Вранішнє сонце пестливо торкнулося шкіри Таян, і вона прокинулася. Мірт сидів поряд та вдивлявся в далечінь.
— Он той темний пік. Думаю, це наша гора. Колись я бачив її на малюнках у татовій книзі.
— Мірте, що буде, коли отримаєш шматок кулі? — Таян сперлася на лікті та уважно поглянула на брата.
— Піду з ним до Пан до Вергія, — запнувся, спробував згадати апетитні форми красуні з ринку, але її образ вивітрився з голови, залишивши легкий посмак зустрічі з чимось приємним та недосяжним. — Сонце сходить, час вирушати.
Продовжили повільний спуск, сковзаючи дрібним осипом. Таян намагалася не думати про безодню, яка простиралася під нею.
Нарешті схил виположився, і стало легше пересуватися. Постійно доводилося перелазити великі валуни, перестрибувати по каменях, лавірувати між скельними останцями. Мірт час від часу буркотів, невдоволено думаючи про батьків наказ та те, що доводиться ще й за сестрою дивитися. Без неї він рухався б значно швидше.
— Мірте! Я чую воду, — спрагла Таян поспішила на звук.
За перегином било джерело, розтікалося струмочками, вигравало на сонці сріблом та вабило прохолодою. Мандрівники кинулися до нього та припали, жадібно ковтаючи крижану воду. Таян вперше розгледіла свою шкіру, вкриту дрібними подряпинами, немов чудернацькою павутиною.
Далі дорога здавалася легшою. На повний голос співали цвіркуни, гули бджоли. Невдовзі в траві почала проглядатися стежка. Петляючи та перестрибуючи струмочки, яких ставало дедалі більше, мандрівники спустилися в долину. Там несла каламутні іржаві води стрімка ріка. Вона шуміла, переливалася через валуни, здіймалася та падала на перекатах. Якийсь час йшли вздовж течії. На іншому боці стало видно хати, які помітили з висоти.
— Потрібно зайти в село. Дорогу спитаємо, і, може, їжу якусь вдасться роздобути.
Від слів брата в животі Таян забуркотіло.
— А якщо там теж людожери живуть?
— У нас немає вибору.
Мірт першим ступив на хиткий, напіврозвалений місток, що вів через річку. Старі дошки зарипіли та прогнулися. Крок, ще крок. Легенько пострибав, перевіряючи міст на міцність.
— Обережно! Тримайся!
— Все добре. Йди за мною. Ну ж бо!
Таян вагалася, вдивляючись у стрімку темну воду. Тоді ступила, обережно переносячи вагу на праву ногу. Узялася руками за мотузяні бильця.
— Мірте, не хитай, будь ласка! Мені дуже страшно.
Коліна Таян трусилися. Вона стиснула губи з такою силою, що навколо рота утворилося біле коло. Постійно хапаючись за канати-бильця, поступово опинилася на середині річки. Мірт уже майже дістався протилежного берега.
Раптом одна з дощок під ногою Таян рипнула та розтріснулася навпіл. Вона втратила рівновагу і наступної миті повиснула на руках. Ноги бовталися в повітрі, не в змозі дістати опору. Шум води заглушив крик.
Мірт стрибнув на землю. Озирнувшись, побачив, що сталося, і стрімголов кинувся на допомогу. Швидко перебирав руками по канатах-бильцях та перестрибував місця, на яких бракувало дощок. Ослабла від голоду та виснажливих пригод, Таян уже ледве трималася. Ще секунда — і вона відпустить канат та полетить у бурхливу воду. Мірт потягнувся та ухопився за ногу сестри, притягуючи її до себе. Таян відчула опору, перехопилася вище і за допомогою Мірта видерлася на міст. У її широко відкритих очах застиг жах.
— Іди поперед мене, тільки обережно.
Нарешті подолали міст. Таян поглянула на гомілку. Із рваної рани струменіла кров. Коли нога провалилася, гострі краї дошки розідрали шкіру.
— Тебе потрібно перев'язати. Мірт усадив сестру на камінь, відірвав шматок від низу сорочки та перетягнув рану. — Варто тебе відправити додому, та шлях небезпечний. Не знаю, що краще, — він важко видихнув.
Таян помітила, що обличчя брата втратило хлопчачу безпечність, стало дорослим та сірим. Між бровами пролягла глибока вертикальна зморшка, а губи потоншали та опустили кутики. Вона обережно погладила його по кудлатому волоссю.
***
Перед селом дід у високій хутряній шапці пас вівці. Мандрівники підійшли до нього та вклонилися.
— Звідкіля ідете? Кхе-кхе.
— Ми хочемо зійти на гору Тсереве.
Дід здивовано підняв густі сиві брови.
Мірт кинув заплічник на землю і всівся зверху, відчувши, як гудуть ноги.
— Чи можна тут у когось купити поїсти? Ми дуже голодні.
Дід узяв торбу, витягнув із неї бурдюк із молоком, хліб, просолене сало та бринзу. Жестом запросив подорожніх до столу. Вони накинулися на їжу й не сказали жодного слова, поки не залишилися самі крихти, які Таян згребла та закинула в рот. Дід усміхнувся у вуса.
— Видно, що зголодніли. Але в мене більше нічого немає. Погуляйте трохи, овечки попасуться, а тоді підемо в село. Будете моїми гостями.
Круглобокі, кольору топленого молока овечки спокійно жували траву, а мандрівники сиділи поряд із дідом та розповідали про свої пригоди. Він здебільшого слухав, лише раз здивовано вигукнув, почувши історію про ночівлю в людожерів.
Сідало сонце. Одна вівця зупинилася, поглянула на село, та, піднявши голову, виголосила: «Б-е-е-е-е-е». Ніби чекаючи її команди, отара одночасно припинила щипати траву та завмерла. Пролунало друге: «Б-е-е-е-е-е», — і вівці подріботіли на дорогу. Пастух та мандрівники пішли позаду.
На вечір ставало прохолодно, пахло худобою та споришем. Від ідеалістичного вигляду маленьких ошатних хаток на серці Таян стало затишно. Їй здалося, що тут, поряд діда-вівчаря, вона в безпеці. Хата діда стояла на краю невеликого села. Складена з потемнілих соснових колод, нагадувала велику шпаківню.
— Ми підіймаємо хати на палі, — пояснив дід, — щоб, коли розливається річка, волога не потрапляла всередину.
— Річка у вас потуж… — Мірт не договорив, бо його погляд зустрівся з великими блакитними очима, які допитливо дивилися з гарненького личка.
— Динаро, — дід звернувся до дівчини, яка виникла на порозі. — У нас гості. Став вечерю.
Дівчина усміхнулася та зникла за дверима, а сполохане серце Мірта вибивало чечітку в грудях. Красуня з ярмарку остаточно розчинилася, й натомість в уяві оселилася онука вівчаря.
***
Після ситної вечері зморена Таян заснула на лаві. Мірт, який ліг у кутку на розстеленій для нього плетеній доріжці, ніяк не міг вкластися. Динара спала в іншій кімнаті, й він уявляв, як вона рівно дихає, як хвильками спадає на подушку чорне розпущене волосся. Врешті не витримавши, підвівся та вийшов надвір. Присів на ґанку й задивився в далечінь, туди, де гостроверхим піком тягнулася в небо Тсереве.
— Чому не спиш? — пролунало поряд.
Мірт забув, що потрібно дихати. За вечір Динара вимовила лише кілька слів, але її низький, приглушений голос проникнув у душу.
— Думаю про тебе, — випалив і зрадів, що вночі не видно щік, які запалали від власної сміливості.
— Що думаєш? — Динара, підібгавши спідницю, сіла поруч.
— Те, що ти дуже гарна. Я таких ще не бачив.
Розсміялася.
— Справді так вважаєш?
Мірт розвернувся та присів навшпиньки так, щоб бачити її обличчя.
— Почекай на мене. Я повинен відшукати уламок кулі, яку розбив правитель. Тоді поверну славу нашому роду й прийду по тебе, — Мірт простягнув руку й обережно торкнувся теплої долоні Динари.
— Дід хоче віддати мене заміж, щоб жила в цьому селі, пасла вівці, як усі наші предки. Вже нареченого вибрав, — вона прямо дивилася йому у вічі.
Мірт здригнувся, ніби отримав ляпаса, випростався, розвернувся та пішов углиб саду, не розбираючи дороги.
— Зачекай, — наздогнала. — Ти надто швидкий.
Мірт не зрозумів, як відбулося, що її прості слова прозвучали сигналом. Схопив Динару за плечі та різким рухом притягнув до себе. Він ніколи не цілувався, але точно знав, як це робити. Його губи були спраглими, а руки настирними. Вона вміло відповідала, тулячись до жилавого парубочого тіла.
За кілька хвилин розхристана Динара відсторонилася, поправляючи сукню й затягуючи шнурівку під груддю.
— Я заздрю тобі. Теж хотіла б піти на пошуки уламків та здобути велич, а не стати дружиною вівчаря, — вона пішла, не чекаючи на відповідь.
Розхвильований Мірт повернувся до хати, впав на свій килимок та заснув, прокинувшись лише тоді, коли хату наповнив запах свіжоспеченого хліба.
***
Після сніданку дід накреслив на шматку сувою дорогу, а Динара склала харчі. Мірт тужливо поглянув на нову кохану та побрів кам'янистою гірською дорогою. Час від часу звірявся з картою та поглядав на вершину, яка під променями сонця здавалася графітово-чорною.
На привалі зупинилися в затінку скельного останця.
— Динара тобі подобається? — Таян упритул подивилася на брата.
Він розгубився, але вичавив:
— Ну вона того, гарна, наче.
— Мене не надуриш. Бачила, як дивишся, — а тоді вже серйозно додала: — Навіть якщо одружишся, буду тебе любити.
Мірт почухав потилицю, збив щиглем мурашку з коліна й підхопився:
— Ідемо, у нас далека дорога попереду.
Таян тільки пхикнула.
Стежка забирала вгору. Щоб дістатися маршруту підйому на Тсереве, потрібно було спершу перевалити в іншу долину й пройти траверсом
[1] до гребня, який звався Плече Тсереве. Вже звідти здійснити сходження.
Мандрівники бадьоро крокували зеленими луками й милувалися крутим гірським схилам, які закінчувалися гострими кам'яними піками. Як і розповідав дід, на перевал вела стежка, помічена складеними на купу камінцями. Таян щоразу радісно вигукувала, коли бачила чергову мітку.
На підйомі стало важче, і вони час від часу привалювали, щоб вгамувати дихання, випити води та стерти піт із чола. Здавалося, ноги налилися свинцем, і їх складно підіймати. Кожен наступний крок вартував зусиль. Таян підіймала голову і думала, що бачить перевал, але це була ще одна сходинка або висяча долина. Поступово майже зникла трава, і на зміну їй прийшли густі зарості квітучого рододендрона. Можливо, мандрівники б помилувалися цією мінливою гірською красою, але втома не залишала сил на захват, і вони вперто повзли дедалі вище та вище.
Стежка остаточно зникла. Під ногами було каміння, поросле жовтувато-бурим низьким лишайником. Довкола чимраз частіше траплялися острівці брудного, притрушеного порохом снігу. З-під однієї, особливо великої, кучугури струменіла вода. За кілька переходів нарешті побачили перевал, на якому височів складений з каміння обеліск.
— Яка краса! — Таян роздивлялася навкруги. Їй здавалося, що, здолавши цю перепону, вона зможе все. Відчувала, як нестримна внутрішня сила наповнює тіло.
Далі дорога вела вниз. Спускалися весело. Мірт постійно звірявся з картою та оглядав місцевість. Нарешті спинився на початку льодовика. Обережно торкнувся ногою, розгріб свіжий сніг. Пострибав. Пройшов трохи вперед, намагаючись переконатися в надійності льоду.
— Тут починається підйом на плече Тсереве. Таян, ми з тобою обв'яжемося, — дістав мотузку, яку дала Динара. — Під снігом можна не помітити тріщину. Якщо я провалюся, ти мусиш падати на живіт та намагатися втриматися.
— Ти краще не провалюйся.
— Я спробую, але будь уважною. Намагайся йти по моїх слідах.
Обв'язавшись, рушили в дорогу. Мірт обережно ступав, кілька разів грузнув по коліно, підводився та йшов далі. Почувався втомленим. На секунду замріявся, і цього вистачило, щоби нога провалилася, а слідом і все тіло сковзнуло в льодову тріщину. Таян, втративши рівновагу, впала на коліна, розпласталася на животі та закричала. Вона повільно сковзала за Міртом до провалля. Намагалася схопитися руками, але лід був надто слизьким. Раптом відчула, як зупинилася. Піднявши голову, побачила Динару, яка притисла своєю вагою мотузку.
— Обережно підійди до краю та скажи Мірту, щоб вилазив.
Таян поспішила виконати наказ. Стала навколішки та погукала в білу порожнечу:
— Мірте, спробуй вилізти, Динара прийшла на допомогу.
Мірт, який намагався зафіксуватися в тріщині, відразу відчув приплив сил. Упершись спиною та ногами у стіни, як уже робив у печері, поліз угору. За мотузку притримувався руками, щоб мати додаткову точку опори. Нарешті перекинув тіло через перегин й, перевернувшись на спину, дозволив собі розслабитися. Динара відпустила мотузку та підійшла до нього.
— Я помер, чи заснув? — вдивився в обличчя, яке нахилилося над ним.
— На щастя, я встигла вчасно, бо міг і померти, — вона присіла та ніжно торкнулася його обличчя. — Що там, глибоко?
— Мабуть, ви ж не дали долетіти до дна, — Мірт підвівся. — Як ти тут опинилася?
— Зрозуміла, що самі не впораєтеся, тож випросилася в діда. Це мої гори. Я тут, скільки себе пам'ятаю, гуляла.
— Гуляла? — Таян із недовірою поглянула на Даяну.
— Ну, не зовсім гуляла, але ходила багато разів.
— Тож ти знаєш, де ліпше переночувати?
— Авжеж, ходімо. Але спершу зв'яжемося як годиться. Що ж це ви накрутили. Диво, що ти не перерізав сестру навпіл із такими вузлами. Дивіться, — вона вправно зробила кожному обв’язку й пішла першою, а мандрівники слухняно покрокували слідом.
Мірт дивився на сильну, впевнену поставу Динари, й солодка лоскотна хвиля прокачувалась від горла вниз, завмираючи десь нижче мотузяної обв'язки.
Нарешті Динара спинилася біля великої кучугури снігу.
— Тут є печера.
— Де? Нічого не бачу.
— Треба трохи розкопати сніг.
Усі гуртом узялися розгрібати вхід й потрапили до невеликої печери. Втомлені, вечеряли мовчки. Поївши, Динара витягнула із заплічника теплу ковдру і розіслала на підлозі печери. Зняла чоботи та поставила поруч. Лягла скраю. Мірт глянув на сестру, тоді швидко вмостився в середину, щоб опинитися поряд Динари. В нього паморочилося в голові від думки, що вночі він відчуватиме тепло цієї дівчини.
Таян дістала із заплічника теплу ковдру та лягла збоку, скрутившись, як кошеня.
— Дякую, що врятувала мене, — прошепотів Мірт. Йому кортіло спитати, чи піде Динара з ними далі, але слова застрягли на язику, а горло пересохло. Вона перевернулася на бік та притислася до нього спиною. Ошалілий від щастя, Мірт боявся ворушитися, щоб не зруйнувати момент. Він вбирав її тепло, поки не заснув, оповитий солодкими мріями.
***
Вранці продовжили шлях. Мірт намагався сховати дурнувату усмішку, яка не сходила з його обличчя, відколи зрозумів, що Динара йде з ними. Решту Плеча Тсереве подолали без пригод і наблизилися до початку підйому на гору.
— На саму вершину я не ходила, — Динара дивилася стурбовано. — З нашого села лише кілька сміливців підіймалися. Треба лізти, як мавпа. Кажуть, що вгору легше, ніж вниз.
— Я сам. А ви зачекаєте тут, — Мірт розправив плечі.
— Але ми б могли тебе страхувати, — Таян боялася підйому, проте тривога за брата стискала серце.
— Це ж мені потрібен той уламок, тож я й піду.
— Ти в цьому певен? — в очах Динари промайнув сумнів. — Яка твоя ціль, Мірте?
Не відповів. Таян обійняла брата. Він уже зробив кілька кроків, коли Динара кинулася до нього, повиснула на шиї та впилася в губи. Поцілунок затягнувся, і здивована Таян кашлянула, привертаючи до себе увагу.
— Я тебе кохаю, повертайся, повертайся обов’язково, — прошепотіла Динара, не випускаючи Мірта з обіймів.
Він глянув на дівчину й швидко пішов, намагаючись розгледіти шлях підйому.
***
Таян та Динара залишилися чекати в сніговій печері, яку вирили в кучугурі. Змарнілий та виснажений, Мірт повернувся за два дні. На лобі пролягли грубі зморшки, а очі набули тієї особливої глибини, яка з'являється в людей, які пережили випробовування. Над його головою висіла напівпрозора куля, лише один фрагмент якої здавався щільним та матеріальним. Дівчата спробували розпитати про його пригоди, але Мірт буркнув щось незрозуміле та замовк. Пригнічені мандрівники всю дорогу мовчали.
На перевалі влаштувалися на ніч. Мірт не зміг заснути, тож всівся на великий камінь та порожнім поглядом дивився на зорі. Куля, так само, як удень, висіла над ним. Динара підійшла ззаду й погладила його плече. Мірт не поворухнувся, ніби й не відчув того ніжного дотику.
— Що там із тобою трапилося? — спитала тихо.
— Я знайшов уламок, але не готовий його взяти.
— Що це означає?
— Торкнися кулі.
Динара несміливо простягнула руку і кінчиками пальців дотяглася до напівпрозорої поверхні. У світлі місяця Мірт уважно спостерігав за її обличчям, вираз якого поступово змінювався. Спершу воно стало злякане, далі напружене і, зрештою, з'явилася вдоволена посмішка, а в очах спалахнув хижий вогник. Вона заглибила руку і схопила уламок. Тієї ж миті прозора куля лопнула, як мильна бульбашка.
— Пробач, Мірте. Я не хочу повертатися до села, не хочу ставати дружиною вівчаря, не хочу жити так, як жінки мого роду, не хочу через десяток років перетворитися на бабцю. У світі так багато цікавого, безліч потаємних знань! Хочу стати кимось більшим, ніж пастушка Динара.
Мірт її не впізнавав. Вона здавалася вищою на зріст. У стрункій фігурі проступила міць, губи стали тонші, а на обличчі з'явився зухвалий вираз. І він зрозумів:
— Якої плати він зажадав?
— Кохання до тебе, — у дзвінкому голосі не було каяття.
— Поки я ліз, чіплявся за уступи, ризикував щохвилини зірватися, згадував твоє запитання: «Яка твоя ціль, Мірте?», — і зрозумів, що її немає. Це не я хочу величі роду, не я прагну стати намісником правителя, навіть не впевнений, що насправді хочу одружитися. Куля зажадала від мене найдорожчого. І це — Таян, — важко зітхнув. — Гадаю, від Оракула батько довідався не лише про кулю, але й про жертву. Тому купив Таян у ромки. Я мусив прив'язатися до неї, щоб одного дня віддати заради його примарної мети. Можливо, що так і сталося б, проте, подолавши цей шлях, я змінився, — останні слова прозвучали дуже тихо, він немов потухнув і зіщулився. Кинув байдужий погляд на Динару: — Вже пізно, ходімо спати.
Мірт ліг на своє місце, поклавши голову на руку, й заснув. Динара, немов статуя древньої богині, залишилася незворушно сидіти зі шматком кулі в руці.
***
На ранок мандрівники дійшли до повороту на село і зупинилися.
— Ми тут прощаємося, Динаро, — Мірт сумно усміхнувся.
Сильна, прекрасна та чужа, вона стояла незворушно. Вітер роздмухував довге волосся, а очі вдивлялися у відому лише їй далечінь.
Мірт кивнув колишній коханій, узяв сестру за руку та пішов своїм шляхом, не відчуваючи жалю чи втрати. Те, що знайшов у цій мандрівці, здавалося набагато ціннішим за примарну обіцянку влади. Він пізнав сутність справжнього щастя, яке можливе лише коли прямуєш до власної мети.
[1] Горизонтальний рух скельною ділянкою.