Допит
Я придивився до екскурсантів. Більшість — пари та люди старшого віку, кілька симпатичних дівчат освіжали натовп. Дві подружки перебували у власному світі, щось шепотіли одна одній і сміялися, прикриваючи пухкі губи долоньками.
Одна дівчина трималася осторонь. Я зосередив увагу на ній, ігноруючи монотонну розповідь екскурсовода. Дівчина роздивлялася по сторонах та постійно знімала на смартфон. Вона мала спортивну статуру, що вдало підкреслювалась маленькою чорною кофтинкою з відкритими плечима та штанами скіні. Поперек перетягнула светром, зв’язавши рукава вузлом, на спині невеликий рюкзак, русяве волосся, зібране у два довгих хвостики, підстрибувало з кожним кроком.
Я подумав, що вона повинна мати чарівну посмішку, тож підійшов і повідомив їй про це. Її губи розповзлися, відкриваючи дрібні білі зубки. Посмішка справді виявилась приємною й робила дівчину ще привабливішою.
Ми познайомились. Мар’яна розповіла, що в місті вона сама, прийшла до замку й побачивши, що йде екскурсія, тож нишком долучилася.
Я запропонував їй погуляти разом й зрештою ми відстали від гурту. Я фотографував її у всіх закутках фортеці, але не дав жодного шансу відзняти мене. Коли на подвір'ї цікавих місць не залишилось, запропонував зазирнути у закриті для відвідувачів підвали. В синіх очах дівчини спалахнула цікавість. Вона відразу пожвавішала, передчуваючи цікаву пригоду.
Ми зайшли в середину дальньої вежі, що мала вхідні двері приваленій середнього розміру дровинякою. Я обережно посунув загорожу плечем, і ми пролізли у вузькій хід.
Дівчина була у захваті від підземелля. Їй подобалися сірі стіни, вкриті краплинами конденсату, запліснявілі кутки та іржава обшивка дверей казематів. Ми зайшли до однієї з камер, я дістав з заплічника товсту свічку та запалив її. Жовте світло оповило все довкола.
Мар’яна всілась на стілець для допиту, в я зробив світлину. Підійшов у притул, нахилився до її обличчя. Вона прикрила очі, дихання стало глибшим. Я взяв її руку й обережно прив’язав до стільця. Вона не виказала опору. Тоді я прив’язав другу. Вмостився навпроти. Вона дивилась на мене із запитанням. Я мовчав.
− Що ти робитимеш? − спитала Мар’яна з грайливою нотою в голосі.
− Допитуватиму тебе, − в тон відповів я та розповів про дитинство й ігри в цьому підвалі, в ті часи, коли замок ще був невідреставрованим й стояв похмурою руїною на тлі полів та городів.
Я спіймав вогник зацікавленості в її очах. Вона хотіла грати. Спершу я довідався її біографію. Виявилось, що вона старша, ніж я вважав. П’ять років, як вдало вийшла заміж. Її чоловік мав власний бізнес і вони щасливо мешкали в елітному ЖК у центрі столиці. Познайомились в ресторані, де Мар’яна з дівчатами святкувала диплом магістра. Того вечора вона перебрала спиртного, і він відвіз її до себе ночувати. Наступного дня зателефонував й вони почали зустрічатися. Через кілька місяців зробив їй пропозицію.
Чоловік ні в чому не відмовляв молодій дружині. Вона жила так, як хотіла. Жодного дня не працювала й не мала наміру щось змінювати. Її батьки були селянами. Все їхнє існування − щоденна важка праця, але для Мар’яни таке життя здавалось нестерпним. Батьки не підтримували її вибір, вважали, що людина повинна «заробляти на хліб», а не «сидіти на шиї в іншої», але з часом змирились.
Мар’яна мала багато вільного часу, який витрачала на подорожі та екстремальні види спорту: стрибала з парашутом, пірнала з аквалангом, літала на дельтаплані. Постійно прагнула нових небезпечних пригод. Вона поводилась як алкоголік, що ніяк не міг втамувати спраги. Ця жага з'їдала її зсередини.
***
Я вислухав її розповідь, але не поспішав відв’язувати. Пройшло вже кілька годин з того часу, як ми опинилися в камері. Мар’яна крутилась на незручному сидінні й, зрештою, почала просити розв’язати мотузки, але справжня гра розпочиналась тільки зараз.
Я уважно подивився на неї, витримав паузу й сказав: «Ти не все розповіла, а я хочу знати все». Мар’яна смикнулась, випростала впину і заявила, що їй це набридло, і вона хоче піти. Я мовчав. Вона повторила все ще раз невдоволеним голосом. Та на мене такі речі не діють. Тоді вона спробувала вмовити мене, вдаючи спокій.
З того теж нічого не вийшло.
− Я відпущу тебе тільки тоді, коли розкажеш всю правду.
Вона закліпала очима:
− Я все розказала. Відв’яжи, руки затерпнули.
Я підвівся, підійшов близько та схилив своє обличчя до її. Вона знову прикрила очі й подалася на зустріч, але я не став її цілувати, а зашепотів на вухо:
− Люба, якщо ти одружена, то чому йдеш з незнайомим чоловіком у підвал? − на хвилину в неї відібрало мову. Обличчя набуло ображеного виразу. І вона випалила з пристрастю, якої я не очікував:
− Коли хочеш знати, мій чоловік помер! Задоволений! Відв’яжи мене негайно.
Я пройшов до свого місця, неквапливо сів, і став уважно її розглядати.
− Цікаво, ти про це не згадувала. Хочу деталей.
− Якого біса, маю тобі відповідати?! Я запроторю тебе до в’язниці…
Тут я щиро розсміявся.
− Ми й так у в’язниці, люба. До речі, шукати нас ніхто не буде, ти ж небула з екскурсією, тому твоє зникнення не помітять.
Вона відповіла брудною лайкою, яка не в'язалася до її образу вихованої дівчинки.
Я чув таке не вперше, тому тільки хмикнув і провадив своє.
− Розповідай, що сталось з твоїм чоловіком.
− Я вже сказала − він помер.
− Мені здається, що ти брешеш.
- Іди ти... − відвернулась й задрала кирпатий носик до гори.
− Я розповідав, що ми тут з другом допитували котів, але забувся сказати, що ми їх не лишень прив’язували, але й катували. Десь у куточку залишився молоточок, а ось він. Так от, ми дробили їм кістки. – я демонстративно підняв іржавий молоток і поводим ним перед її обличчям.
− Що ти збираєшся робити? Припини. Це вже не смішно. Коли тобі так важливо, то я розповім, − вона зблідла, губи затремтіли, але не плакала. Я був у захваті від її витримки.
− Це сталось рівно місяць тому. В нашій квартирі була вечірка. Дуже багато гостей: ділові партнери чоловіка з дружинами та коханками. Я добре пам'ятаю той вечір. На мені була нова біла сукня. Він подарував її напередодні. Все було типово: музика, танці, мартіні з льодом, колекційні вина. Мій чоловік підняв бокал і сказав тост, щось на кшталт, того, що ми дуже щасливі разом і відпивши ковток, впав на підлогу. Я підбігла до нього. Плями від вина, ніби, кров, зачервоніли на моїй сукні. Патологоанатом написав у заключенні, що смерть спричинив ціаністий калій в напої. Не розумію звідки він там узявся, − в кутку синіх очей блиснуло, щось схоже на сльозу, але, можливо, мені здалося.
Це вже було цікаво. На цьому розповідь не закінчилась. Вона продовжила:
− Його поховали в зачиненій труні. Лікарі сказали, що отрута зробила обличчя страшним. Я навіть не попрощалась. Жити у квартирі, де все мені нагадувало про нього, я не змогла, тому поїхала подорожувати. Ти задоволений?
− Не зовсім. Мені б хотілося почути цю історію в деталях, − я взяв молоток і підкинув у повітря, упіймавши за держак. Вона покосилась на мою руку.
− Якщо думаєш, що я знаю хто це зробив, то помиляєшся. Отруту міг підсипати будь-хто. Він був впливовою людиною. Партнери по бізнесу, конкуренти, його син Сашко, врешті-решт. Хлопець отримає великий спадок, і наскільки мені відомо, ненавидів батька.
− Спробуй згадати в деталях той вечір.
− Навіщо це тобі? − Вона, навіть не намагалася приховати власну злість. − Я безліч разів прокручувала в пам’яті події того вечора, але нічого суттєвого так і не знайшла. Поліція закрила справу за відсутністю матеріалів. Ти ж знаєш наших ментів. Будь гарним хлопчиком, відв’яжи мене нарешті та ідемо, вже, напевно, стемніло.
− Чекай, хочу поставити ще кілька запитань.
− Ти перейшов всі межі.
− Коли я починаю допит, то вже не можу спинитись.
− Ти ненормальний псіх довбанутий.
− Нехай. Але хочу знати, які насправді стосунки були між тобою і чоловіком.
− Спочатку розв’яжи, − я підійшов, поправив їй волосся, що спало на очі, але розв’язувати рук не став. Вона спершу завмерал, а тоді неочікувано обхопила мене ногами. В неї були міцні стегна. Не знаю, чого вона хотіла тим домогтися, але я вирвався і засміявся. Тоді Мар’яна почала говорити.
− Коли я виходила заміж, то не любила чоловіка, але він гарно ставився до мене. Це одруження дало мені можливість жити так, як я завжди мріяла, не відмовляючи собі ні в чому, але я не знала, якою буде плата. Коли б мені довелося просто спати з ним, то це не склало б проблеми, але у свої п’ятдесят п’ять він був абсолютно сексуально неспроможним.
− Чекай, ти розповідала, що ночувала в нього в перший вечір вашого знайомства?
− Хіба я казала, що ми були близькі? Я напилась і заснула, а він мене вклав спати. Тим він мені й сподобався, що не скористався моєю безпорадністю. Я ж не знала, що він і не зміг би цього зробити.
− А що, крім відсутності сексу, тебе не влаштовувало? Як на мене, то це навіть краще, не треба спати з людиною, що годиться тобі в батьки.
− Він примушував його збуджувати, тішачи себе надією, що зможе. В нього було безсоння і до самого ранку він силував мене це робити… гидко згадувати, − вона відвернулась і плюнула на земляну підлогу.
− То своїми екстремальними захопленнями ти сублімувала невдоволену сексуальність? І, певно, шукала свідомо, чи ні. когось, хто б тебе втішив.
− Вітаю, пане Фрейд. Блискучий висновок. Так, я прагнула кохати, але якщо ти ведеш до того, що я мала коханця, то сильно помиляєшся. Не віриш? Але це правда. Кілька разів були моменти, коли я мала можливість зрадити, але щось спиняло. Крім того, чоловік міг би легко перевірити, чи не була я з іншим.
− Не мороч голову − це неможливо.
Вона відвернулась і розуміючи, що остаточно дістав, я підійшов та розв’язав руки. Вона спритно підвелась та підскочила до дверей. Смикнувши кілька разів, зрозуміла, що вони зачинені. Я також спробував відкрити.
− Здається, двері автоматично закрились, певно, я забувся покласти цеглину. Ми вдвох тепер ув’язнені тут.
Мар’яна зблідла і почала важко дихати. Я злякався, бо вона виглядала, як людина перед припадком епілепсії. Ледве чутно прошепотіла, що в неї бувають приступи клаустрофобії й вона починає задихатися. Я підтягнув її до вікна.
Мар'яна виявилась досить важкою. Торкнувшись обличчям грат на віконці, вдихнула свіже повітря і поступово заспокоїлась. Я опустився на лавку, продовжуючи тримати її за плечі. Ми просиділи так хвилин з п’ятнадцять, і вона без запрошення продовжила говорити.
− Була одна людина, що розуміла мене. Ми ровесники. Його ім’я Андрій, працював на мого чоловіка і той довіряв йому та просував по службі. Андрій часто бував в нас. Ми потоваришували, певно, тому, що мали багато спільного. Він, як і я, походив з бідної родини: батько − аптекар, мама домогосподарка. Всього в житті мусив досягати сам. Я відчувала, що Андрій близький мені, як ніхто. Одного разу я розповіла йому про все. Він щиро співчував, і я була вдячна, навіть, здавалось, що він закохався, але між нами не було близькості. – як мисливський пес я підняв вуха і, навіть, дихання затамував.
− Скажи, чи ти розмовляла з ним у той вечір?
− Так, перед тим чоловік мене сильно образив, сказав, що нічого не можу, що я недожінка. Він зачепив за живе. Весь день я плакала, а ввечері пожалілась Андрію.
− Чи не припускаєш ти, що це Андрій міг вбити твого чоловіка?
Вона здригнулась, підвелась, звільнившись з моїх обіймів, і промовила чітко та голосно:
− Ні.
***
Ми вклалися спати на лавці під вікном. Я переконав Мар’яну, що завтра нас обов’язково хтось знайде і витягне. Вона заспокоїлась та заснула, притискаючись до мене, щоб погрітися в приміщенні, яке накопичило холод століть.
На ранок ніхто не прийшов. Хотілось їсти. Мар’яна почала нервувати. Вона ходила по кімнаті, ніби ці метання могло щось змінити. Я намагався її розслабити, довго розповідав веселі історії з дитинства, а коли вона зрештою сіла та обм’якла притулившись до мого плеча, спитав:
− Чому чоловік назвав тебе недожінкою?
− Я так не казала, − спробувала викрутитись, але я наполіг на своєму.
− Хочеш знати? Я ще дівчина. Цнотлива у двадцять шість, коли в моїх подруг по двоє дітей. Все. Задоволений?! − вона відразу вся знітилась і стала схожа на маленьку ображену дитину. Я їй чомусь повірив.
− Так ти впевнена, що Андрій не вбивав твого чоловіка?
Мар’яна підскочила і знову заметалася по камері.
− Я так думаю, хіба можу відповідати за інших?
− Але ж ти хотіла його смерті?
− Не знаю. Все відбулося швидко.
− Зізнайся − мріяла, щоб він помер? Можна, звісно, було б розлучитись, але тоді ти б втратила все, що здобула.
− Так, напевно.
− І знаєш, я розумію, як все відбувалось. Ти давно запланувала прибрати чоловіка, але це потрібно було зробити чужими руками. Ти обрала Андрія. Чоловік йому довіряв, а ти могла на нього впливати, накручуючи його та підігріваючи в ньому надію. В той вечір ти все прорахувала. Розповіла йому чергову історію, він обурився, і як справжній джентльмен, кинувся захищати ображену дівчинку. До того ж він міг легко роздобути отруту в аптеці батька.
− Хай буде так.
Вона стомлено опустилася на лаву та принишкла. Я підійшов до дверей та відкрив замок. Мар’яна іронічно всміхнулася:
− Я знала, що це ти закрив двері, − і пішла не обертаючись.
***
Двох’ярусна квартира розташована в елітному будинку поряд Маріїнського парку виглядала шикарно. Я сидів у вітальні, закинувши ногу на ногу та пив віскі з льодом: «Як в американському кіно», − майнула думка. Крім мене в кімнаті були Андрій, Мар’яна, і Сашко, син покійного господаря. Я насолоджувався миттю, хоча атмосфера була гнітюча. Присутні дивилися запитально.
Я дістав диктофон. Включив. Мар’яна зблідла і здавалося от-от втратить свідомість. Після того, як прозвучала остання фраза, Андрій одягнув окуляри й спитав, що це все означає. Він був спокійний.
Сашко розсміявся і випалив:
− Що ж, люба мачухо, я давно тебе підозрював у вбивстві батька, тому найняв детектива, тепер є докази і ми передами справу до суду.
Мар’яна привідкрила рот, ошаліло поглянула крізь присутніх та впустила келих. Він впав на пухнастий килим біля каміна. Всі обернулись й побачили небіжчика. Він стояв у дверях та усміхався. Повисла тиша.
Псевдонебіжчик підійшов до графина, неквапливо налив віскі та сів.
− Дуже цікаво було вас послухати, шановні. Тепер, за законом жанру, мабуть, жадаєте пояснень. Що ж. Цей трюк давно придумали ми з Андрюхою. Він мій відданий васал, − господар постукав Андрія по плечу та показав ряд завеликих та неприродно-білих зубів. − Андрій якось мені розповів, що є такі ліки, прийнявши які, людина виглядає, як нежива. Мені давно хотілося подивитись, що буде коли я помру. Особливо цікавила поведінка моєї любої дружини та синочка. Ви, дорогенькі, виправдали всі мої сподівання. Тепер я знаю достатньо, – він підвівся і вийшов.
***
Коли я погодився на цю роботу, то не думав, що все так обернеться. До того я працював слідчим, потім мене звільнили через незгоду з керівництвом. Якийсь час я вештався без роботи, тому зателефонував Сашкові, якого знав зі школи. Про його батька лишень чув, що це черства та жорстока людина, яка била матір, і тому вона одного дня втекла забравши маленького сина. Це з ним разом ми гралися в допит у підвалі замку, але про кішок я все ж вигадав, щоб нагнати страху.
Сашко щедро заплатив за розслідування цієї справи. Він вважав мачуху винною, але, коли виявилось, що небіжчик живий та сповнений ентузіазму продовжити свої знущання та збочену помсту молодій дружині, мене почало мучити сумління. Я уявляв, як вона кожну ніч залишається наодинці з цим монстром. З розповідей Сашка про дитинство я розумів на що здатна ця людина.
Я не далеко відійшов від їхньої квартири, коли побачив аптеку. Якесь внутрішнє відчуття вело мене на цей шлях. В приміщенні було пусто. Я впевнено підійшов до каси й кліпаючи віями, немов, дівчинка, тихо попросив щось дієве від пацюків, які псують мої речі у підвалі. Аптекар окинув мене пильним поглядом і подав банку, яку я швидко запхав у кишеню. Я не знав, як далі діяти, йшов немов сомнамбула.
***
З квартири не лунало жодного звуку, я натиснув на дзвінок і серце опустилося вниз. Відкрив господар.
− Хочу з вами поговорити. Ви не все знаєте.
Він мовчки відійшов у бік пропускаючи мене всередину. Ми пройшли на кухню, й я вмостився на стільці намагаючись швидко придумати, як діяти далі. Раптово подзвонив телефон і господар пішов, а я поспішив змішати смертельний коктейль.
Минуло хвилин з п’ятнадцять і він не повертався. Я рознервувався. Коли зрештою підвівся, щоб вийти та глянути, що відбулося, почув жіночий зойк. Посеред вітальні в калюжі крові лежав господар. Між його лопаток стирчав великий кухонний ніж. Мар’яна стояла закриваючи обличчя руками. Хтось випередив мене.
Я непомітно повернувся на кухню, вилив отруту в умивальник і вимив склянку. Потім я, Мар’яна та Сашко (Андрія тоді в будинку вже не було) запхали тіло у великий мішок, вивезли за місто та втопили в кар'єрі під Коростишивом. Мішок швидко пішов на дно навантажений камінням.
***
Минуло чотири роки, а я досі вважаю, що вбивцею був Сашко, адже він боявся і ненавидів батька, але іноді, коли Мар’яна спить біля мене солодко посапуючи під теплою ковдрою, страшні підозри не дають мені заснути. В такі моменти я йду в дитячу кімнату і вдивляюсь в спокійне личко моєї доньки, намагаючись в ньому знайти відповідь на питання, що мучить мене всі ці роки.