ДЕТЕКТИВНІ ІСТОРІЇ

  • Детектив читати українською
    Дім Рози
    Загадкова історія з неочікуваною розв'язкою для тих, хто любить таємниці.

    ЧИТАТИ
  • Детективне оповідання
    Шкільна подруга
    Якби давно не була школа, завжди залишаються таємні бажання, недоказані речі та приховані пристрасті.

    Скуловатова О. Шкільна подруга / Скуловатова О. // Сестра таланта. Вісник Міжнародного літературного конкурсу з нагоди 75 ліття А. Крима. Склянка часу, 2021, с. 293-298.
    ЧИТАТИ
  • Детективне оповідання
    Ой на Івана, ой на Купала
    Детективна історія в етностилі. Дія відбувається у XV столітті.
    ЧИТАТИ
  • Інтернет-детектив
    Збирач аватарів
    Історія про чоловіка, який колекцонував людські відбитки в мережі.

    Скуловатова О. Збирач аватарів / Скуловатова // Щоквартальний літературний часопис "Морок", липень-вересень, №1, 2021, С. 41-46.
    ЧИТАТИ
  • цікава історія
    Вічність з присмаком кремнію
    Що коли вигадавши соцмережі, ми створили потойбіччя?
    ЧИТАТИ
  • Читать сучасний детектив
    Допит
    Що буде, коли піти в темний підвал з незнайомцем?
    ЧИТАТИ
  • книга українською
    Залишаючи сліди
    Зазирнувши на хвилинку в Інтернет, ми немов слимак, вже залишили жирний слід. А хтось стежить, хтось знає, хтось постійно насторожі.
    ЧИТАТИ

Дім Рози


Терпкий зелений чай викристалізовував свідомість, стирав звичну пелену пустих переживань та зайвих рефлексій. Я спостерігала за Євою, яка граційно жонглювала ложками та розставляла тарілки. Коли вона нахилялася, сукня натягувалася на міцних широких стегнах. Єва завжди ходила вдома в сукнях. Дивна звичка, яка змушувала мене зміщувати фокус сприйняття й переглядати звичні настанови. Я з дитинства засвоїла: вдома мусиш вдягатися спортивно. Носить щось таке, чого не шкода забруднити, щось, у чому однаково зручно мити підлогу, стрибати на табуретку, дістаючи пил із високих полиць і, взагалі, не тривожитися, що тобі — бійцю за чистоту та ідеальний лад, щось стане на заваді.

Єва не вирізнялася практичністю. Вдома насолоджувалася, розслаблялася, збирала себе докупи, щоби наступного дня знову вирушити завойовувати Київ. Справою підкорення столиці займалися її пращури, і тепер вона — гідна дочка свого народу, впевнено йшла їхніми шляхом.
Єва відсьорбнула чай і промовила низьким оксамитовим голосом, від якого запалало не одне чоловіче серце:

— Роза повернулася. Учора чула її кроки.
— Ти впевнена? — мені не вдалося приховати скепсис.

Шановні читачі, це оповідання переїздить на новий сайт. Далі читайте натиснувши на кнопку перейти. Дякую, що цікавитесь моєю творчістю.

Придбайте збірку казок "Мандрівний вітер" натиснувши на зелену кнопочку.
Збірка казок Мандрівний вітер

Шкільна подруга



Ненавиджу зустрічі однокласників. Це якийсь дивний атавізм, не вміння, чи не бажання відпустити минуле. Тому, скільки б мене не запрошували, я неодмінно знаходжу причину уникнути цього гнітючого зібрання. Споглядання чужих зморшок та підтоптаних часом життів, заняття цікаве для короткозорих, чи мазохістів. Перші не в змозі розгледіти змін, а другим в кайф роз’ятрювати рани й повертатися на затоптані кола переживань...

Шановні читачі, це оповідання переїздить на новий сайт. Далі читайте натиснувши на кнопку перейти. Дякую, що цікавитесь моєю творчістю.



Ой на Івана, ой на Купала



— Бабцю, бабцю! — гукала Орися, на бігу перестрибуючи через курячий послід у дворі.
— Чого тобі, летиш як навіжена, — сварливо відказала Параска, виходячи з хліва. Жінка щойно завершила вечірнє доїння і від неї йшов запах парного молока та корівника. У руках вона тримала відра, а через плече перекинула рушник.
— Сьогодні ж Івана Купала, дівчата вінки пускатимуть, і я хочу, — швидко затараторила дівчинка, відкидаючи неслухняне біляве волосся з загорілого лоба.
— Ще дванадцяти років не має і собі туди ж… — почала глузливо Параска, але онука обвила її шию замурзаними худими руками, рясно обсипаними синцями й подряпинами, та поцілувала у засмаглу щоку. Жінка лишень знизила плечима.
— Та йди вже, гаразд, тільки подивишся на вінки, гляди, через багаття стрибати не лишайся, відразу додому...


Шановні читачі, це оповідання переїздить на новий сайт. Далі читайте натиснувши на кнопку перейти. Дякую, що цікавитесь моєю творчістю.
Збирач Аватарів


Ви дарма так часто змінюєте аватари. Вони стали надто красномовними, й відтепер я знаю вашу таємницю. Прийдіть сьогодні о шістнадцятій в кафе на розі, яке видно з вікна вашого офісу. Я чекатиму.

Шановні читачі, це оповідання переїздить на новий сайт. Далі читайте натиснувши на кнопку перейти. Дякую, що цікавитесь моєю творчістю.

Вічність з присмаком кремнію





Голубувате мерехтіння монітора – відтепер єдине джерело світла в кімнаті. «З добрим ранком», − повідомляє картинка. На столику сервірованому мереживними серветками, який розташували посеред квітучого саду, стоять маленькі філіжанки. На секунду здається, що я відчув тонкий аромат, який йде від намальованої чашки. Вдихаю уявну весну, чую дитячі голоси та щебет пташок.

Наступний пост безапеляційно повідомляє: «Всі жінки відьми». Всміхаюся чи то сумнівній істинності закладеній в цій фразі, чи то заяложеності виразу. Кілька секунд споглядаю молодицю з пишними формами, що летить над нічним містом, стиснувши держак мітлі поміж міцних стегон.

Гортаю далі. Ще далі. Вбираю чужі емоції та враження. Ось моя колишня дружина сидить біля басейну та намагається зобразити млосний вираз обличчя. Вона щосили втягує живіт, щоб довести всім, але найперше собі, що вона гарна і роки не торкнулися її колись стрункого тіла. Але я бачу втому в очах, зморшки заретушовані програмою телефону, і посмішку, що колись не давала спокою, а тепер викликає легкий сентиментальний сум за минулим.

Пости на політичні теми пропускаю. Мені більше не цікаво, як вигадає черговий кандидат на місце біля елітного корита. Це шоу втратило привабливість, залишивши гидкий присмак безсилля та розчарування.

У стрічці, насправді, шукаю лишень одне: те, що для мене залишилося важливим, але між тим відкладаю момент. Ніби енофіл, що відтягує перший ковток дорогого вина, я задивляюся на чужі фото, читаю незначущі статуси та поглинаю непотрібну інформацію.

В стрічці чекаю на родину. Я спостерігаю чим живе мій син. Як він із запалом вступає у суперечки та доводить власну думку. Я милуюся його дружиною, такою ще молодою та непосидючою. Вона постійно носиться із безліччю нових ідей та проєктів. Але найбільше чекаю зустрічі з онуками. Годинами вдивляюся в їхні світлини. Внучка йде у третій клас. Вона підросла з того часу, коли я востаннє цілував її лобик з вертикальним шрамом від падіння зі сходів. Тепер в неї модна зачіска, але очі ще по дитячому наївні та широко відкриті, а широка посмішка нагадує мою маму.

Я годинами носив її на руках, втішав, коли плакала, водив до дитячого садочка. В ті часи я радів й сумував разом із нею. Вже зовсім скоро стане дорослою, і я боюся, що не зможу згадати, якою вона була.

Внука пам’ятаю щокатим бутсом, що кидав в мене кубиками та постійно вимагав уваги. Бідна невістка зовсім змучилася з цим вередою. Я допомагав, як міг, хоча часом цей чоловічок доводив до стану паніки своїми капризами та палачем. Тепер він перетворився на серйозного хлопчика і всі вважають його слухняним, лишень я знаю цей погляд з-під насуплених брів. Так дивився його тато, коли замислював шкоду. На всіх світлинах він тримає в руках маленького блакитного коника – мій подарунок.

Це − окрема історія. Того дня мені поставили діагноз – лімфома. Четверта стадія. Тож я пішов до магазину і на всі гроші, які мав у гаманці, набрав онукам подарунків. Дружина сварила мене, але я знав, що немає сенсу купувати ліки, треба встигнути придбати радості. Ніколи не забуду, як світилися очі малого, коли він побачив того коника…


***



Коли помираєш має значення лишень любов, яку ти зміг зберегти. Тепер я не можу вийти назовні. Навіть, не знаю, чи існує це зовні. Я постійно перебуваю в темній кімнаті перед монітором комп’ютера, але не певен, що це все насправді. Я ні в чому не певен. Навіть не знаю, чи справжні пости в моїй стрічці.

Мені більше не потрібна їжа, сон, гроші, розваги, визнання. Я перебуваю тут і постійно гортаю стрічку. Я пишу коментарі, особисті повідомлення, але вони не з’являються в адресатів. Мені не відомо — це персональний рай, чи пекло.
Я помирав повільно. Хвороба поступово заволодівала тілом. За два тижні припинив їсти, за три дні пити. Останню добу рідні вважали, що я непритомний. Вони заходили до кімнати, шепотілися, важко зітхали й виходили. Я хотів сказати, що все добре, але не міг.

А потім опинився перед цим монітором. Чи знаю я більше за живих? Ні, не знаю. Не відомо як довго це триватиме, але поки я можу бачити як живуть люди, яких люблю, я радітиму кожній листівці: «З добрим ранком».


***


− Милий. Facebook знову висвічує у вкладенні: «люди які є неподалік» твого батька. Мені від того моторошно.

− Я хотів написати у техпідтримку, щоб профіль видалили, але, коли бачу його аватар, мені здається, що він, як і раніше, з нами й від того стає тепліше на душі.

− Будемо думати, що він живий, але переїхав в інше місто і звідти спостерігає за нами.

− Хто знає, може так і є. – молодий чоловік обійняв дружину, і вони пішли в сад пити каву, попутно гукаючи дітей.

Допит






Я придивився до екскурсантів. Більшість — пари та люди старшого віку, кілька симпатичних дівчат освіжали натовп. Дві подружки перебували у власному світі, щось шепотіли одна одній і сміялися, прикриваючи пухкі губи долоньками.
Одна дівчина трималася осторонь. Я зосередив увагу на ній, ігноруючи монотонну розповідь екскурсовода. Дівчина роздивлялася по сторонах та постійно знімала на смартфон. Вона мала спортивну статуру, що вдало підкреслювалась маленькою чорною кофтинкою з відкритими плечима та штанами скіні. Поперек перетягнула светром, зв’язавши рукава вузлом, на спині невеликий рюкзак, русяве волосся, зібране у два довгих хвостики, підстрибувало з кожним кроком.

Я подумав, що вона повинна мати чарівну посмішку, тож підійшов і повідомив їй про це. Її губи розповзлися, відкриваючи дрібні білі зубки. Посмішка справді виявилась приємною й робила дівчину ще привабливішою.

Ми познайомились. Мар’яна розповіла, що в місті вона сама, прийшла до замку й побачивши, що йде екскурсія, тож нишком долучилася.

Я запропонував їй погуляти разом й зрештою ми відстали від гурту. Я фотографував її у всіх закутках фортеці, але не дав жодного шансу відзняти мене. Коли на подвір'ї цікавих місць не залишилось, запропонував зазирнути у закриті для відвідувачів підвали. В синіх очах дівчини спалахнула цікавість. Вона відразу пожвавішала, передчуваючи цікаву пригоду.

Ми зайшли в середину дальньої вежі, що мала вхідні двері приваленій середнього розміру дровинякою. Я обережно посунув загорожу плечем, і ми пролізли у вузькій хід.

Дівчина була у захваті від підземелля. Їй подобалися сірі стіни, вкриті краплинами конденсату, запліснявілі кутки та іржава обшивка дверей казематів. Ми зайшли до однієї з камер, я дістав з заплічника товсту свічку та запалив її. Жовте світло оповило все довкола.

Мар’яна всілась на стілець для допиту, в я зробив світлину. Підійшов у притул, нахилився до її обличчя. Вона прикрила очі, дихання стало глибшим. Я взяв її руку й обережно прив’язав до стільця. Вона не виказала опору. Тоді я прив’язав другу. Вмостився навпроти. Вона дивилась на мене із запитанням. Я мовчав.

− Що ти робитимеш? − спитала Мар’яна з грайливою нотою в голосі.
− Допитуватиму тебе, − в тон відповів я та розповів про дитинство й ігри в цьому підвалі, в ті часи, коли замок ще був невідреставрованим й стояв похмурою руїною на тлі полів та городів.

Я спіймав вогник зацікавленості в її очах. Вона хотіла грати. Спершу я довідався її біографію. Виявилось, що вона старша, ніж я вважав. П’ять років, як вдало вийшла заміж. Її чоловік мав власний бізнес і вони щасливо мешкали в елітному ЖК у центрі столиці. Познайомились в ресторані, де Мар’яна з дівчатами святкувала диплом магістра. Того вечора вона перебрала спиртного, і він відвіз її до себе ночувати. Наступного дня зателефонував й вони почали зустрічатися. Через кілька місяців зробив їй пропозицію.

Чоловік ні в чому не відмовляв молодій дружині. Вона жила так, як хотіла. Жодного дня не працювала й не мала наміру щось змінювати. Її батьки були селянами. Все їхнє існування − щоденна важка праця, але для Мар’яни таке життя здавалось нестерпним. Батьки не підтримували її вибір, вважали, що людина повинна «заробляти на хліб», а не «сидіти на шиї в іншої», але з часом змирились.

Мар’яна мала багато вільного часу, який витрачала на подорожі та екстремальні види спорту: стрибала з парашутом, пірнала з аквалангом, літала на дельтаплані. Постійно прагнула нових небезпечних пригод. Вона поводилась як алкоголік, що ніяк не міг втамувати спраги. Ця жага з'їдала її зсередини.


***



Я вислухав її розповідь, але не поспішав відв’язувати. Пройшло вже кілька годин з того часу, як ми опинилися в камері. Мар’яна крутилась на незручному сидінні й, зрештою, почала просити розв’язати мотузки, але справжня гра розпочиналась тільки зараз.

Я уважно подивився на неї, витримав паузу й сказав: «Ти не все розповіла, а я хочу знати все». Мар’яна смикнулась, випростала впину і заявила, що їй це набридло, і вона хоче піти. Я мовчав. Вона повторила все ще раз невдоволеним голосом. Та на мене такі речі не діють. Тоді вона спробувала вмовити мене, вдаючи спокій.

З того теж нічого не вийшло.
− Я відпущу тебе тільки тоді, коли розкажеш всю правду.


Вона закліпала очима:
− Я все розказала. Відв’яжи, руки затерпнули.

Я підвівся, підійшов близько та схилив своє обличчя до її. Вона знову прикрила очі й подалася на зустріч, але я не став її цілувати, а зашепотів на вухо:

− Люба, якщо ти одружена, то чому йдеш з незнайомим чоловіком у підвал? − на хвилину в неї відібрало мову. Обличчя набуло ображеного виразу. І вона випалила з пристрастю, якої я не очікував:
− Коли хочеш знати, мій чоловік помер! Задоволений! Відв’яжи мене негайно.
Я пройшов до свого місця, неквапливо сів, і став уважно її розглядати.
− Цікаво, ти про це не згадувала. Хочу деталей.
− Якого біса, маю тобі відповідати?! Я запроторю тебе до в’язниці…

Тут я щиро розсміявся.
− Ми й так у в’язниці, люба. До речі, шукати нас ніхто не буде, ти ж небула з екскурсією, тому твоє зникнення не помітять.
Вона відповіла брудною лайкою, яка не в'язалася до її образу вихованої дівчинки.

Я чув таке не вперше, тому тільки хмикнув і провадив своє.
− Розповідай, що сталось з твоїм чоловіком.
− Я вже сказала − він помер.
− Мені здається, що ти брешеш.
- Іди ти... − відвернулась й задрала кирпатий носик до гори.
− Я розповідав, що ми тут з другом допитували котів, але забувся сказати, що ми їх не лишень прив’язували, але й катували. Десь у куточку залишився молоточок, а ось він. Так от, ми дробили їм кістки. – я демонстративно підняв іржавий молоток і поводим ним перед її обличчям.
− Що ти збираєшся робити? Припини. Це вже не смішно. Коли тобі так важливо, то я розповім, − вона зблідла, губи затремтіли, але не плакала. Я був у захваті від її витримки.

− Це сталось рівно місяць тому. В нашій квартирі була вечірка. Дуже багато гостей: ділові партнери чоловіка з дружинами та коханками. Я добре пам'ятаю той вечір. На мені була нова біла сукня. Він подарував її напередодні. Все було типово: музика, танці, мартіні з льодом, колекційні вина. Мій чоловік підняв бокал і сказав тост, щось на кшталт, того, що ми дуже щасливі разом і відпивши ковток, впав на підлогу. Я підбігла до нього. Плями від вина, ніби, кров, зачервоніли на моїй сукні. Патологоанатом написав у заключенні, що смерть спричинив ціаністий калій в напої. Не розумію звідки він там узявся, − в кутку синіх очей блиснуло, щось схоже на сльозу, але, можливо, мені здалося.


Це вже було цікаво. На цьому розповідь не закінчилась. Вона продовжила:
− Його поховали в зачиненій труні. Лікарі сказали, що отрута зробила обличчя страшним. Я навіть не попрощалась. Жити у квартирі, де все мені нагадувало про нього, я не змогла, тому поїхала подорожувати. Ти задоволений?
− Не зовсім. Мені б хотілося почути цю історію в деталях, − я взяв молоток і підкинув у повітря, упіймавши за держак. Вона покосилась на мою руку.
− Якщо думаєш, що я знаю хто це зробив, то помиляєшся. Отруту міг підсипати будь-хто. Він був впливовою людиною. Партнери по бізнесу, конкуренти, його син Сашко, врешті-решт. Хлопець отримає великий спадок, і наскільки мені відомо, ненавидів батька.

− Спробуй згадати в деталях той вечір.
− Навіщо це тобі? − Вона, навіть не намагалася приховати власну злість. − Я безліч разів прокручувала в пам’яті події того вечора, але нічого суттєвого так і не знайшла. Поліція закрила справу за відсутністю матеріалів. Ти ж знаєш наших ментів. Будь гарним хлопчиком, відв’яжи мене нарешті та ідемо, вже, напевно, стемніло.
− Чекай, хочу поставити ще кілька запитань.
− Ти перейшов всі межі.
− Коли я починаю допит, то вже не можу спинитись.
− Ти ненормальний псіх довбанутий.
− Нехай. Але хочу знати, які насправді стосунки були між тобою і чоловіком.
− Спочатку розв’яжи, − я підійшов, поправив їй волосся, що спало на очі, але розв’язувати рук не став. Вона спершу завмерал, а тоді неочікувано обхопила мене ногами. В неї були міцні стегна. Не знаю, чого вона хотіла тим домогтися, але я вирвався і засміявся. Тоді Мар’яна почала говорити.
− Коли я виходила заміж, то не любила чоловіка, але він гарно ставився до мене. Це одруження дало мені можливість жити так, як я завжди мріяла, не відмовляючи собі ні в чому, але я не знала, якою буде плата. Коли б мені довелося просто спати з ним, то це не склало б проблеми, але у свої п’ятдесят п’ять він був абсолютно сексуально неспроможним.
− Чекай, ти розповідала, що ночувала в нього в перший вечір вашого знайомства?
− Хіба я казала, що ми були близькі? Я напилась і заснула, а він мене вклав спати. Тим він мені й сподобався, що не скористався моєю безпорадністю. Я ж не знала, що він і не зміг би цього зробити.
− А що, крім відсутності сексу, тебе не влаштовувало? Як на мене, то це навіть краще, не треба спати з людиною, що годиться тобі в батьки.
− Він примушував його збуджувати, тішачи себе надією, що зможе. В нього було безсоння і до самого ранку він силував мене це робити… гидко згадувати, − вона відвернулась і плюнула на земляну підлогу.
− То своїми екстремальними захопленнями ти сублімувала невдоволену сексуальність? І, певно, шукала свідомо, чи ні. когось, хто б тебе втішив.
− Вітаю, пане Фрейд. Блискучий висновок. Так, я прагнула кохати, але якщо ти ведеш до того, що я мала коханця, то сильно помиляєшся. Не віриш? Але це правда. Кілька разів були моменти, коли я мала можливість зрадити, але щось спиняло. Крім того, чоловік міг би легко перевірити, чи не була я з іншим.
− Не мороч голову − це неможливо.
Вона відвернулась і розуміючи, що остаточно дістав, я підійшов та розв’язав руки. Вона спритно підвелась та підскочила до дверей. Смикнувши кілька разів, зрозуміла, що вони зачинені. Я також спробував відкрити.
− Здається, двері автоматично закрились, певно, я забувся покласти цеглину. Ми вдвох тепер ув’язнені тут.
Мар’яна зблідла і почала важко дихати. Я злякався, бо вона виглядала, як людина перед припадком епілепсії. Ледве чутно прошепотіла, що в неї бувають приступи клаустрофобії й вона починає задихатися. Я підтягнув її до вікна.

Мар'яна виявилась досить важкою. Торкнувшись обличчям грат на віконці, вдихнула свіже повітря і поступово заспокоїлась. Я опустився на лавку, продовжуючи тримати її за плечі. Ми просиділи так хвилин з п’ятнадцять, і вона без запрошення продовжила говорити.

− Була одна людина, що розуміла мене. Ми ровесники. Його ім’я Андрій, працював на мого чоловіка і той довіряв йому та просував по службі. Андрій часто бував в нас. Ми потоваришували, певно, тому, що мали багато спільного. Він, як і я, походив з бідної родини: батько − аптекар, мама домогосподарка. Всього в житті мусив досягати сам. Я відчувала, що Андрій близький мені, як ніхто. Одного разу я розповіла йому про все. Він щиро співчував, і я була вдячна, навіть, здавалось, що він закохався, але між нами не було близькості. – як мисливський пес я підняв вуха і, навіть, дихання затамував.

− Скажи, чи ти розмовляла з ним у той вечір?
− Так, перед тим чоловік мене сильно образив, сказав, що нічого не можу, що я недожінка. Він зачепив за живе. Весь день я плакала, а ввечері пожалілась Андрію.
− Чи не припускаєш ти, що це Андрій міг вбити твого чоловіка?
Вона здригнулась, підвелась, звільнившись з моїх обіймів, і промовила чітко та голосно:
− Ні.


***



Ми вклалися спати на лавці під вікном. Я переконав Мар’яну, що завтра нас обов’язково хтось знайде і витягне. Вона заспокоїлась та заснула, притискаючись до мене, щоб погрітися в приміщенні, яке накопичило холод століть.

На ранок ніхто не прийшов. Хотілось їсти. Мар’яна почала нервувати. Вона ходила по кімнаті, ніби ці метання могло щось змінити. Я намагався її розслабити, довго розповідав веселі історії з дитинства, а коли вона зрештою сіла та обм’якла притулившись до мого плеча, спитав:

− Чому чоловік назвав тебе недожінкою?

− Я так не казала, − спробувала викрутитись, але я наполіг на своєму.
− Хочеш знати? Я ще дівчина. Цнотлива у двадцять шість, коли в моїх подруг по двоє дітей. Все. Задоволений?! − вона відразу вся знітилась і стала схожа на маленьку ображену дитину. Я їй чомусь повірив.
− Так ти впевнена, що Андрій не вбивав твого чоловіка?
Мар’яна підскочила і знову заметалася по камері.
− Я так думаю, хіба можу відповідати за інших?
− Але ж ти хотіла його смерті?
− Не знаю. Все відбулося швидко.
− Зізнайся − мріяла, щоб він помер? Можна, звісно, було б розлучитись, але тоді ти б втратила все, що здобула.
− Так, напевно.
− І знаєш, я розумію, як все відбувалось. Ти давно запланувала прибрати чоловіка, але це потрібно було зробити чужими руками. Ти обрала Андрія. Чоловік йому довіряв, а ти могла на нього впливати, накручуючи його та підігріваючи в ньому надію. В той вечір ти все прорахувала. Розповіла йому чергову історію, він обурився, і як справжній джентльмен, кинувся захищати ображену дівчинку. До того ж він міг легко роздобути отруту в аптеці батька.
− Хай буде так.

Вона стомлено опустилася на лаву та принишкла. Я підійшов до дверей та відкрив замок. Мар’яна іронічно всміхнулася:
− Я знала, що це ти закрив двері, − і пішла не обертаючись.

***

Двох’ярусна квартира розташована в елітному будинку поряд Маріїнського парку виглядала шикарно. Я сидів у вітальні, закинувши ногу на ногу та пив віскі з льодом: «Як в американському кіно», − майнула думка. Крім мене в кімнаті були Андрій, Мар’яна, і Сашко, син покійного господаря. Я насолоджувався миттю, хоча атмосфера була гнітюча. Присутні дивилися запитально.

Я дістав диктофон. Включив. Мар’яна зблідла і здавалося от-от втратить свідомість. Після того, як прозвучала остання фраза, Андрій одягнув окуляри й спитав, що це все означає. Він був спокійний.

Сашко розсміявся і випалив:
− Що ж, люба мачухо, я давно тебе підозрював у вбивстві батька, тому найняв детектива, тепер є докази і ми передами справу до суду.
Мар’яна привідкрила рот, ошаліло поглянула крізь присутніх та впустила келих. Він впав на пухнастий килим біля каміна. Всі обернулись й побачили небіжчика. Він стояв у дверях та усміхався. Повисла тиша.

Псевдонебіжчик підійшов до графина, неквапливо налив віскі та сів.
− Дуже цікаво було вас послухати, шановні. Тепер, за законом жанру, мабуть, жадаєте пояснень. Що ж. Цей трюк давно придумали ми з Андрюхою. Він мій відданий васал, − господар постукав Андрія по плечу та показав ряд завеликих та неприродно-білих зубів. − Андрій якось мені розповів, що є такі ліки, прийнявши які, людина виглядає, як нежива. Мені давно хотілося подивитись, що буде коли я помру. Особливо цікавила поведінка моєї любої дружини та синочка. Ви, дорогенькі, виправдали всі мої сподівання. Тепер я знаю достатньо, – він підвівся і вийшов.


***

Коли я погодився на цю роботу, то не думав, що все так обернеться. До того я працював слідчим, потім мене звільнили через незгоду з керівництвом. Якийсь час я вештався без роботи, тому зателефонував Сашкові, якого знав зі школи. Про його батька лишень чув, що це черства та жорстока людина, яка била матір, і тому вона одного дня втекла забравши маленького сина. Це з ним разом ми гралися в допит у підвалі замку, але про кішок я все ж вигадав, щоб нагнати страху.

Сашко щедро заплатив за розслідування цієї справи. Він вважав мачуху винною, але, коли виявилось, що небіжчик живий та сповнений ентузіазму продовжити свої знущання та збочену помсту молодій дружині, мене почало мучити сумління. Я уявляв, як вона кожну ніч залишається наодинці з цим монстром. З розповідей Сашка про дитинство я розумів на що здатна ця людина.

Я не далеко відійшов від їхньої квартири, коли побачив аптеку. Якесь внутрішнє відчуття вело мене на цей шлях. В приміщенні було пусто. Я впевнено підійшов до каси й кліпаючи віями, немов, дівчинка, тихо попросив щось дієве від пацюків, які псують мої речі у підвалі. Аптекар окинув мене пильним поглядом і подав банку, яку я швидко запхав у кишеню. Я не знав, як далі діяти, йшов немов сомнамбула.

***

З квартири не лунало жодного звуку, я натиснув на дзвінок і серце опустилося вниз. Відкрив господар.
− Хочу з вами поговорити. Ви не все знаєте.
Він мовчки відійшов у бік пропускаючи мене всередину. Ми пройшли на кухню, й я вмостився на стільці намагаючись швидко придумати, як діяти далі. Раптово подзвонив телефон і господар пішов, а я поспішив змішати смертельний коктейль.

Минуло хвилин з п’ятнадцять і він не повертався. Я рознервувався. Коли зрештою підвівся, щоб вийти та глянути, що відбулося, почув жіночий зойк. Посеред вітальні в калюжі крові лежав господар. Між його лопаток стирчав великий кухонний ніж. Мар’яна стояла закриваючи обличчя руками. Хтось випередив мене.

Я непомітно повернувся на кухню, вилив отруту в умивальник і вимив склянку. Потім я, Мар’яна та Сашко (Андрія тоді в будинку вже не було) запхали тіло у великий мішок, вивезли за місто та втопили в кар'єрі під Коростишивом. Мішок швидко пішов на дно навантажений камінням.

***


Минуло чотири роки, а я досі вважаю, що вбивцею був Сашко, адже він боявся і ненавидів батька, але іноді, коли Мар’яна спить біля мене солодко посапуючи під теплою ковдрою, страшні підозри не дають мені заснути. В такі моменти я йду в дитячу кімнату і вдивляюсь в спокійне личко моєї доньки, намагаючись в ньому знайти відповідь на питання, що мучить мене всі ці роки.


Залишаючи сліди


Якщо в цьому світі існує «орел», то неодмінно має бути «решка». У всього є зворотний бік, але люди одночасно можуть бачити лише одну сторону, проте, я інакший. З дитинства хворію на гемофілію й не виходжу з дому.. Те, що для звичайної дитини перетворювалось на кілька хвилин плачу, мені могло вартувати життя. Моя бідна матуся, як могла, оберігала своє дитя. Її не стало, й тепер я сам повинен дбати про себе.

Постійне перебування у чотирьох стінах розвинуло в мені особливий талант. Я бачу те, що приховано від інших.
Захожу на Facebook. Ось, наприклад, моя однокласниця Марина. Колись всі хлопчаки марили її високим бюстом та глибокими синіми очима. Тепер її світ замкнувся на чоловікові та маленькому синові. Вона пишається родиною, постійно публікує гарні сімейні світлини, пече пироги, виховує дитину та гуляє вечорами з білим пуделем.

Тричі на тиждень усамітнюється з чоловіком у спальні. От тільки коли вони разом, Марина закриває очі та бачить себе з іншим. Він сильний, мужній та зухвалий, не схожий на її тридцятирічного Сергійка, який встиг посивіти та відростити чимале пузце. З тим, іншим, вона ніколи не була. Він дивиться палким поглядом сірих очей з екрана монітора, і Марина відчуває, як всередині лопаються мільярди мильних бульбашок і заливають теплом її нутрощі, від чого стає лоскотно і трохи соромно.

Красень теж має тіньову сторону — це наркотики, алкоголь та дитинство, в якому скалічили душу. Його успіх — прагнення довести собі та світу, що він на щось здатний.

Звідки це все знаю? Я вмію відшукувати сліди, які люди залишають в мережі. Марина часта гостя жіночих форумів. Вона вважає, що під ніком «Маріша 1998» її не впізнають. Там вона ділиться потаємним з іншими жінками, які розкололи своє життя навпіл. Вона, немов слимак, залишає «блискучу доріжку» зі слів, картинок та фраз, яка привела мене туди.

Я дізнався багато цікавого про прихований світ жіночих мрій. Їм не так багато треба, щоб почуватися щасливими. Проте вони мовчать, бережуть свої таємниці, сподіваючись, що чоловіки самі здогадаються. Жінки сивіють, вкриваються зморшками, але назавжди залишаються наївними дівчатками в очікуванні принца.

У мережі хтось виставляє на показ власне життя, а хтось маскується, але хай там як, варто увійти в Інтернет і вже неможливо залишитися непоміченим. Аватари, ніки, коменти, лайки, перехресні соціальні зв’язки — все легко зчитується та зводиться до купи.

Люблю переглядати ці потаємні архіви. Почуваюся важливим та розумним. Та я не лише мовчазний спостерігач, часом стимулюю події. Це набагато цікавіше, ніж просто чекати.

Нащодавно мене зацікавила одна дівчина. Її звати Оксана. Я давно спостерігав за її сторінкою, проте нічого неординарного там не знаходилось: студентка, двадцять років, вивчає китайську, освоює програмування, займається танцями, симпатична та товариська. Має багато друзів з якими обмінюється пустими повідомленнями та незначущими фразами, зустрічається з симпатичним хлопцем, який працює помічником юриста, грає у футбол та пишається своєю дівчиною. Нудні люди, які мають всі шанси побудувати сім’ю на кшталт моєї однокласниці Марини, народити дитину і ховатися у власних світах один від одного.


Але вчора я помітив цікаву річ — Оксана змінила аватар. Раніше там була вона зі своїм хлопцем, сфотографовані десь в теплих краях, а тепер сама, але не тільки це. Мені впав в око макіяж: сильно наведені очі та губи. На мене зі світлини поглянула інша людина. Я побачив, що за маскою милої дівчини ховається щось значно цікавіше, тож почав шукати сліди.

Мене збуджують загадки. Коли мій мозок працює, я переживаю стан хвилювання та небувалого піднесення, так почувається мисливець на полюванні. Я переглянув світлини Оксани. Вони не змінилися, лише ця, що на аватарі, стала інакша. Жодних пояснень, статусів, чи постів. Раніше вона була активною. Постійно викладала якісь жарти, яскраві світлини, тепер тиша.
Перейшов на сторінку її хлопця: там все без змін, жодної активності. Я почав пошуки. Завантажив її аватар та натиснув в браузері: «шукати подібні зображення». Гугл видав результати. Кілька варіантів я відкинув одразу, але один здався значущим. Це була картинка з дівчиною. Попри те, що героїня мальована, в ній відчувалося життя, і макіяж інтенсивний, як в Оксани. Я перейшов за посиланням і потрапив на сторінку. Вона звалася: «Ти в грі». Уважно вивчив її зміст. Сторінка розповідала про новий проєкт, сутність якого зводилася до психологічної гри, яка за словами організатора: «Змінить життя назавжди».
Це було цікаво, але я не знайшов жодних правил, чи подробиць. Виникало питання: чому Оксана стала схожою на дівчину зі сторінки? Замислився. Мав різні гіпотези, але мусив їх перевірити.

***




— 12.55. Вітаю в грі. Відтепер зміни незворотні. Учасники, які не пройдуть випробування, зникнуть. Удачі, − невисока русява дівчина закінчила читати й простягнула телефон. — Ось. Це перше повідомлення. Я отримую завдання щодня. Спочатку вони тішили. Треба було вимити посуд шампунем для волосся, або купити торт для вуличного музики. Це веселило і погроза у першому повідомленні забулася, але з часом завдання ускладнювалися, вимагали часу та зусиль. Мій хлопець, Олег, ми з ним посварилися. Він бачив, що зі мною щось коїться, проте не розумів, що саме, а я не могла наражати його на небезпеку, − Оксана заплакала. Сльози змивали косметику, яка залишала брудні сліди на щоках.
— Будь ласка, візьміть серветку. Розумію ваш стан, але не зможу допомогти, якщо будете рюмсати. Сконцентруйтеся, — чоловік з блідим обличчям сидів у шкіряному кріслі та уважно дивився на дівчину, яка мостилася на краєчку стільця.

— Почну з початку. В мене було все добре, але часом здавалося, що якось занадто, — вона на мить спинилася, добираючи слова, — прісно. Почувалася «сірою». Не траплялося визначних подій, тріумфів, чи хоча б поразок… Ви розумієте про що я? Коли б довелося написати автобіографію, там не значилося б нічого, крім нудних типових фактів. Ця думка мучила. Як навмисне, в стрічці ФБ почало з’являтися все більше постів, як люди кудись подорожують, займаються цікавими речами, виграють змагання, підкорюють вершини, вчаться керувати літаками... І разом з тим постійно спливала реклама. Світлина дівчини з таким, як це сказати, проникним поглядом. Відчувалося, що вона багато бачила, її життя не пусте. Слоган приблизно такий: «Хочеш яскравого насиченого життя», або такий: «Прийшов час змінитися». Я подумала, що рекламують тренінги особистісного зростання. Коли перейшла на сторінку, все так і виглядало. Обіцянки змін, яскравого життя, переходу від мрій до реальності, тож підписалася. Першим прийшло це повідомлення. Воно трохи здивувало, але я вирішила, що це якийсь особливий інструмент впливу.

— Ви пам’ятаєте дату реєстрації в цій програмі?
— Так. Мій день народження, отже, минуло два місяці.
— Ви відповіли на моє запрошення, тож, напевно, ситуація зайшла далеко.
— Так. Я розійшлася з хлопцем, фарбуюся мов відьма, вбила власного кота. Та це все ще не так страшно, як моє сьогоднішнє завдання. — Промовивши, дівчина здригнулася. Її обличчя бліде та незворушно-лякаюче обличчя нагадало японську маску. Вона глибоко вдихнула і дістала з кишені скальпель.
— Що ви збираєтесь робити?
— Виконаю завдання. Мені потрібен людський палець. Ваш підійде, — очі Оксани зблиснули. Вона впритул наблизилась до чоловіка.
— Попрошу, не робити цього. В мене не згортається кров. Я помру від кровотечі.
— Ви все одно повинні померти. Ваше життя нічого не варте. Нудне сидіння у квартирі під монітором. Кому і навіщо ви потрібні? Сміття на дорогах історії. Тільки ті, хто здатен на вчинки, гідні жити, — з цими словами Оксана замахнулася скальпелем.

Раптово її руку перехопили та заламали назад. Вона зойкнула, спробувала викрутитися, але новоприбулий вправно застібнув наручники на її зап’ястку, силою відтягнув її в бік, всадив на вільне крісло та пристебнув до бильця.
— Олег, якого біса, що ти тут робиш?
— До тебе в мене теж багато запитань. Стасе, як ви? Я сидів в схованці до останнього, але мені здалося, що Оксана перейшла критичну межу.
— Дякую. Ти все правильно вчинив. І, напевно, жадаєш пояснень?
— Це те, чого я прагну останні кілька місяців.


***




Не звертаючи уваги на принишклу дівчину, Стас почав говорити. Олег уважно слухав, вмостившись на дерев’яному стільці та намагаючись не дивитися на свою колишню кохану.

— Передісторію ти вже знаєш. Я побачив зміни в аватарі Оксани, з якою випадково потоваришував на ФБ, і вирішив дізнатися причини. Тож прослідкував її зв'язок з одною закритою Групою, яка позиціонувала себе, як «інструмент для змін». Думаю, там таких легковірних, як вона, з десяток. Я проникнув туди під вигаданим ім’ям та деякий час спостерігав. Ідея така: кожен учасник по колу дає завдання іншому та контролює виконання. Чим далі завдання стають складнішими. Той, хто не витримує, зникає.
− В сенсі зникає?

− Просто його не стає. При мені один хлопець відмовився виконувати завдання, і на наступний день зникла з мережі вся інформація про нього. Нічого не залишилося. Не вдалося відкопати жодного сліду. Чи сталося з ним щось у реальному житті, доведеться перевіряти поліції.

— Ви мене лякаєте.
—Дозвольте продовжити. Поступово мені вдалося відшукати всіх активних членів групи. На них є вже ціла тека, проте мене цікавив Модератор. Той, хто створив Групу та маніпулює слабкими особистостями, як ця дівчинка, — кивнув в бік Оксани, яка принишкла і не моргаючи дивилася на пляму на шпалерах. – Модератор використовує різні засоби впливу. Найперше — це схильність учасників до конформізму та залежність від думки групи. Ті, хто успішно виконує завдання та ставить складні, жорстокі задачі, отримують заохочення у вигляді балів, статусів, тощо. Наша Оксана там «висхідна зірка». Учасники годинами переглядали відео виконаних завдань та різні гіпнотичні кадри. Одного разу навіть мене це ввело в легкий транс. Розумієте, якщо людина довгий час перебуває в межах закритої соціальної групи, вона неодмінно починає приймати та наслідувати її цінності.

— Припустимо ви вирахуєте та нейтралізуєте учасників, але, як вийти на Модератора?
— Для цього я заманив сюди Оксану. Написав їй повідомлення, в якому натякнув, що багато знаю та можу допомогти, і вона прийшла. Я вирахував, що її завдання роздобути людський палець і саме через це вона погодиться. Так і вийшло.
— Оксано, розумієш, що всі твої дії записано на відео і враховуючи особливості здоров’я цього пана, суд інкримінує замах на вбивство. Тож, мила, — Олег осікся, та швидко опанував себе, — час розказати нам все, що знаєш.
Оксана мовчала, міцно стуливши губи.

— Ти дуже швидкий. Зачекай. Вона не знає прямої відповіді. Але ми їй допоможемо. Оксано, зараз маєш зайти в групу з мого комп’ютера та повідомити, що не будеш виконувати завдання.
— З чого ви взяли, що я це робитиму? Самі сказали, що попередній учасник, який відмовився, зник. Я не хочу стати наступною.
— Ми підстрахуємо. Я відстежуватиму активність твоїх профілів в соціальних мережах та все, що відбуватиметься.

***




Я вважав себе розумним, бо вмів бачити більше за інших. Але після останніх подій зрозумів, що люди неплоскі. Аналогія з «орлом та решкою» не працює. Всі відповіді знаходилися під носом, а я ходив кругами, бачив тільки тінь і думав, що то зворотний бік.

Після того, як ми вмовили Оксану нам допомагати, вона написала в Групі, що не виконає завдання. Спершу її профіль зник з групового чату. Далі почали відбуватися невідворотні речі — вірус стирав її сліди. Зникали профілі в соціальних мережах, резюме на сайтах роботи, коментарі на форумах. Я не встигав відстежувати активність. Все відбувалося надто швидко. За кілька хвилин мій вінчестер було відформатовано. Пропало все, в тому числі й відео з камери спостереження. Щось пішло не так, і тут я зрозумів — Оксані нічого не загрожує. Це вона — небезпека для всіх. Вона — Модератор.

Усвідомлюючи, що її рано, чи пізно викриють, Оксана заклала в програму Групи механізм самознищення. Він запускався її заявкою: «Я не виконуватиму завдання». Цей код стирав файли не залишаючи слідів.

Коли я це зрозумів, стало пізно. Зникли доказу існування Групи. Код знищив все. Олег відмовився свідчити проти колишньої нареченої, тож довелося її відпустити. Вона все врахувала. Давши згоду на включення в Групу я, як й інші учасники, впустив вірус до мого комп’ютера. Я — йолоп, який заглядав на зворотний бік, але не бачив глибини, істинної сутності.

Оксана хотіла мене вбити, відтепер житиму з цим знанням. Вона розуміє, що я не спущу з неї очей, постійно шукатиму сліди, але не зупиниться. Вже одного разу почувалася особливою й захоче повторення. Нехай про неї не дізналися інші люди, та це п’янке відчуття зверхності не дасть спокою, мені, як нікому це відомо.
Проте, життя не спиняється. За кілька хвилин завітає Марина. Вона, як і раніше, неймовірно приваблива жінка, яку з’їдає жага, а я єдиний, крім безликих ніків з жіночого форуму, знаю чого вона хоче насправді. Тож передчуваю цікавий вечір, а може й ніч.








This site was made on Tilda — a website builder that helps to create a website without any code
Create a website