледачим. Він набагато кращий за неї, такий добрий та уважний. Дівчинка взяла простягнуту руку, підвелася й пошкутильгала до лавки. Хлопчик йшов слідом.

Присівши, діти розговорилися й Галинка дізналася, що хлопчика звуть Лесиком, і він раніше дуже любив грати у футбол. Мріяв стати чемпіоном як Роналдо, але захворів й тепер прогнози невтішні. Лікарі кажуть, що скоро він не зможе ходити навіть на милицях.

Галинка щиро шкодувала цього милого хлопчика. Ввечері за Лесиком прийшла мама, і він повільно, спираючись на милиці, пішов додому. Галинка теж пішла, тримаючи самокат в руках. Кататися їй не хотілося.


***




Наступного дня Галинка цілеспрямовано мчала на самокаті в бік знайомої лавки. Лесик вже був на місці. Дівчинка сіла поряд і показала замазані зеленкою коліна. Діти говорили. Лесик, який через хворобу мав багато часу, прочитав безліч книг. Він розповідав Галинці про далекі острови, піратів та неймовірні пригоди.

Відтепер Галинка їздила в парк не просто так. На неї чекав друг. Коли вона думала про нього, на душі ставало тепло та радісно. Так минув місяць.
Одного разу Галинка приїхала на знайоме місце, але Лесика не знайшла. Вона чекала майже годину, зрештою втомилася й поїхала додому. Настрій відразу зіпсувався. Наступного дня дівчинка знову поїхала шукати Лесика, але хлопчик не з'явився, і вона зрозуміла − сталася біда.


****




Коли мама поцілувала доню та побажавши: «На добраніч», − вийшла з кімнати, Галинка скочила з ліжка та витягнула з-за шафи віник. Вона відкрила вікно, осідлала свого «коня» й вилетіла в ніч. На небі стояв повний місяць. Галинка задумала складну справу. Вона знала, що в лісі живе Головна відьма й саме до неї направлялася смілива дівчинка.

Діставшись лісу Галинка приземлилася. З-за кущів вийшов вовчик:
− Мої вітання, шановній відьмочці.
− Привіт, вовчику. Мені конче необхідна Головна відьма, проведеш мене до неї?
− Ти знаєш, що Головна відьма, насправді ніяка не відьма. Вона значно давніша. Колись була слов'янським божеством, на ім’я Дана, але люди забули про неї й тепер вона живе тут. Будь з нею обережна.

За пів години друзі опинилися на галявині біля річки. Хата Головної відьми була схожа на невеликий дерев'яний теремок. Галинка піднялася скрипучими сходами й несміливо прочинила двері.

Посеред кімнати стояла висока струнка жінка. Її розпущене волосся відливало синім кольором, а очі були такі голубі та глибокі, що дівчина задивилася. Вона уявляла її старенькою бабусею.

− Заходь, якщо прийшла. Й Сірого клич. Знаю, що він на дворі чекає.
− Добрий вечір, − проказала Галинка та гукнула на двір: − Вовчику, заходь!
Сірий нехотя бочком увійшов до кімнати. На нього зашипів великий чорний кіт, що спав на лаві біля вікна.
− Я тут посиджу, − вклався на передні лапи в кутку.
− Розповідай з чим прийшла.
− Хочу попросити допомоги. Мій друг тяжко хворий і крім вас ніхто не здатен його врятувати.
− Подивимось. − Жінка дістала залізний тазик, плеснула води й проказала заклинання. За мить, як на екрані телевізора, з'явилося зображення. Дівчинка побачила Лесика, який сидіть на лікарняній койці, його маму та чоловіка в білому халаті. Лікар говорив, а мама плакала. Галинка не чула слів, але Дана сказала, що прочитала по губах:

− Хлопчику завтра ампутують ногу. У твого друга, дуже важка хвороба, але я можу йому допомогти.
− Будь ласка, дуже вас прошу, − благально склала рученята Галинка.
− Ти майбутня відьма і знаєш, що за все в житті доводиться платити. Ціна буде високою.
− Що завгодно, − відповіла не розмірковуючи.
− Я хочу твій вказівний палець, − Головна відьма дивилася серйозно і Галинці стало страшно. Як це віддати палець? Але ж вона сама пообіцяла що завгодно. Вовчик, який чув цю розмову, підвівся і його шерсть стала дибки. Він відчув небезпеку, а кіт знову вигнув спину та зашипів.
− Беріть, − дівчинка простягнула руку відьмі. Та взяла з полички великі ножиці й піднесла їх до пухкої дитячої долоньки. Вовчик приготувався стрибати, Галинка закусила губу та замружила очі...
Раптом Головна відьма розсміялася.
− Забирай свою руку. Бачу, що ти смілива дівчинка і щиро прагнеш врятувати друга. Я візьму іншу плату. Хочу твій самокат.
− Добре, відказала з полегшенням Галинка, − їй було шкода новенький татів подарунок, але це ж це не палець, а звичайна іграшка. Головна відьма махнула рукою, і самокат з'явився в кімнаті, ппроказала чарівні слова і він зробився зовсім маленьким. Вона поклала його в банку й закрила кришкою.
− Консерви на майбутнє, − хмикнула. Узяла іншу банку, відлила в маленьку пляшечку рідину з неї, щось прошепотіла й дала дівчинці. − Сьогодні вночі маєш оббризкати цим зіллям свого друга, але треба поспішати, поки не заспівали півні. Зараз ти увійдеш в ці двері й опинишся в палаті Лесика. Прощавай, − Головна відьма показала на різьблені дверцята великої шафи, що стояла в кутку.
Дівчинка підійшла до дверей, і вони відчинилися. Вона подякувала та ступила в темряву, а вовчик стрибнув слідом.


***




Друзі опинилися в лікарняній палаті. На ліжечку тихо посапував Лесик. Глинка відкрила пляшку та збризкала хлопчика чарівним зіллям.
Коли вибралися на двір, Галинка згадала, що віник залишився в лісі.
− Як же я потраплю додому?
− Я тебе підкину, сідай, − вовк підставив свою блискучу чорну спину, а Галинка сіла верхи, як на коня, і вони помчали нічними вулицями.


***


Наступного дня в парку Лесика не було. Не з'явився він і через день. Галинка ходила до їхньої лави в надії його зустріти цілий тиждень.
Одного разу поверталася зі школи й побачила, що на майданчику хлопці ганяють у футбол. Вона зупинилася та стала спостерігати. Серед спітнілих червоних хлопчаків ледве впізнала Лесика. Він виглядав цілковито захопленим грою й більше не здавався товстим, навпаки став спортивним та підтягнутим.
Дівчинка вилізла на парканчик та всілася звісивши ноги. Їй було цікаво, з яким рахунком закінчиться тайм. Нарешті хлопчаки награлися й Лесик помітив Галинку.

− Привіт, − загукав радісно. − Я зараз перевдягнуся й проведу тебе додому, хочу розказати цікаву історію. Почекаєш?

− Звісно почекаю, − сказала посміхаючись Маленька відьмочка.

Хлопчик, який вдивлявся у темряву


Яринка мешкала з мамою та татом в новій трикімнатній квартирі. Дівчинці подобався світлий інтер'єр та сонечко, яке заглядало у вікна. Раніше вони жили в гуртожитку, спали втрьох на розкладному дивані й вона звикла тулитися до теплої маминої спини. Тепер мала власну кімнату. Там було багато повітря та місця для ігор, проте, вночі, залишаючись наодинці, Яринка думала про страхи.

Щойно світло згасало, великий плюшевий ведмідь перетворювався на монстра з ртутними очима, ляльки на скелети, а за шторами ховалися привиди. Яринка залазила під ковдру й лежала так всю ніч.


***


Ввечері мама почитала Яринці казочку й прочинила двері балкону, щоб впустити свіже повітря. Побажавши: «На добраніч», − вона вийшла та вимкнула світло. Дівчинка хотіла швидко сховатися з головою під ковдру, коли раптом почула дивний звук. Він не лякав, навпроти зачаровував мелодійністю. Прислухалася. Хтось грав не сопілці. Яринка сіла на ліжку, спустила ніжки додолу, зіскочила й вийшла на балкон.

На сусідньому балконі стояв хлопчик. Яринка заслухалась, такою дивовижною здавалася його гра. Коли мелодія стихла, дівчинка почала плескати в долоньки. Вона хотіла винагородити музиканта.

− Привіт. Чому ще не спиш? − звернувся до неї хлопчик.
− Я почула твою музику й прийшла. А сам, чому ще не в ліжку?
− Вдивляюся в темряву.
− Що робиш?
− Колись, коли я був маленьким, як ти, то дуже боявся залишатися на самоті. − Яринка подумала, що він не набагато старший, але промовчала, бо сама ж щойно боялася. − Мені скрізь ввижалися страхи. Одного разу я втомився боятися й вирішив поглянути на них. Було дуже моторошно, але я розплющив очі та зробив це.

В моїй кімнаті стояв великий іграшковий кінь. Вночі він перетворювався на людожера. Кінь став першим, на кого я поглянув крізь темряву. Дивився допоки людожер знову не перетворився на коника. Тоді встав з ліжка і зазирнув під нього. Завжди думав, що там хтось живе, але коли присвітив ліхтариком, виявилось, що нікого там немає.

Так робив з кожним предметом, який мене лякав. Коли обстежив кімнату, вийшов надвір. Ми тоді жили в приватному будинку. Поступово, день за днем, я вдивлявся в темряву. І, знаєш, одного разу відчув, що страхів не залишилося, натомість темрява дарує чудові образи. З того часу я вдивляюся в неї, щоб побачити історії про інші світи, загадкових істот та веселі пригоди. Якщо не будеш боятися, то розповім тобі якось.

− Я нічого не боюся. Тепер теж вдивлятимусь в темряву, як ти. Розкажи історію, будь ласка, − Яринка сіла на плетене крісло, що стояло на балконі, та підтягнула ніжки, а хлопчик перехилився зі свого балкону, щоб вона краще його чула.
− Я розповім тобі про піратів та таємничі острови, а потім ти підеш спати й вже ніколи не бачитимеш страхів, а лише чарівні історії. Домовилися?
− Так.

З того часу в Яринки з'явилася таємниця − темрява приховує багато цікавих речей, тож варто подолати страхи та вдивитися в неї.

Книжкова крамниця


Яринка дуже любила книжки. В три роки вивчила алфавіт, в п'ять вже самостійно читала великі казки. Дівчинка прочитала все, що містила домашня бібліотека і засумувала.

Одного дня вона йшла зі школи й побачила книжковий магазин. Він завжди стояв на тому місці, але вона знала, що книжки дорогі, тож заходити не наважувалася.
Цього дня Яринка не купувала булочку в шкільній їдальні, тож вирішила завітати до магазину і подивитися, чи не вистачить їй коштів на книжку. Вона несміливо штовхнула двері й потрапила в чудовий світ. Навкруг неї височіли сотні полиць з різноманітними книжками. Були там і товсті енциклопедії в тиснених обкладинках, і солідні багатотомники класиків давнини, філософські трактати та господарські посібники. В кутку біля вікна містилися шафи з дитячими книжечками.

Біля них спинилася Яринка. Вона брала то одну книгу, то другу, і кожна містила загадку й запрошувала до пригод. Дівчинка незчулася, як настав вечір.
До неї підійшов господар. Всі його кликали Книжкар. Ще його дід відкрив цю крамницю.

− Я можу чимось допомогти маленькій пані?
− Вибачте, хотіла купити книжку, але вони всі такі чудові, що вибрати не змогла, − дівчинка потупила оченята додолу, − А ще вони дорогі, а в мене лишень це, − і вона розгорнула долоньку на якій лежав дріб'язок.
− Мені подобаються дівчатка, які люблять читати. Можу запропонувати угоду: ти замітатимеш підлогу та витиратимеш пил на полицях, а я дозволю читати ті книжки, які забажаєш.


***


З того часу Яринка кожен день ходила допомагати Книжкареві. Часом, коли не було покупців, вони разом читали цікаві історії про захопливі пригоди.
Одного дня Яринка, як завжди, прибігла до крамниці, але на дверях висів великий амбарний замок. Вона постукала, позаглядала у вікна, Книжкаря ніде не було. Сумна дівчинка повернулася додому. Ввечері мама повідомила, що вйого забрала швидка допомога.


***



На ранок Яринка пішла до лікарні. Кремезна тітка у білому халаті сказала, що чоловік, який схожий за описом на того, якого шукає дівчинка, лежить в третій палаті. Він справді був там. Тяжко дихав, а до тіла було приєднано різні трубочки.

− В нього трапився серцевий напад, і він без свідомості, − повідомив лікар, що саме прийшов на обхід.

Яринка засумувала. Вона дістала з сумки книжку, яку вони напередодні розглядали удвох і почала читати вголос. Минуло кілька годин й лікар знову зазирнув до палати:
− Серцебиття нормалізувалося, стан стабільний, і хворий зараз може прийти до тями. Ти щось зробила?
− Я йому читала.
− Продовжуй. Не розумію як, але це гарно на нього впливає.

Яринка почала читати далі, але книжка скінчилася. Їй дуже хотілося врятувати Книжкаря, тож вона продовжила історію вигадуючи на ходу. І от вже до Маленької відьмочки, героїні тієї книжки, прилетіли в гості дракони та їхня принцеса Катруся з іншої. Всі казки змішалися та закрутилися в новій історії вигаданій Яринкою.
Запищав апарат і хворий відкрив очі. Яринка відразу гукнула лікаря.

***


За тиждень Книжкаря виписали і Яринка знову завітала до магазину. Вона була дуже рада обійняти свого друга.

− Я чув все, що ти мені читала, але так і не зрозумів як Маленька відьмочка потрапила в одну казку з Катрусею принцесою драконів? – Книжкар примружив очі й хитро поглянув на Яринку, а вона усміхнулася у відповідь.
− У казках і не таке трапляється.

Казка "Книжкова крамниця" в професійній озвучці


Чарівний світ карамбаболиків


Літнього сонячного ранку Лесик забіг на Яринчине подвір’я та голосно загукав. Півень ледве не впав з паркану, на який заскочив, щоб проспівати: «Кук-ка-рі-ку!»

— Яринко! Яринко!
— Чого розшумівся? − вибігла на ґанок босонога дівчинка й сонно закліпала очима.
— Забулася? Ми сьогодні ідемо на риболовлю.
Яринці хотілося спати, але вона завжди слухалася Лесика, який був старшим й вмів вигадувати цікаві ігри. Тож швидко зібралася, схопила зі столу шматок свіжоспеченої паляниці та вибігла на двір.

— А де ми ловитимемо рибу?
— Звісно де, в Генівці (так звався невеликий ставок, який викопав дід Гена, коли працював трактористом).
— Так там води по коліно, — не заспокоювалася Яринка.
— Ну той що. Тато цього року туди коропів запустив. Вчора хлопці отакого зловили, — розвів широко руки задля драматичного ефекту.

Діти швидко опинилися на березі. Від води підіймався легкий туман й озерце набувало казкової таємничості. Яринка здригнулася від сирого холодного повітря, але Лесик не зважав. Його оченята світилися азартом. Він вдягнув черв’яка спершу на свій гачок, а тоді допоміг подрузі. Закинули вудки та сіли чекати.

З кущів, вигнувши пухнасту спинку, вийшла й всілася поряд Мурка. Сподівалась, що і їй щось дістанеться.

Якийсь час нічого не відбувалося, і Яринці стало нудно.
— Лесику, може рибки сплять?
— Не вигадуй, — буркнув хлопчик. — Найкраще клює зранку.
І раптом діти побачили, що Яринчина вудка смикнулася. Лесик напружився і вдивився у каламутну воду. Яринка несміливо взялася за вудилище.
— Давай краще я, треба підсікти.
Лесик вправно потягнув важку здобич, від якої аж вудилище прогнулося, але коли діти побачили, що вполювали, то здивовано видихнули.
Це була велика, обліплена мулом та дрібними молюсками мушля схожа на рапана.

— Ух ти! Може там перлинка, чи равлик-монстр, — скорчила страшну мордочку та приклала руки до голови, немов ріжки, Яринка.
— Я сподівався, що це короп, — сумно зітхнув Лесик.
Яринка узяла мокру мушлю та приклала до вушка.
— Зараз послухаємо шум моря.
— Привітосіки! — почулося з мушлі.

Від несподіванки дівчинка впустила мушлю на травичку, а Мурка сторожко вигнула спинку та випустила кігтики. Здивовані діти побачили, що з мушлі вийшло малесеньке створіння розміром з ляльку Лол.

— Ой. Це що за комаха? — діти нахилилися, щоб краще його розгледіти.
— Я не комаха, — створіння вперло в боки відразу чотири ручки-лапки. — Я — карамбоболик.

На широкій округлій мордочці з великими очима, обрамленими довгими віями, з’явився насуплений вираз.

— Ніяких карамбо-бо-босиків не існує, — авторитетно заявив Лесик.
— Як не існує? — створіння почало мотляти туди-сюди довгим, зігнутим крючечком на кінчику, хвостиком. — Я існую, мій тато існує, моя мама існує, мій дід існує, моя бабуся існує, мій братик існує, моя…
— Добре, добре, — погодився Лесик, злякавшись, що зараз вони почують про всіх карамбоболиків світу до третього коліна. — То ти живеш в мушлі?

— Так. Живу. А ще живе мій тато карамбоболик, моя мама карамбаболик, мій дід карам…
— Зрозуміло, зрозуміло — Лесик здогадався, що зараз знову почує перелік всіх родичів.
— А хочете до мене в гості? Вся моя родина: тато карам…
— Хочемо! Дуже хочемо! — застрибала Яринка. — Але ж ми не помістимось у мушлю, я навіть дивуюся, що ти помістився.
— А ви тричі її потріть, — карамбоболик підморгнув своїм дивовижним райдужним оком, яке випирало назовні, як у рибки.

Діти потерли мушлю. Спершу нічого не відбулося. Вони питально подивилися на карамбоболика й раптом відчули, як їхні руки та ноги зменшуються. Стало лоскотно та дивно. Коли Яринка зменшилася до розмірів Мурчика, вона злякалася, що випаде зі свого одягу й залишиться зовсім голісінька. Але її спідничка та футболка теж зменшувалися. Поки дівчинка про це думала, незчулася, як стала крихітна.

Довкола дітей височіла трава. Мурка зацікавлено розглядала незнайомих їй мишей. Вона підняла свою лапищу з довгими пазурами та замахнулася…
− Тікаємо! – Лесик схопив Яринку за руку та потягнув до мушлі. Карамбаболик поспішив слідом.

Гурт опинився у величезній печері, стіни, підлога та стеля якої були блискучим перламутрово-рожевим та слизькими. Не втримавшись, дітлахи хлюпнулися на сіднички, і їх понесло довгим коридором. Це нагадувало спуск з гірки в аквапарку, тільки без води й значно швидше. Раптово очі засліпило яскраве сонячне світло. Всі замружилися і відчули, як з розгону плюхнулися в щось пухке та повітряне.

— Ой, де ми? Яринка здивовано відчула, що лежить серед ніжного, майже невагомого пуху.
— Це наш посадковий майданчик, — повідомив карамбамболик, — Він зі справжніх хмаринок.

Щойно вилізли та обтрусилися, як побачили, що в їхній бік прямує група істот, схожих на їхнього нового знайомого. Лесик озирався довкола, намагаючись зрозуміти, куди ж вони втрапили. Посадковий майданчик розміщувався посеред галявинки, а на горизонті виднілося невелике село з однаковими біленькими хатками під смугастими синьо-рожевими стріхами.

— Вітаю вас, нові господарі, — вклонився карамбоболик з довгою жовтогарячою бородою.
— Дідусю, я їх знайшов і привів, як ви й наказували.
Діти перезирнулися.
— Вітаємо вас! — Лесик вирішив бути ввічливим.
Дітей відвели в село, нагодували смачною перепічкою та напоїли молоком. Лесику було цікаво, чому дідусь-карамбоболик назвав їх господарями, але запитати він не наважився.

На прогулянці дітям показали село та розповіли про уклад життя. Лесик подумав, що карамбоболики, хоч і вирізняються від людей зовнішньо, насправді дуже на них схожі. В них був дитячий садочок, школа, магазин, невеличка фабрика з виробництва одягу й пекарня, в який пригощали найсмачнішим у світі хлібом. Дітям подобалося гуляти в супроводі нових друзів. Так за розмовами та іграми минув день. Яринка схаменулася першою.

— Нам же треба додому повертатися. Мама розхвилюється, — сплеснула рученятами.
— І справді, — Лесик підтримав подружку.
— Ми відведемо вас до великої драбини, і так дістанетесь виходу, — зауважив дідусь-карамбоболик.
— Але ж ми тепер маленькі, — розгубилася Яринка.
— Я дам вам чупік — це універсальний збільшувач. Щойно ви його лизнете, відразу почнете рости. Тож треба буде поспішити вибратися, інакше розірвете наш світ, коли збільшитеся.

Дітей провели до драбини. Вони обійняли на прощання карабоболика тата, карамбоболика маму, кармбоболика діда, карамбаболика… Всім дісталися теплі дружні обійми.

— Діти, ми показали вам свій світ і просимо про захист. — Дідусь-карамбоболик вклонився, а слідом всі мешканці маленького села.
Лесик хотів щось заперечити, але зупинився, зовсім по-дорослому глянув на привітних карамбоболиків:

— Ми завжди оберігатимемо ваш світ, — поклав руку на серце та вклонився у відповідь.
Дідусь-карамбоболик дістав з кишені зелену желеподібну масу, схожу на тенісного м’ячика:
— Це чупік універсальний збільшувач.
— Ми точно повинні це лизати? — засумнівалася Яринка.
Лесик першим висолопив язичка та торкнувся чупіка.
— Біжи, — крикнули йому карамболикі, і він поспішив до сходів. Яринка закрила очі й лизнула.
— Яринко, хутчій!

Лесик пропустив подружку вперед, і вона спритно перебираючи руками та ногами подерлася до гори. Хлопчик не відставав. Коли залишалося вже зовсім трохи, відчув, як росте, перехопився відразу через кілька сходинок і ледве встигнув вискочити за Яринкою. Діти знову опинилися в перламутрово-рожевій печері. Стрибок, і от вже знайомий берег озерця. Мурка давно пішла, покинувши нецікаву їй мушлю й так і не дочекавшись рибки.

— Ой, клює, — кинувся до вудки Лесик і витягнув величезного коропа.
Сідало сонечко. Вода зафарбувалася яскраво-малиновим кольором. Яринка задивилася на цю красу, але раптом згадала про мушлю, що забуто лежала в траві.

— Лесику, ми повинні її забрати та зберегти, адже в ній цілий світ.
Зголоднілі та щасливі діти пішли додому. Лесик ніс відерце з впійманою рибою, а Яринка їхню дивовижну знахідку.






This site was made on Tilda — a website builder that helps to create a website without any code
Create a website