ФАНТАСТИЧНІ ОПОВІДКИ
Олени Скуловатової
~
Повернення на Велику Землю
Все почалося з Майї. Правий покійний дід, який казав: «Щоб не сталося — «Cherchez la femme». Вона нагадувала круглобоку мультяшну бджолу. Щічки з ямочками, які б здавалися милими, невловимо дисонували з очима. Випучені, колючі та холодні, вони дивилися крізь співрозмовника в невідомому напрямі, а через косину, взагалі неможливо було простежити погляд.
І от ця бджолоподібна істота раптом стала популярна. Її виступи транслювали канали, рейтингам заздрили блогери. Її цитували й виходили на мітинги з плакатами, на яких скривлені губи Майї вигукували страшні пророцтва. Кассандра нервово гризла нігті в кутку, затьмарена славою цієї дівчини.
Мій, постійно зайнятий, батько почув її промови. Я думав, відмахнеться, як від надокучливої комахи, але дослухався. Добре пам’ятаю той вечір. Він повернувся з роботи й замість того, щоб повечеряти, дістав всефон (універсальну річ, яка завдяки татові миттєво розійшлася світом) і погукав маму. Я помітив нервове дрижання його рук, коли вмикав виступ Майї на черговому засіданні Ради безпеки ООН. «Наша планета вмирає, — віщала ця дівка, закочуючи банькаті очиська. — Літаки, автомобілі, заводи — все це нищить атмосферу. За десять років таїння льодовиків набере глобального масштабу. Більшість міст узбережжя опиняться під водою. Це потягне глобальне перенаселення, економічну кризу і загибель…»
Мама підняла очі на тата:
— Вона права, любий?
— Ні, — він вимучено всміхнувся, — все це відбудуться значно швидше. В нас від сили кілька років.
Тато, крім того, що очолював Корпорацію, яка завоювала світ, випустивши всефон, ще й чортів геній. Ні, не винахідник. Краще — геній менеджменту. Він зібрав команду. Певно, кращу з можливих. Фізики, хіміки, інженери, мікробіологи — сотня найпотужніших умів. Мене до всіх таємниць не допускали, але дещо, я, як майбутній спадкоємець Корпорації, знав.
Батько вважав. якщо ти — єдиний син найвпливовішої людини світу, то витрачати час на дурниці (ігри у всефоні, соціальні зв’язки та дівчат, що було особливо образливо) не маєш права. Тому я, у свої тринадцять, працював неповний робочий день на посаді його секретаря. Це означало скрізь тягатися за татом і виконувати дрібні доручення.
І головне, що від мене вимагалося, зберігати таємниці. Тож я мовчав. Якби не сталося те, що сталося, то ці знання, пішли б зі мною в могилу, проте, секретність стратила сенс.
Отже, татова команда прорахувала точний час настання екологічної катастрофи та її наслідки. Крім того, було визначено, що для виживання людського виду необхідно скоротити населення в двадцять разів, максимально обмежити пересування людей та зупинити заводи.
Якщо думаєш, що посвячених не гризло сумління та обходили етичні питання, то сильно помиляєшся. Щоб не стати катами, мусили вигадати спосіб природного відбору. Ще не стерлася в пам’яті людей історія вірусу COVID-19, і її взяли за модель майбутньої фільтрації людства.
Мікробіологи створили вірус «Апокаліпсис-2030». В його РНК заклали програму, як повинна винищити слабких та хворих. Все пройшло успішно. Вірус ширився швидко, а згодом ще й почав мутувати, створюючи нові та нові штами. На восьмій модифікації помер дідусь.
Ніколи не забуду погляд, який кинула на тата мама, коли дубовий гроб заливали бетоном, утворюючи щось на кшталт саркофагу. Вірус створив неочікуваний позитивний ефект — люди засіли по домівках, зупинилася частина виробництв, стало менше транспорту. Відповідно, і фатальний час «Х» відсунувся на кілька років.
Змушена ізоляція примусила людей вдвічі активніше купувати всефони й Корпорація посилила свій, і без того значний, вплив. Проте, неможливо жити в постійному страхові. Люди почали адаптуватися й повертатися до звичного життя. Надбавши імунітет, вони вважали, що лихо минуло. Батько активно лобіював компанії по дистанціюванню роботи, створював on-line навчальні заклади, але соціальні істоти не можуть без фізичних контактів.
«Апокаліпсис-2030» вийшов з-під контролю. Він активно мутував та винищував цілі міста. Заклики до обережності не працювали. Люди збиралися натовпом, танцювали, цілувалися, а на ранок їх знаходили мертвими. Проблема перенаселення, змінилася на проблему масового вимирання людства.
Тоді вчені узялися за створення вакцини. На розробку пішло п’ять місяців, але виникла проблема. Ще за часів вірусу COVID-19 активно ширилися чутки, що вакцина є повільною вбивцею. Тому люди відмовлялися від неї, вважаючи, що краще померти від вірусу, ніж від вакцини. Навіть, масштабна інформаційна компанія в ЗМІ не дала результату.
Я знав правду, і вона приходила нічними кошмарами. Мені снилася Майя, яка віщала про кінець світу, і тисячі людей гинули в страшних муках. Мама теж переживала, знала менше за мене, але по її запалому обличчю я розумів — здогадується.
А потім сталася катастрофа. Тато упустив просту річ — люди слабкі. Їм важко вгамувати власну совість. Один вчений з його команди не витримав. Він здавався цілком адекватним, регулярно проходив тести на лояльність. Проте, його дочка, відмовилася від вакцини та померла в нього на руках. Він зібрав прес-конференцію і розповів про все громадськості.
Обурення не мало меж. Мільйони невдоволених громадян на площах спалювали всефони. Вони нападали на заводи, трощили громадські сквери та кінотеатри, створені на гроші Корпорації. Хвиля ненависті росла з геометричною прогресією.
Люди зривали плакати з Маєю й топтали їх ногами. В ній бачили першопричину. Очі тих, хто втратив близьких, спалахували жадобою помсти.
Нашій родині влаштували травлю. Одного дня на подвір’я заміського будинку полетіли пляшки з вибуховою сумішшю. Тато перевіз нас на заздалегідь придбаний острові в Тихому океані, який називав Едемом.
Ненависть знищила все, що трапляється на її шляху. Зникла Корпорація, розвалилися заводи, залишилися занедбаними розпочаті проєкти.
Острів став нашим прихистком. Сюди ж десантувалася група відданих вчених, які боялися переслідування. Ми втратили багато, але залишилися агенти назовні, які управляли акціями та постачали все необхідне для облаштування колонії.
Нас якийсь час шукали й зрештою забули. Татові агенти активно ширили чутки, що він втік з родиною на Марс. Ми й справді тримали на острові стартовий майданчик з готовими ракетами, але скористатися ними планували у крайньому випадку. Ти його бачив, там за ангарами з гелікоптерами.
***
Ми сиділи на теплому м’якому піску, й океан ніжно торкався хвильками босих ніг.
— Діду, невже після того як ви втекли на острів ніхто не спробував врятувати людство?
— Чого ж, фармакоманії намагалися створити ліки, чи вакцину від «Апокаліпсису-2030», але їм це не вдавалося. Розробки Корпорації знищили вандали під час погромів. Вірус продовжував мутувати. Він припинив вбивати людей, натомість спричиняв зміни в їхній поведінці. Спершу це було непомітно. З часом близькі тих, хто переболів, почали відзначати, що вони змінюються. В них збільшувався волосяний покров. Навіть ті, хто був голомозим, відростили густу чуприну.
В той час мережею ширилося багато мемів з жартами, що перехворіти — найкращій засіб від облисіння. Коли волосся стало вкривати тіло, жарти припинилися. Лазерна епіляція більше не допомагала. Відбувалися й інші зміни. Наприклад, зуби ставали жовтішими та крупнішими, а клики видовжувалися та гострішали. В той час сильно зросло споживання м’яса. Громадськість хвилювалася, а вірус продовжував мутувати. Деякі люди хворіли кожною наступною модифікацією та активно змінювались, а деякі, хто мав слабкий організм, вмирали.
Тридцята модифікація вірусу спричинила невідворотні психічні та інтелектуальні зміни. Люди чим далі, тим сильніше набували схожості з приматами. На острові ми вивчали ці процеси, намагаючись зрозуміти, що відбувається й дійшли висновку, що якимось чином вірус розвернув еволюцію.
Одного дня батько сказав:
— Час розгортати купол.
— Що це, любий? — спитала мама буденним голосом, ніби мова йшла про рецепт борщу.
— Захисне покриття, яке вбереже Едем від вторгнення та радіоактивного пилу, якщо вибухатимуть реактори. Наразі мої агенти відбирають дітей, яких зможемо взяти на Едем заради збереження нашого виду, — так почався новий етап життя.
На острів прибували гелікоптери. Вони доставили дві тисячі триста п’ятдесят осіб. Тато журився, що не вдасться узяти хоча б по парі представників різних етносів. Ми мали обмежену кількість доз вакцини, тай ресурси острова не розраховані на велику кількість людей. Також, щоб доглядати за дітьми, на острів завезли персонал. Почалося будівництво Інтернату.
24 серпня 2040 року ми розкрили купол й опинилися в окремому закритому біомі. Було багато роботи. Ми більше не могли розраховувати на підтримку ззовні, тож мусили налагоджувати господарювання всередині.
***
— Тепер ти все знаєш, — дідусь викопав ногою в піску камінець й запустив його так, що той прострибав сім разів, поки булькнувши пішов під воду.
— Діду, а що сталося з Майєю?
— Її забрали на Едем, коли почалося полювання на причетних до цієї справи. Я був проти, але батько вважав її особливою.
— Спершу Майя бісила. Коли з’являлася в полі зору, я зникав. Так ми деякий час існували, немов сонце та місяць. Одного разу вона впіймала мене на цьому пляжі. Я саме купався. Одяг був на березі, тож втекти не мав змоги.
— І що? — мене аж розпирало від цікавості.
— Ну, розумієш, мені було дев’ятнадцять. Це відбулося ще до купола, тож інших дівчат мого віку не було…
Я завмер, немов гонча, очікуючи, що буде далі.
— Вона сказала, що хоче подружитися і скинула одяг. Тіло Майї вражало непропорційністю та зайвою вагою, але повторюся, інших дівчат на острові не було. Вона заскочила у воду і почала за мною бігати, удаючи що хоче впіймати. В якийсь момент мені здалося, що Майя не така вже й потворна, — дід закашлявся й одвів очі. — Ну, ти вже великий, розумієш, чим закінчуються такі ігри. Отже, ми почали таємно зустрічатися.
— Тільки не кажи, що вона моя бабуся.
Від здивування в мене перехопило подих.
— Так. Косина твоїх очей, її подарунок. Народивши твою маму, вона швидко змарніла. Казала, що тужить за Великою Землею і відчуває, що ніколи її не побачить. Вона була наділена надприродною чутливістю, особливим емоційним інтелектом, сподіваюся і це ти теж успадкував. Одного дня на березі я знайшов її тіло. Тихі хвилі, такі як зараз, ворушили волосся. Майя перерізала вени й лягла в воду, щоб океан звільнив від страждань.
***
Після тієї пам’ятної розмови з дідом мене почали мучити питання, як там, за межами куполу? Тож, коли обирав напрям для своєї дослідницької роботи, вирішив зайнявся саме цім. Як виявилось, моніторинг стану Великої Землі припинили років двадцять назад. Вважали, що інформація про неї спричинить масову депресію.
В Едемі чітка організація та жорстке підпорядкування. Кожен член громади виконує функції забезпечення системи й займається дослідженнями.
Мій прадідусь — засновник нашої громади, був великою людиною. Він все зміг організувати та передбачити. Лише не дав нам цілі. Ми жили, господарювали, розмножувались, постійно слідкуючи за кількістю осіб. До цього він ставився особливо прискіпливо й не дозволяв одній родині мати більше двох дітей. Коли він та інші вчені-засновники померли, їм поставили пам’ятник. Згадку, про тих, хто дозволив нам вижити. Дідусь помер і поступово зникли всі ті, хто ще бачив Велику Землю.
***
Щоб зрозуміти ситуацію на Великій Землі я запустив дрони. Три роки тривав збір інформації. Виявилось, що незворотні мутації привели до того, що людство повернулося в первісний стан. Тепер там живуть особини, які такі ж далекі від виду гомо сапієнс, як шимпанзе з нашого острова.
Отже, ми — мешканці Едему — останні люди на цій планеті.
Попри трагічність всього, що відбулося, це спричинило очищення рік та розмноження флори та фауни. Рослини оплутали будівлі, перетворилися на зелені пагорби колишні смітники.
Тож, було вирішено відправити розвідників на Велику Землю. Я, як керівник проєкту, вирішив летіти першим.
***
Сьогодні 24 серпня 2120 року. Я — перший з покоління народженого на Едемі, ступив на Велику землю. Відчуваю небувалу радість, ніби знайшов щось важливе, щось, заради чого варто жити.
Зовсім скоро відбудеться масова колонізація, і ми відновимо людську цивілізацію. Сподіваюся, врахуємо помилки минулого і використаємо цей шанс заради майбутнього.
А поки я сиджу на вершині гори, яку колись назвали Говерлою, та споглядаю як вранішній туман, пухкою пелериною накриває зелену долину. Над головою кружляє сокіл, це, напевно, добрий знак.
Привіт тобі, Велика Земля!
Теорія Контрасту
Масне налите сонце сунуло за горизонт. Від останніх променів гігантські, розкидані крутим схилом, валуни здавалися червоними, немов рани на тілі планети, яка нещодавно була зеленим оазисом галактики.
На уступі скелі, яка височіла над долиною, примостилася Анирам. Втомлено вдивлялася в далечінь червоними, запаленими від суховіїв очима. По обвітреній щоці, залишаючи брудний слід, збігла сльоза. Охайне личко з м’якими дівочими рисами дисонувало з загрубілими руками. На обдертих кісточках пальців запеклася кров. Анирам судомно стискала та розтискала кулаки, від чого здувалися меджентові смуги вен. Розідрана від зап’ястя до ліктя сорочка, відкривала м’язисте передпліччя. Жилаве сухе тіло більше підійшло б вуличному бійцеві, ніж жінці. Заляпані брудом і обдерті титанові вставки на носках військових чобіт більше не блищали. Штани зелено-плямистого кольору, пошиті для маскування на ландшафті планети «Н2О», нагадували лахміття. На лівій штанині — засохли плями крові. Замість правої — брудна ганчірка, відірвана від сорочки та замотана нашвидкуруч навколо стегна.
Автомат лежав поруч. Набої давно скінчилися, але кидати зброю суперечить уставу. Напис на обдертому прикладі зухвало повідомляв: «Кращому стрільцеві школи».
Сил бігти не було. «Скоро кінець», — промайнуло у свідомості, не викликаючи емоцій. Гонитва тривала п’яту добу поспіль. «Усе одно мене знищать. Це їхня планета, нас ніхто не кликав. Ми прийшли на чужу землю, осквернили її й за це мусимо померти».
Аборигени вбили всіх товаришів Анирам. Черга за нею. Ліниво ворочались в голові згадки про Батьківщину. Її там нічого не тримало, тому легко погодилася лтіти на Н2О. Дитинство провела в Інтернаті, де основним завданням було вижити. Постійно мусила доводити, що краща за інших і гідна служити Імперії.
По закінченню вступила до Вищого військового училища. Там минуло п'ять років постійної муштри розуму й тіла. Їх готували солдатами, армією, що не знатиме поразки. Тоді суспільство ще не розуміло, навіщо потрібна така сила. З війнами покінчили ще в минулому столітті. Після десятка ядерних вибухів потреба в солдатах, як і у війні, відпала. Ще одне натискання на кнопку і планета зовсім зникне. Проте уряд готував їх для іншого. З обґрунтуванням теорії Контрасту було розроблено глобальний план експансії придатних для життя дублів планети.
Теорія Контрасту базувалася на тому, що кожне космічне тіло має подвійника. Тому в їхньої планети існував, як мінімум, один дубль. Коли його зафіксували, назвали Н2О.
Колонізація Н2О здавалася чудовою ідеєю. Екологія їхньої планети перебувала в критичному становищі. У цю п’ятирічку планували переміститися на дубль та перетворити свою планету на ядерний смітник і в’язницю для небезпечних громадян. Проте реалізація проєкту спричинила труднощі. Згідно з теорією вчених на дублі існували «подвійники людей». Тому, щоби захопити Н2О, необхідно, в першу чергу, зачистити її від мешканців.
Анирам очолила третю висадку десанту. Попередні загони зуміли винищити кілька міст та завдати відчутних ударів мешканцям Н2О, але були нейтралізовані місцевими жителями. Загін Анирам, висадившись, знайшов зруйновану базу попередників. Аборигени швидко вчилися, вміли протистояти нападникам і поступово методично винищували прибульців.
Тепер вона не солдат, а дівчина приречена на загибель на ворожій їй планеті. Струмками збігали сльози й натомість приходив спокій та полегшення.
***
— Ти поглянь, спить, немов кошеня, — засмаглий чоловік із рушницею через плече, завмер над сплячою Анирам.
— Не купуйся на невинний вигляд. Вона — ворог, Владе, і прийшла, щоби знищити нас, — суворо оглядаючи дівчину, процідив крізь зуби його товариш та сплюнув на каміння.
— Іване, мені, здається, ти перебільшуєш. Вона ще дитина. Ми ж не можемо вбити її сплячою, — не здавався Влад.
— Тоді розбуди й вбий, коли такий гуманний. Ми достатньо гналися за «цією драною кішкою», щоб озлобитися, тобі не здається?
Іван штовхнув Анирам рушницею в бік. Вона прокинулась від їхнього голосу, але зачаїлася. Отримавши удар, розтулила очі й перелякано кліпнула, удаючи, що сонна, й за мить уже стояла в бойовій позиції, зціпивши зуби та стиснувши кулаки. Примружені очі оцінювали ситуацію. Іван скинув рушницю, прицілився, проте стріляти не поспішав. Його високий товариш обережно відвів долонею дуло вбік.
— Зачекай, буде більше користі, якщо ми приведемо її до наших і докладно допитаємо.
У цей момент Арінам стрибнула на Івана, збивши його з ніг. Опинившись зверху, ударила в щелепу, і відразу відлетіла вбік від Владового копняка. Прокотившись між камінням, згрупувалася та підскочила, не відчуваючи болю в обідраній спині.
Пролунав вистріл, і шматочки землі під її ногами розлетілися в різні боки. Усі завмерли, оцінюючи ситуацію. Арінам скрививши рот на бік, дмухнула на прядку волосся, яка нахабно лізла в очі, вибившись з нечесаного, скуйовдженого хвоста.
Іван цілив у голову. Арінам випростала спину, опустила руки вздовж тіла й впилася поглядом у ворога, але другого вистрілу не пролунало. Влад підійшов та взяв її руки за зап’ястки. Вона смикнулася, немов її торкнулася гадюка, проте опору не виказала, лише кинула косий погляд на чорне дуло рушниці. Він зв’язав її руки грубою мотузкою, кінець якої намотав довкола свого кулака й попрямував на вузьку ледве помітну стежку.
***
Відпочивали після довгого переходу по заболоченій місцевості на заваленій колоді. Влад зняв мотузку зі своєї руки та обв’язав довкола дерева.
— Здається, вона хоче їсти.
— А мені що до того? — Іван відкоркував мисливським ножем банку консервів і зосередився на її вмісті.
— Іване, ми ж не тварини. Дамо їй щось. — Влад хлопнув себе по лобу, вбивши жирного комара. На болотах вони роїлися, немов чорні хмари, й він поспівчував зв’язаній Аринам, яка не могла відігнати кусючих москітів від свого обличчя.
— Самому нема чого жерти, — Іван нехотя відламав та кинув кусень зачерствілого хліба. Анирам схопила його зубами з землі та миттєво проковтнула, не встигнув відчути смак. Жадібним поглядом витріщилася на решту буханця.
Влад відрізав та простягнув полонянці шмат солонини. Анирам впилася зубами, швидко працюючи щелепою, ніби боялася, що відберуть. У цей момент для неї не існувало нічого, крім волокнистого солоного м’яса. Вперше в житті вона вживала не синтетичний продукт.
Доївши, чоловіки почали підводитися. Анирам хотілося пити. Наважившись видавила із себе звук, що трохи нагадував мову аборигенів. Два дні поспіль прислухалася до її звучання. Немов щось знайоме, проте давно забуте, лунало в тих звуках, але розібратися зі своїми відчуттями не мала часу та сил.
Почувши микання, Влад здогадався, чого вона хоче і простягнув флягу. Жадібно ковтала й вода стікала струмочком по підборіддю. В училищі їх тренували обходитися без води по кілька днів, але строк, який можливо витримати, давно минув.
— Поводиться, немов тварина. Звідки вони прибувають такі дикі? — Іван дивився, не приховуючи відрази, але товариш його не чув. Зайнятий дівчиною показував на пляшку:
— Вода.
— В-в-в-да, — видохнула Анирам
— Дуже добре, — Влад усміхнувся.
Анирам повторила. Іван витер ніж об штанину, похитав головою й буркнув:
— Краще б папугу завів, і говорить, і клопоту менше.
Захопившись, Влад показав на себе і вимовив ім’я, дівчина зрозуміла й назвала своє. Спостерігаючи за цією сценою, Іван несхвально хитав головою та нервово покусував нижню губу.
***
У дорозі минув тиждень. Вони перебиралися крізь бурхливі потоки, відшукували тонкі, ледве помітні стежки, проходили нескінченні сипухи та перелазили через великі валуни. На привалах Влад вчив Анирам мови. Йому подобалося спостерігати, як вона поступово освоює різні поняття. Здібна учениця швидко запам’ятовувала слова, але з вимовою було складніше. Анирам ніколи не відрізнялася музичним слухом. Відтворювати звуки чужого мовлення їй вдавалося з трудом.
Іван помчав, що між полонянкою та товаришем виникає щось схоже на симпатію, злився, кидав несхвальні погляди з-під насуплених брів, коли бачив, як вони разом сміються над невдалими спробами Анирам сказати те, чи інше слово. Коли перший загін чужинців висадився неподалік від їхнього села, загинув найкращий друг Івана, якого знав з дитинства. Добре пам’ятав відчуття бруду під нігтями, після того, як голими руками копав могилу на узліссі й дзвінку пустоту всередині, яку ніщо не могло заповнити.
Анирам крокувала ґрунтовими дорогами чужої планети, з подивом озираючись навкруги, й щось нове та незнайоме народжувалось у душі. Одного разу подорожні вклалися спати в печері, яку знайшли біля льодовикового озера. Анирам за час поневірянь використала майже всі ресурси свого організму і їй не вистачало тепла. Дрібно калатала зубами, скрутившись на кам’яній підлозі. Наважившись, обережно підсунулася ближче до Владової спини, від якої пашіло теплом.
Він відчув, що вона наблизилась, зняв куртку й накривши дівчину, притягнув до себе. Вона вмостилася на його плечі й лежала незворушно, поступово вбираючи тепло. Їй здавалося, що всередині неї повільно тане айзберг.
Зранку Іван виглядав ще похмурішим, ніж зазвичай.
— Владе, послухай, ми мусимо її вбити. Ця дівка зовсім задурила тобі голову. Окрутить та втече. Коли ти не можеш, сам її пристрелю.
— Ти що? Вона ж мені довіряє. Я навчу її говорити, й Анирам повідомить нам корисну інформацію. Ми, нарешті, зрозуміємо з ким маємо справу.
— Тому ти вчора вночі тулився до неї? Думаєш слідом за цією, не прийдуть інші?
— Не вигадуй, вона вся тремтіла від холоду. Ти бачив її вбрання?
— Теж мені лицар драного чобота. Вона мусить померти.
***
Іван дочекався поки товариш піде по воду. Щойно його широка спина зникла між деревами, підхопив рушницю.
— Вставай, — направив дуло на Анирам. Вона повільно підвелася й виставила вперед зв’язані руки, ніби це могло захистити. Іван штовхнув у плече, — Йди до того пагорба.
Відійшли на пів кілометра. Іван розвернув Анирам обличчям до великої кам’яної брили. Позадкував на кілька кроків та прицілився. Серце відбило набатом в скронях. Він багато разів вбивав, але у відкритому бою, коли або ти, або тебе. Стріляти в потилицю худому дівчиську в лахмітті було інакше. Він бачив її брудне, злипле волосся, вузькі, майже дитячі, стегна й покірно опущені плечі.
Анирам не боялася, Така смерть гідна бійця. Заплющила очі. Перед мисленнєвим поглядом постало усміхнене обличчя Влада, й вона здивувалася, що в останні секунди думає не про Імперію, не про Головнокомандувача, а про цього чужинця, якого тиждень назад ще не знала.
Іван завмер, тримаючи палець на спусковому гачку. Відчував холод сталі, й незвичний тремор в правиці. Зрадницьки смикнулося око. Здавалося зупинився час. Зрештою він опустив рушниць, вилаявся і сплюнув собі під ноги.
— Ходімо. Може, Влад правий, і ти знаєш щось важливе для нас.
***
Коли на горизонті з’явилися обриси села, Анирам спинилася та впритул поглянула на Івана:
— Зни-ю, що не подоппаюс-я-я тобі, але я не лихо. Я бу-лл-ла солдат.
Іван підняв брови від чого вираз його обличчя став здивовано-розгубленим. Перевів погляд на Влада:
— Це ти навчив?
— Ні, вона дуже здібна, ще трохи, і зможе говорити без напруження, — Влад вдоволено усміхався.
— Ага, якщо доживе, — буркнув Іван і пришвидшив крок.
***
Селяни зібралися на майдані подивитися на інопланетянку. Якийсь малюк вигукнув: «Так вона ж людина!», — за що одержав дзвінкого ляпаса від матері. Анирам почувалася Венерою Мілоською, виставленим перед плебсом. В неї тицяли пальцями, намагалися смикнути за одяг, плювали вслід…
З полегшенням зітхнула лише в кімнаті, куди запхнули чиїсь грубі руки. Було страшно, але принаймні її не розглядали й не штурхали. За стіною лунали чоловічі голоси. Вона вже трохи розуміла мову, тож напружила слух. З обривків фраз здогадалася, що її допитуватимуть і з полегшенням зітхнула від думки, що не володіє жодною секретною інформацією, тому не зможе зрадити Імперію.
Через пів години Анирам повели на допит. Вона розповідала про свою планету, її політику, державний устрій, економіку. Вона не вважала це таємницею, бо ж вся ця інформація містилася в довіднику по галактиці.
***
Допит тривав понад десять годин. По закінченню її зачинили в камері й дали їжу. Змучена Анирам вмостилась на дерев’яних нарах й миттєво заснула.
Кілька днів аборигени розпитували про людей, що живуть на її планеті та їхні цілі. Їм складно давалося розуміння теорії Контрасту та чому їх хочуть знищити. Минуло триста років, як вони відмовилися від атомної зброї. Шляхом важкої праці та обмеження споживання ресурсів, вдалося відновити екологічний баланс довкілля. Жили простіше за пращурів. Мінімальне споживання стало девізом трьох століть. Поступово планета очистилася й відновилася. Вони відмовилися від бензинових та дизельних двигунів, використовували лише чисту природну електроенергію та транспорт. Їх обурювало, що «люди на зворотному боці» (так вони називали дубль своєї планети), замість того, щоб навести лад у власному домі, хочуть захопити їхній, й Анирам їх розуміла.
***
Коли Анирам розповіла все, що знала, стало лячно. «Тепер від мене позбавляться», — серце тривожно закалатало в грудях. Відстрочка розправи подарувала їй надію й тепер відчувала непереборне прагнення жити.
Одного дня до камери увійшов Влад. Вона здивувалася радості, яку викликало його суворе неголене обличчя. Він схуднув та осунувся. Під очима пролягли темні півкола. Усміхнувшись, вона простягнула руки назустріч. Влад неквапливо дістав мисливського ножа та розрізав мотузки, які упали додолу, ніби висохлі змії.
— Ти вільна. Ми вирішили, що не становиш загрози. Йди куди хочеш.
Анирам розгубилася. Повертатися на місце висадки немало сенсу, там усе згоріло. Якщо й буде наступний десант, то прилетить в інше місце. Вийшла на залиту вечірнім сонцем вулицю й повільно побрела вздовж будинків. Її ніхто не затримував.
***
Проблукавши весь день поряд із селом, Анирам заглибилася в ліс й відчула втому. Знесилена сіла, привалившись до стовбура старого дерева, сковзала очима довкола й раптово помітила, що на горбочку стирчить куца труба. Сконцентрувала погляд, підвелася й розсунула руками густі кущі, які затуляли вхід до землянки. Підійшла та прислухалася. Тихо шепотіли дерева, які погладжував легкий вітерець. Жодних інших звуків. Штовхнула іржаві залізні двері, які рипнули й піддалися. Зайшла всередину. Темно. Пересушене повітря пахне пилом. Анирам наосліп заповзла в куток та звалилася без сил.
Зранку крізь шпарину в нещільно зачинених дверях в землянку зазирнув сонячний промінь та вихопив шмат стіни. Анирам помітила вимикач. Натиснула. Яскраве жовте світло наповнило все довкола. Приміщення мало форму півсфери. Біля глинобитної, заплетеної павутиною, стіни стояло ліжко. Поверх стрий струхлий матрац. На протилежній стіні полиці, на яких колись зберігали запаси. У кутку, вкритий товстим шаром пилу, комп’ютер. Анирам підтягнула дерев’яний ящик, всілася зверху та натиснула на велику кнопку. Пролунало клацання, старий процесор загудів, і за пів хвилини монітор засвітився рівним блакитним сяйвом.
Анирам дочекалася завантаження та відкрила меню. Письмова мова аборигенів навдивовижу нагадувала їхню. Вона почала поступово освоювати читання.
***
Анирам прожила в землянці вісім днів. Вона не відриваючись вивчала історію та культуру цієї планети, перериваючись лишень на сон та їжу. У лісі було багато ягід та сироїжок, якими набивала шлунок, поки він не починав нестерпно нити, тоді бігла до водойми й запивала той харч водою.
Одного разу трапилася стаття, яка примусила замислитись. У ній розповідалося, що двадцять років назад зникли три тисячі дітей у віці від народження до року. Про їхню долю ніхто нічого не знав.
Анирам відчула нудоту. Шлунок закам’янів і стало важко дихати. Саме така кількість дітей виховувалась в їхньому інтернаті. Перед свідомістю постала вся картина тонкого й жорстокого розрахунку. Дітей викрали, щоб зробити з них військову силу, яка захопить власну Батьківщину. Теоретики Контрасту прорахували, що коли людина опиняється на одній планеті з власним подвійником, вони разом вибухнуть. Саме тому перед колонізацією мусила відбутися масова зачистка аборигенів. Анирам дивувалася, чому жоден із членів її загону не вибухнув. Не могли ж подвійники всіх її людей уже бути мертвими на момент їхнього прибуття.
Образа та злість стиснули горло. Вона усвідомлювала, що їх дурили, використовували проти її ж народу. Свідомість осяяла нестерпна думка: три тисячі власних дітей попередньо умертвили, щоб виростити її та інших викрадених аборигенів. Анирам вийшла на двір і в безсилій злобі почала місити кулаками по стовбуру клена, що ріс поряд із землянкою. На збитих кісточках пальців виступила кров.
***
Анирам сиділа на березі тихої ріки, кидала камінчики й спостерігала розводи, які утворювалися на свинцевій поверхні. Вона, нарешті, мала час озирнутися довкола. Раділа свіжій зелені листя, чистій від смогу блакиті неба, співу пташок та шарудінню комах у густій траві. Щойно покупалась і почувалася посвіжілою. На її планеті плавати можна лише у спеціальних басейнах. Вода природних водойм за хвилину розчіплювала собаку, яку діти, задля забавки, могли туди вкинути. Злочинці не мали проблем із трупами. Кислота, яка містилася у воді, нищила їх миттєво. Вона вміла плавати лише тому, що спеціальні війська готували для захоплення інших планет, з чистим середовищем, але про це тоді вона не знала.
***
Влад не відразу впізнав Анирам. Він пам’ятав, що її волосся було темним, майже чорним. Коси дівчини, що сиділа на березі нагадували достигле зерно. Він сказав матері, що пішов на полювання, хоча насправді шукав її. Уже тиждень не знаходив собі місця. Не міг їсти, дивитися футбол, проводити час з іншими чоловіками за розмовами та кавою. Годинами тинявся біля селища, поки не наважився піти до лісу.
— Привіт! Що з твоїм волоссям? — зніяковіло опустив очі.
— Не знаю, — Анирам уперше в житті почервоніла, — мабуть, справа у воді, у якій я скупалася. У нас голову миють спеціальним розчином. У всіх в училищі було однакове темне волосся. Я й не знала, що моє таке, — вона відтягнула прядку і скосила на неї погляд. «Навіть волосся в мене вкрали», — майнула думка.
Владу хотілося говорити, але слова застрягали в горлі:
— Ходімо, — простягнув руку. Аринам поглянула на широку мозолисту долоню і вклала в неї свою. Легко підвелася, слухняно прямуючи слідом.
— Ти ж знав, що я знайду землянку з комп'ютером, — прозвучало, як ствердження.
Влад лише усміхнувся, впевнено крокуючи в бік села. Вони ще мусили відстояти зелену планету Земля, яку на дублі назвали: «Н2О».
Оповідання написано у співавторстві з Катериною Холод
Агентка ЛУ
Жити буду, геть думи сумні[1]
У восьмикутній залі панувала гнітюча атмосфера. Присутні притишували голос і кидали короткі погляди на агентку ЛУ. Гамір стихнув, коли до приміщення увійшов командувач та, розташувавшись за центральним столом, звернувся до присутніх:
— Шановні особини, ми сьогодні зібралися через непросту справу, — зробив паузу, звиклий, що до нього прислухаються. — Розглянемо поведінку агентки ЛУ. Вона не тільки багаторазово порушила правила, знехтувала нашими принципами, але й відмовилася коритися наказам. Тож я скликав невідкладну нараду задля винесення колективного рішення у справі.
ЛУ сиділа окремо від загалу, ніби зумисне протиставляючи себе рухливо-змінним сутностям решти особин. Її контрастно-опукла постать виглядала яскравою плямою на тлі світло-обсидіанової стіни. З миті повернення набула форми земної фізичної оболонки та вперто її тримала, витрачаючи енергію на контроль. Тонкі, майже білі губи стиснуті, але обличчя спокійне та незворушне. Дивилася на решту з-під напівопущених вій, не мигаючи.
— Непомітно, щоби вона розкаювалася, — пролунало надто голосно, і всі обернулися. Особина, зрозумівши, що її почула не лишень сусідка, змінила колір та майже злилася зі стіною.
— Прошу утриматися від коментарів, — командувач висунув на кілька метрів кінцівку, яка впритул наблизилась до порушниці. — Дамо слово ментору агентки ЛУ.
На середину приміщення вийшов підтягнутий сивий чоловік з військовою виправкою. Він теж час від часу набував земляноподібної форми на згадку про своє останнє оперативне завдання. Зупинився, уникаючи погляду в бік ЛУ, дістав блокнот і закашлявся. Все заради того, щоби відтягнути час.
— Дозвольте, командувачу, я з початку, — чоловік дочекався схвального похитування желеподібного тіла: — У травні 1880 року за земним календарем було прийнято рішення відправити черговий дослідницький десант на кілька земних локацій. Агентку ЛУ було переміщено на територію, яка звалася «Російська імперія». Щоби забезпечити її всім необхідним, ми обрали заможну родинну комірку, але жінка, яка стала їй матір'ю, завдала нам клопоту, — ментор помітив, що слухачі захвилювалися. – Зараз поясню. Матір – біологічний суб'єкт жіночої статі, який спершу виношує, а тоді народжує особину. В цивілізації землян — це єдиний можливий спосіб розмноження.
Отже, спершу все йшло згідно з планом. Агентка ЛУ одержала ім'я Лариса, росла, розвивалась і регулярно відправляла звіти. Ми отримали цінну інформацію про природу, звички, інтереси та слабкості аборигенів. Проте, дослідженню заважала надто активна позиція її матері. Це створіння встигало скрізь. Замість того, щоб відправити дітей до гімназії, взялася вчити їх самотужки, влаштовувала поетичні вечори, збирала інтелігенцію (так звуться наділені розвинутим у порівнянні з рештою землян, інтелектом). Наші аналітики вважають, що саме мати стала першою, хто збив агентку ЛУ зі шляху служіння. Згодом долучився її дядько, брат матері, який теж постійно впливав та задурював голову націонал-соціалістичними ідеями.
— Шановний менторе, ви емоціонуєте. Це — неприпустимо. Не примушуйте думати, що й ви піддалися хворобі землян. Пам'ятаєте наше головне правило? Холодний розум, — за командувачем почали повторювати вголос всі присутні. Зазвучало гучним речитативом: — Жодних емоцій, жодних переживань, жодних хвилювань — голоси злилися в єдиному звуку: — Спостерігаємо, вивчаємо та документуємо!
ЛУ промовчала, оглядаючи знайомих особин так, ніби бачила їх вперше. Її дратувало, як віддано вони повторили зазубрену з дитинства фразу, котру вона раніше часто вигукувала, віддаючись тій дивовижній єдності, яку відчуваєш, коли твій голос зливається з хором однодумців, і життя здається світлим та сповненим сенсу.
Крім того, нахабно вип'ячувала перевагу власних вольових якостей. В одному з її послань значилося: «Я була малою горда, — Щоб не плакать, я сміялась[2]» Тому, — голос зробився урочистим, — перша провина агентки ЛУ – пиха.
Запалу тишу перерізало колоратурне сопрано:
— Командувачу, дозвольте мені говорити.
— Не дозволю. Ви отримаєте слово пізніше. Продовжуйте, менторе.
— Небезпечного брата матері (у землян він зветься «дядько») Михайла Драгоманова, ми мусили ізолювати. Вкрай рідко Наглядова рада втручається в справи землян та інших цивілізацій, але мене бентежив стан агентки ЛУ. Щойно Михайло Драгоманов відбув у еміграцію, й справи почали налагоджуватися, як прибула тітка Єля — сестра батька. Не шуміть, — ментор підняв руку і зробив заспокійливий жест. — Перед засіданням всі, хто не має достатньо даних про землян, могли ознайомитися з матеріалами й не дивуватися влаштуванню їхніх соціальних комірок. Отже, Єля взялася за виховання агентки ЛУ, і знову нам довелося докласти зусиль, щоб знешкодити небезпечний вплив. Тож цю жінку заарештували за участь у замаху на шефа жандармів й заслали до Сибіру. Але агентка замість того, щоби зрозуміти попередження, надсилає таке: Ні долі, ні волі у мене нема, / Зосталася тільки надія одна: / Надія вернутись ще раз на Вкраїну, / Поглянути ще раз на рідну країну, / Поглянути ще раз на синій Дніпро, — / Там жити чи вмерти, мені все одно…[3]
— Менторе, я не розумію. Ви ж могли прямо повідомити підопічній, що вона зловживає своїм становищем та ставить під загрозу весь дослідницький проєкт?
— Пробачте, командувачу, але, на жаль, ми можемо лишень отримувати повідомлення від агента. Системи надсилань ще не розроблені, хоча наш технічний відділ вже працює над цим.
— Тобто ви відправляєте дослідника і чекаєте на звіти. Це все? — голосом командувача можна було різати гартоване скло.
— Боюся, що так. Але до цього нам вдавалося справлятися тими засобами, що маємо. Хоча й не можемо надсилати прямих звернень, але вміємо керувати обставинами. Перші дослідники були виключно трилобіти. Ми тоді сильно наслідили, і зараз люди викопують їхні рештки й створюють якісь смішні теорії.
— Смішні? Ви знову емоціонуєте?
— Ні, — опустив очі. — Це просто оберт мови, набрався від землян. Я ж щодня читаю зо два десятки звітних протоколів. Отже, після трилобітів ми припинили відсилати експедиції, не схожі за формою на аборигенів. Маю на увазі землян. Решта видів на цій планеті нецікаві через ще нижчий за панівну расу рівень інтелекту. Щоби максимально наблизити дослідника до людської форми буття, ми вселяємо його в жіночу особину як ембріон, і так він проходить типовий онтогенез.
— Добре. Позбавте нас фізіологічних подробиць. Повернімось до агентки ЛУ.
— Отже, вона почала проявляти музикальні здібності. Те, що в нашій цивілізації через особливості мовленнєво-слухового апарату вміють навіть наймолодші особини, в землян викликає захват. На Наглядовій раді було вирішено, що потрібно якнайшвидше відкликати агентку ЛУ. Тож ми посприяли тому…
ЛУ вже не чула бубніння ментора. Згадувала сонячний морозяний день. Сніг, який сяяв та рипів під полоззями саней, запряжених трійкою сірих коней. Десятирічна та щаслива, вона вбирає в себе зимову красу, вдихає солодкуватий паркий запах коней, відчуває, як щипає щоки, а вони пашать, немов грона горобини. Родина їде до озера. Там біля ополонки місцевий священник освятить воду.
На ній теплі валянки, кожух та пухова хустка. Вона не замерзне, бо ж матір гарно її вдягнула, ще й підперезала. На Водохрещу завжди приходило багато людей, і цього разу назбиралося з пів села. Всі веселі, збуджені, по святковому вбрані. Їй приємно бути серед них, чути як перегукуються кумасі, та сміються дітлахи, штовхаючись та падаючи на сніг.
Раптом вона відчуває резонансну хвилю. Зосереджується. З ополонки поступово під вагою людей вичавлюється вода. ЛУ знає, що то не просто так. Це попередження, або покарання за музику. За те, що дозволила їй вийти назовні, показала людям через інструмент, якою прекрасною буває мелодія. ЛУ розуміє, що лід може тріснути, і тоді священник, рум'яні кумасі, пискляві дітлахи — всі вони опиняться в темній крижаній воді. Вона стримує енергію та не дає їй зруйнувати лід. Відчуває як тріщіть в голові, як здуваються жили на худенькому дитячому тілі. «Невже вони не помічають?! — лунає в голові. — Чому, чому не втечуть якнайдалі від озера? Терпи ЛУ, терпи та тримай…», — набатом відбиває в мозку. Нарешті служба закінчується, і всі розходяться.
Зморена ЛУ знесилено бреде до саней. Лишень вдома мати помічає, що її валянки геть промокли від води, яка залила кригу. Ввечері підіймається температура, і ЛУ вперше за десять років не надсилає звіт. Сили їй потрібні на боротьбу. «Так почалася моя тридцятирічна війна[4]», — буде вона повторювати з гіркою усмішкою, вкотре згадуючи той морозяний день.
— Розходимося на перерву, — голос командувача вивів ЛУ з задумливості. Присутні поспішили вирватися назовні, щоби поповнити запаси енергії та обговорити між собою почуте. Тільки ЛУ залишилася сидіти, споглядаючи відому лишень їй точку на глянцевій бездоганно-рівній стіні.
Вона ніяк не могла звикнути до свого світу, постійно згадувала Україну, яка стала для неї рідною, друзів, родину, чоловіка. Скільки б не говорив з нею штатний терапевт, не запевняв, що то була лишень експедиція, не хотіла йому вірити. Їй завжди навчали, що емоціонувати погано, що почуття лишень для нижчих істот, що потрібно сухо й стримано аналізувати інформацію. Стільки років підготовки, щоденних практик! Варто було їй потрапити на Землю, як все змінилося. Після того, як мала дружбу, любов, боротьбу, свободу та кохання, більше не могла й не хотіла бути ідеальним агентом. «Жити буду, геть думи сумні», — крутилося в голові, нав'язливо, набридало невгамовною мухою, билося у свідомості.
Минуло вже чимало часу від репатріації з Землі. Вона боролася, борсалася як скажена, зчіплювала зуби й терпіла біль, але вони виграли. Забрали назад її дух, облишивши змучене, висушено хворобою та стражданнями хворе тіло. В останні хвилини перед переміщенням ЛУ ще бачила, як ридала над нею матір, як кусала сухі губи сестра Ізідора, і як метався кімнатою Климент. Її Кльоня[5] був опорою, надією та міцною зв'язкою, тим, завдяки кому вдавалося чинити супротив всі ці роки. «Можливо саме кохання — це дивовижне почуття, про яке забулася наша цивілізація, є відповіддю на всі ті загадки, котрі даремно намагаються розгадати дослідники. Ми хочемо поглянути на Землю з позиції чистого розуму, без емоціонування, а це неможливо, як неможливо відчути запах квітки, якщо не маєш нюхового аналізатора. Як би я хотіла зараз просто лежати на зеленій траві, дивитися в небо та відчувати запах медоносних трав».
Після повернення ЛУ дратувало, що на базовій станції лише запах антисептиків. Їй не вистачало всього того коктейлю з ароматів, який зустрічала на Землі. Вона згадувала як пахнула пріла осінь в Колодяжному, який насичений міцний аромат мала конюшня, коли дитиною бігала туди дивитися на коней, який запах стояв в хаті, коли раз на рік матір бралася зчиняти паски… Тепер існував лишень запах стерильності й він пригнічував.
За рефлексією ЛУ не помітила, як восьмикутна зала почала наповнюватися особинами. Перерва закінчилася, і мало продовжуватися засідання. Командувач оголосив про початок:
— Сподіваюся, що на цей раз всі змогли ознайомитися з матеріалами справи агентки ЛУ й ми можемо трохи швидше, не відволікаючись на роз'яснення особливостей побуту та соціального устрою землян, — кинув багатозначний погляд на ментора, — Перейти до суті питання.
— Намагатимусь бути лаконічним, — Ментор відповів, з ляскотом приставивши ногу до ноги. – Отже, коли земна оболонка агентки ЛУ захворіла на туберкульоз кісток, ми припинили ретельний нагляд і чекали, що вона от-от облишить тіло. Проте, вона вперто чіплялася за нього й продовжувала творити жахливі речі: малювала, грала на фортеп'яно й найогидніше — писала вірші. Всі повідомлення від неї приходили в цій нестерпній чуттєвій формі. Їх неможливо було читати…
— Знову емоції? Я починаю думати, що це надто заразно, — очі командувача кидали блискавки. – Зберіться.
— Я намагаюся, але ці вірші, щоб їм. Ви лишень послухайте: Вона мені співала про любов, / Про молодощі, радощі, надії, / Вона мені переспівала знов / Те, що давно мені співали мрії[6]…
— Припиніть. Це нестерпно — командувач затулив вушні отвори й зробився червоний, очі вилізли з орбіт й горіли скаженим вогнем. Але раптом зібрався, змінив колір на блідо-сірий, помітивши круглі очі та напіввідкриті роти підлеглих – Пробачте. Це, справді, примушує вертатися до первісних реакцій, робить з нас дикунів, як аборигени Землі. Менторе, попрошу більше не цитувати ці римовані слова.
ЛУ дивилася на них, скрививши рот в посмішці. Було кумедно спостерігати, як особини бояться показати те далеке й приховане, що хоча й загнане в глибини несвідомого, все ж є, нікуди не зникнуло. Коли вона тільки проходила вишкіл, серед курсантів ходила легенда. Її передавали пошепки, так, щоб ментор не почув. Розповідали, що колись був агент, якого відправили на Землю й він на стільки загрався та прикинувся симпатією до аборигенів, що навчив їх видобувати вогонь. Його дії спричинили переворот в місцевому устрої й мали великі наслідки для цивілізації.
Ще тоді ЛУ розмірковувала, що було би цікаво потрапити саме на Землю, де існує така особлива форма життя. Коли отримала розподіл, то надзвичайно зраділа призначенню. Пізнавальний інтерес, був однією з незаборонених реакцій, хоча вважалося, що хороші агенти вміють його пригнічувати.
«Вся наша цивілізація будується на пригніченні, уникненні та інтелектуалізації психічної сфери. А що коли ми теж колись були такими як земляни? Якщо ідею про те, що ми — вища раса нам нав'язали разом з механізацією ручної праці та вирощуванням і утилізацією віджилих особин. Що коли первинний розподіл за здібностями, покликаний мінімізувати непередбачуваність це ще один спосіб контролю, — ЛУ відчула, що знову відключилася і не слухає монотонне бубніння ментора, який з усіх сил намагається оповідати лаконічно та послідовно.
Він перераховував все, що вона робила та як вони катували її тіло хворобами, щоб вибити, витрясти з нього бентежний дух. Згадував, як ходила у вишиванці, дражнячи імперців, як подорожувала й шукала місця, до якого їм важко буде дотягнутися, щоб пришвидшити її повернення.
ЛУ згадала, як три роки поспіль зимувала у Єгипті. То були цікаві часи, бо через особливий клімат та розташування відносно координат зоряного простору Наглядовій раді було важко впливати на її тіло.
— Отже, агентка провалила завдання, — голос ментора увірвався у свідомість, — І ви — командувач, та ви — особини, повинні винести вирок та вирішити, що робити далі.
— Дякую, менторе. Надаймо слово агентці ЛУ.
— Ви вже все вирішили, тож не бачу сенсу. Коли відбудеться ліквідація?
В залі запанувала в'язка кисільна тиша. «Якби тут існували комарі, я б зараз почула їхнє гудіння…», — ЛУ охопила глибока апатія. Вона давно здогадувалася про свою подальшу долю, але зараз це стало на стільки очевидним, що не вимагало підтвердження. «Особина, яка не справилася з покладеною на неї роллю підлягає ліквідації», — так було записано в статуті і виконувалося понад три мільйони років.
***
ЛУ сиділа в трикутній кімнаті й намагалася сповна насолодитися спогадами. Їй згадувалася Грузія. Не кам'янисті, сповнені самоповаги гори, чи стрімкі мерехтливі річки, а той вільний дух, який прокидався від споглядання суворої бентежної краси. Зі стану напівтрансу її вивів скрип однієї з площин кімнати, яка обернулася довкола осі й впустила ментора.
— Я прийшов попрощатися.
Вона повільно підняла очі, поступово прямуючи від блискучих туфель, вздовж чітких стрілок штанів, повз застібнуту під горло сорочку до змарнілого обличчя, що нагадувало передсмертну маску фараона, яку ЛУ бачила в Каїрському музеї.
— Я б запропонувала стілець, але його тут немає, — посунулася на ліжку. Ментор зашарівся, не знаючи куди діти власне тіло.
— Я не міг інакше. Мусив все розповісти. Ти сама винна.
— А хіба я щось вам казала? Чому вас гризе провина?
— У нашому теперішньому вигляді ми існуємо тисячі поколінь. Світи утворюються, розвиваються, зникають… Ми це фіксуємо та досліджуємо. Наша роль — спостереження. Варто включитися емоціям і починається втручання. Ти знаєш про Ішуа? — ментор озирнувся, ніби очікуючи, що раптом з'явиться стілець. Зрештою всівся на ліжко, намагаючись не дивитися в допитливі очі агентки ЛУ.
— Ми на вишколі це не вчили.
— Він, як і ти, був агентом на Землі. Я не догледів, що Ішуа має надто вразливу натуру, хоча, потрібно віддати належне, гарно маскувався. Він пройнявся любов'ю до аборигенів та узявся їх рятувати, намагаючись вселити добро в їхні дикі душі. Система повернення була ще недостатньо розробленою, тож нам довелося відправити ще одного агента, який і домігся відділення Ішуа від фізичного тіла. Він так гарно тримався за земну оболонку, що лишень на третій день вийшов з неї, та аборигени бачили особину, вважаючи її духом.
— А що сталося з тим агентом, який посприяв поверненню Ішуа?
— Він самоліквідувався. Люди називають це самогубством, – ментор зам'явся. Було помітно, що намагається щось сказати, але не може добрати слова.
— Ви хочете, щоб я теж самоліквідувалася?
— Я завжди ставився до тебе рівно та спокійно й зараз намагаюся витримати цю дистанцію, але мені важко подолати емоційність, кола мова йде про фізичне знищення особини.
— Я посилаю доленьці своїй, / Щоб і мені дала кінець такий, / Щоб я була спокійна в час конання[7]…
— ЛУ, ти знову починаєш? – здихнув сумно.
— Менторе, я вже не можу інакше. Не емоціонуйте. Я готова до ліквідації.
Раптом ментор підскочив і його змарніле обличчя змінилося: розгладилися зморшки та з'явився рум'янець.
— Вставай! Хутчій за мною! Пройдемо між перемінками, — він кліпнув очима зупинившись напроти цифрового табло. Площина повернулася, пропускаючи їх в довгий білий коридор, за будовою схожий на простерилізований кішківник. До депортаційної рубки рухалися максимально швидко, оминаючи застиглі очі камер спостереження. Вже в середині ментор вказав агентці ЛУ на кабіну.
— Але ж, менторе, що буде з вами? Точно хочете, щоб я це зробила?
— Так. Приготуйся. Зараз відкриваю двері.
— Але де я опинюся?
— Немає часу обирати родину, — він вже натягнув навушники і вібраціями голосових зв'язок виводив проникну гулу мелодію, покликану запустити процес переміщення. — Застрибуй.
ЛУ кинулася в чорну порожнечу депортаційної кабіни.
— Щасти тобі, — промовив ментор, спостерігаючи за спалахом крізь опуклий ілюмінатор.
***
— Любий. Поглянь як прекрасно. Зірка падає. Загадаєш бажання?
Чоловік ніжно відвів неслухняну біляву прядку від маленького вушка та прошепотів:
— Хочу, щоб у нас народилася дівчинка.
— Так і буде, — жінка ніжно усміхнулася. — Назвемо її Леся.
[1]Українка Л. Contra spem spero! / Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1975, т. 1, с. 56.
[2]Українка Л. Як дитиною бувало // Зібрання творів у 12 тт. – К. : Наукова думка, 1975 р., т. 1, с. 154.
[3][3]Українка Л. Надія // Досвітні огні: збірка віршів / Леся Українка; ред. колегія: В. В. Бичко, М. М. Острик та ін. ‒ К. : "Веселка", 1975. ‒ 159 с.
[4]Фраза зі спогадів про Лесю Українку її сестри Ольги Косач–Кривинюк.
[5]Так у близькому спілкуванні Леся Україніка називала свого чоловіка Климента Квітку.
[6]Українка Л. Стояла я і слухала весну / Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К. : Наукова думка, 1975., т. 1, с. 118.
[7]Українка Л. Дивлюся я на смерть натури / Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К. : Наукова думка, 1975., т. 1, с. 226.
Агентка ЛУ
Жити буду, геть думи сумні[1]
У восьмикутній залі панувала гнітюча атмосфера. Присутні притишували голос і кидали короткі погляди на агентку ЛУ. Гамір стихнув, коли до приміщення увійшов командувач та, розташувавшись за центральним столом, звернувся до присутніх:
— Шановні особини, ми сьогодні зібралися через непросту справу, — зробив паузу, звиклий, що до нього прислухаються. — Розглянемо поведінку агентки ЛУ. Вона не тільки багаторазово порушила правила, знехтувала нашими принципами, але й відмовилася коритися наказам. Тож я скликав невідкладну нараду задля винесення колективного рішення у справі.
ЛУ сиділа окремо від загалу, ніби зумисне протиставляючи себе рухливо-змінним сутностям решти особин. Її контрастно-опукла постать виглядала яскравою плямою на тлі світло-обсидіанової стіни. З миті повернення набула форми земної фізичної оболонки та вперто її тримала, витрачаючи енергію на контроль. Тонкі, майже білі губи стиснуті, але обличчя спокійне та незворушне. Дивилася на решту з-під напівопущених вій, не мигаючи.
— Непомітно, щоби вона розкаювалася, — пролунало надто голосно, і всі обернулися. Особина, зрозумівши, що її почула не лишень сусідка, змінила колір та майже злилася зі стіною.
— Прошу утриматися від коментарів, — командувач висунув на кілька метрів кінцівку, яка впритул наблизилась до порушниці. — Дамо слово ментору агентки ЛУ.
На середину приміщення вийшов підтягнутий сивий чоловік з військовою виправкою. Він теж час від часу набував земляноподібної форми на згадку про своє останнє оперативне завдання. Зупинився, уникаючи погляду в бік ЛУ, дістав блокнот і закашлявся. Все заради того, щоби відтягнути час.
— Дозвольте, командувачу, я з початку, — чоловік дочекався схвального похитування желеподібного тіла: — У травні 1880 року за земним календарем було прийнято рішення відправити черговий дослідницький десант на кілька земних локацій. Агентку ЛУ було переміщено на територію, яка звалася «Російська імперія». Щоби забезпечити її всім необхідним, ми обрали заможну родинну комірку, але жінка, яка стала їй матір'ю, завдала нам клопоту, — ментор помітив, що слухачі захвилювалися. – Зараз поясню. Матір – біологічний суб'єкт жіночої статі, який спершу виношує, а тоді народжує особину. В цивілізації землян — це єдиний можливий спосіб розмноження.
Отже, спершу все йшло згідно з планом. Агентка ЛУ одержала ім'я Лариса, росла, розвивалась і регулярно відправляла звіти. Ми отримали цінну інформацію про природу, звички, інтереси та слабкості аборигенів. Проте, дослідженню заважала надто активна позиція її матері. Це створіння встигало скрізь. Замість того, щоб відправити дітей до гімназії, взялася вчити їх самотужки, влаштовувала поетичні вечори, збирала інтелігенцію (так звуться наділені розвинутим у порівнянні з рештою землян, інтелектом). Наші аналітики вважають, що саме мати стала першою, хто збив агентку ЛУ зі шляху служіння. Згодом долучився її дядько, брат матері, який теж постійно впливав та задурював голову націонал-соціалістичними ідеями.
— Шановний менторе, ви емоціонуєте. Це — неприпустимо. Не примушуйте думати, що й ви піддалися хворобі землян. Пам'ятаєте наше головне правило? Холодний розум, — за командувачем почали повторювати вголос всі присутні. Зазвучало гучним речитативом: — Жодних емоцій, жодних переживань, жодних хвилювань — голоси злилися в єдиному звуку: — Спостерігаємо, вивчаємо та документуємо!
ЛУ промовчала, оглядаючи знайомих особин так, ніби бачила їх вперше. Її дратувало, як віддано вони повторили зазубрену з дитинства фразу, котру вона раніше часто вигукувала, віддаючись тій дивовижній єдності, яку відчуваєш, коли твій голос зливається з хором однодумців, і життя здається світлим та сповненим сенсу.
Крім того, нахабно вип'ячувала перевагу власних вольових якостей. В одному з її послань значилося: «Я була малою горда, — Щоб не плакать, я сміялась[2]» Тому, — голос зробився урочистим, — перша провина агентки ЛУ – пиха.
Запалу тишу перерізало колоратурне сопрано:
— Командувачу, дозвольте мені говорити.
— Не дозволю. Ви отримаєте слово пізніше. Продовжуйте, менторе.
— Небезпечного брата матері (у землян він зветься «дядько») Михайла Драгоманова, ми мусили ізолювати. Вкрай рідко Наглядова рада втручається в справи землян та інших цивілізацій, але мене бентежив стан агентки ЛУ. Щойно Михайло Драгоманов відбув у еміграцію, й справи почали налагоджуватися, як прибула тітка Єля — сестра батька. Не шуміть, — ментор підняв руку і зробив заспокійливий жест. — Перед засіданням всі, хто не має достатньо даних про землян, могли ознайомитися з матеріалами й не дивуватися влаштуванню їхніх соціальних комірок. Отже, Єля взялася за виховання агентки ЛУ, і знову нам довелося докласти зусиль, щоб знешкодити небезпечний вплив. Тож цю жінку заарештували за участь у замаху на шефа жандармів й заслали до Сибіру. Але агентка замість того, щоби зрозуміти попередження, надсилає таке: Ні долі, ні волі у мене нема, / Зосталася тільки надія одна: / Надія вернутись ще раз на Вкраїну, / Поглянути ще раз на рідну країну, / Поглянути ще раз на синій Дніпро, — / Там жити чи вмерти, мені все одно…[3]
— Менторе, я не розумію. Ви ж могли прямо повідомити підопічній, що вона зловживає своїм становищем та ставить під загрозу весь дослідницький проєкт?
— Пробачте, командувачу, але, на жаль, ми можемо лишень отримувати повідомлення від агента. Системи надсилань ще не розроблені, хоча наш технічний відділ вже працює над цим.
— Тобто ви відправляєте дослідника і чекаєте на звіти. Це все? — голосом командувача можна було різати гартоване скло.
— Боюся, що так. Але до цього нам вдавалося справлятися тими засобами, що маємо. Хоча й не можемо надсилати прямих звернень, але вміємо керувати обставинами. Перші дослідники були виключно трилобіти. Ми тоді сильно наслідили, і зараз люди викопують їхні рештки й створюють якісь смішні теорії.
— Смішні? Ви знову емоціонуєте?
— Ні, — опустив очі. — Це просто оберт мови, набрався від землян. Я ж щодня читаю зо два десятки звітних протоколів. Отже, після трилобітів ми припинили відсилати експедиції, не схожі за формою на аборигенів. Маю на увазі землян. Решта видів на цій планеті нецікаві через ще нижчий за панівну расу рівень інтелекту. Щоби максимально наблизити дослідника до людської форми буття, ми вселяємо його в жіночу особину як ембріон, і так він проходить типовий онтогенез.
— Добре. Позбавте нас фізіологічних подробиць. Повернімось до агентки ЛУ.
— Отже, вона почала проявляти музикальні здібності. Те, що в нашій цивілізації через особливості мовленнєво-слухового апарату вміють навіть наймолодші особини, в землян викликає захват. На Наглядовій раді було вирішено, що потрібно якнайшвидше відкликати агентку ЛУ. Тож ми посприяли тому…
ЛУ вже не чула бубніння ментора. Згадувала сонячний морозяний день. Сніг, який сяяв та рипів під полоззями саней, запряжених трійкою сірих коней. Десятирічна та щаслива, вона вбирає в себе зимову красу, вдихає солодкуватий паркий запах коней, відчуває, як щипає щоки, а вони пашать, немов грона горобини. Родина їде до озера. Там біля ополонки місцевий священник освятить воду.
На ній теплі валянки, кожух та пухова хустка. Вона не замерзне, бо ж матір гарно її вдягнула, ще й підперезала. На Водохрещу завжди приходило багато людей, і цього разу назбиралося з пів села. Всі веселі, збуджені, по святковому вбрані. Їй приємно бути серед них, чути як перегукуються кумасі, та сміються дітлахи, штовхаючись та падаючи на сніг.
Раптом вона відчуває резонансну хвилю. Зосереджується. З ополонки поступово під вагою людей вичавлюється вода. ЛУ знає, що то не просто так. Це попередження, або покарання за музику. За те, що дозволила їй вийти назовні, показала людям через інструмент, якою прекрасною буває мелодія. ЛУ розуміє, що лід може тріснути, і тоді священник, рум'яні кумасі, пискляві дітлахи — всі вони опиняться в темній крижаній воді. Вона стримує енергію та не дає їй зруйнувати лід. Відчуває як тріщіть в голові, як здуваються жили на худенькому дитячому тілі. «Невже вони не помічають?! — лунає в голові. — Чому, чому не втечуть якнайдалі від озера? Терпи ЛУ, терпи та тримай…», — набатом відбиває в мозку. Нарешті служба закінчується, і всі розходяться.
Зморена ЛУ знесилено бреде до саней. Лишень вдома мати помічає, що її валянки геть промокли від води, яка залила кригу. Ввечері підіймається температура, і ЛУ вперше за десять років не надсилає звіт. Сили їй потрібні на боротьбу. «Так почалася моя тридцятирічна війна[4]», — буде вона повторювати з гіркою усмішкою, вкотре згадуючи той морозяний день.
— Розходимося на перерву, — голос командувача вивів ЛУ з задумливості. Присутні поспішили вирватися назовні, щоби поповнити запаси енергії та обговорити між собою почуте. Тільки ЛУ залишилася сидіти, споглядаючи відому лишень їй точку на глянцевій бездоганно-рівній стіні.
Вона ніяк не могла звикнути до свого світу, постійно згадувала Україну, яка стала для неї рідною, друзів, родину, чоловіка. Скільки б не говорив з нею штатний терапевт, не запевняв, що то була лишень експедиція, не хотіла йому вірити. Їй завжди навчали, що емоціонувати погано, що почуття лишень для нижчих істот, що потрібно сухо й стримано аналізувати інформацію. Стільки років підготовки, щоденних практик! Варто було їй потрапити на Землю, як все змінилося. Після того, як мала дружбу, любов, боротьбу, свободу та кохання, більше не могла й не хотіла бути ідеальним агентом. «Жити буду, геть думи сумні», — крутилося в голові, нав'язливо, набридало невгамовною мухою, билося у свідомості.
Минуло вже чимало часу від репатріації з Землі. Вона боролася, борсалася як скажена, зчіплювала зуби й терпіла біль, але вони виграли. Забрали назад її дух, облишивши змучене, висушено хворобою та стражданнями хворе тіло. В останні хвилини перед переміщенням ЛУ ще бачила, як ридала над нею матір, як кусала сухі губи сестра Ізідора, і як метався кімнатою Климент. Її Кльоня[5] був опорою, надією та міцною зв'язкою, тим, завдяки кому вдавалося чинити супротив всі ці роки. «Можливо саме кохання — це дивовижне почуття, про яке забулася наша цивілізація, є відповіддю на всі ті загадки, котрі даремно намагаються розгадати дослідники. Ми хочемо поглянути на Землю з позиції чистого розуму, без емоціонування, а це неможливо, як неможливо відчути запах квітки, якщо не маєш нюхового аналізатора. Як би я хотіла зараз просто лежати на зеленій траві, дивитися в небо та відчувати запах медоносних трав».
Після повернення ЛУ дратувало, що на базовій станції лише запах антисептиків. Їй не вистачало всього того коктейлю з ароматів, який зустрічала на Землі. Вона згадувала як пахнула пріла осінь в Колодяжному, який насичений міцний аромат мала конюшня, коли дитиною бігала туди дивитися на коней, який запах стояв в хаті, коли раз на рік матір бралася зчиняти паски… Тепер існував лишень запах стерильності й він пригнічував.
За рефлексією ЛУ не помітила, як восьмикутна зала почала наповнюватися особинами. Перерва закінчилася, і мало продовжуватися засідання. Командувач оголосив про початок:
— Сподіваюся, що на цей раз всі змогли ознайомитися з матеріалами справи агентки ЛУ й ми можемо трохи швидше, не відволікаючись на роз'яснення особливостей побуту та соціального устрою землян, — кинув багатозначний погляд на ментора, — Перейти до суті питання.
— Намагатимусь бути лаконічним, — Ментор відповів, з ляскотом приставивши ногу до ноги. – Отже, коли земна оболонка агентки ЛУ захворіла на туберкульоз кісток, ми припинили ретельний нагляд і чекали, що вона от-от облишить тіло. Проте, вона вперто чіплялася за нього й продовжувала творити жахливі речі: малювала, грала на фортеп'яно й найогидніше — писала вірші. Всі повідомлення від неї приходили в цій нестерпній чуттєвій формі. Їх неможливо було читати…
— Знову емоції? Я починаю думати, що це надто заразно, — очі командувача кидали блискавки. – Зберіться.
— Я намагаюся, але ці вірші, щоб їм. Ви лишень послухайте: Вона мені співала про любов, / Про молодощі, радощі, надії, / Вона мені переспівала знов / Те, що давно мені співали мрії[6]…
— Припиніть. Це нестерпно — командувач затулив вушні отвори й зробився червоний, очі вилізли з орбіт й горіли скаженим вогнем. Але раптом зібрався, змінив колір на блідо-сірий, помітивши круглі очі та напіввідкриті роти підлеглих – Пробачте. Це, справді, примушує вертатися до первісних реакцій, робить з нас дикунів, як аборигени Землі. Менторе, попрошу більше не цитувати ці римовані слова.
ЛУ дивилася на них, скрививши рот в посмішці. Було кумедно спостерігати, як особини бояться показати те далеке й приховане, що хоча й загнане в глибини несвідомого, все ж є, нікуди не зникнуло. Коли вона тільки проходила вишкіл, серед курсантів ходила легенда. Її передавали пошепки, так, щоб ментор не почув. Розповідали, що колись був агент, якого відправили на Землю й він на стільки загрався та прикинувся симпатією до аборигенів, що навчив їх видобувати вогонь. Його дії спричинили переворот в місцевому устрої й мали великі наслідки для цивілізації.
Ще тоді ЛУ розмірковувала, що було би цікаво потрапити саме на Землю, де існує така особлива форма життя. Коли отримала розподіл, то надзвичайно зраділа призначенню. Пізнавальний інтерес, був однією з незаборонених реакцій, хоча вважалося, що хороші агенти вміють його пригнічувати.
«Вся наша цивілізація будується на пригніченні, уникненні та інтелектуалізації психічної сфери. А що коли ми теж колись були такими як земляни? Якщо ідею про те, що ми — вища раса нам нав'язали разом з механізацією ручної праці та вирощуванням і утилізацією віджилих особин. Що коли первинний розподіл за здібностями, покликаний мінімізувати непередбачуваність це ще один спосіб контролю, — ЛУ відчула, що знову відключилася і не слухає монотонне бубніння ментора, який з усіх сил намагається оповідати лаконічно та послідовно.
Він перераховував все, що вона робила та як вони катували її тіло хворобами, щоб вибити, витрясти з нього бентежний дух. Згадував, як ходила у вишиванці, дражнячи імперців, як подорожувала й шукала місця, до якого їм важко буде дотягнутися, щоб пришвидшити її повернення.
ЛУ згадала, як три роки поспіль зимувала у Єгипті. То були цікаві часи, бо через особливий клімат та розташування відносно координат зоряного простору Наглядовій раді було важко впливати на її тіло.
— Отже, агентка провалила завдання, — голос ментора увірвався у свідомість, — І ви — командувач, та ви — особини, повинні винести вирок та вирішити, що робити далі.
— Дякую, менторе. Надаймо слово агентці ЛУ.
— Ви вже все вирішили, тож не бачу сенсу. Коли відбудеться ліквідація?
В залі запанувала в'язка кисільна тиша. «Якби тут існували комарі, я б зараз почула їхнє гудіння…», — ЛУ охопила глибока апатія. Вона давно здогадувалася про свою подальшу долю, але зараз це стало на стільки очевидним, що не вимагало підтвердження. «Особина, яка не справилася з покладеною на неї роллю підлягає ліквідації», — так було записано в статуті і виконувалося понад три мільйони років.
***
ЛУ сиділа в трикутній кімнаті й намагалася сповна насолодитися спогадами. Їй згадувалася Грузія. Не кам'янисті, сповнені самоповаги гори, чи стрімкі мерехтливі річки, а той вільний дух, який прокидався від споглядання суворої бентежної краси. Зі стану напівтрансу її вивів скрип однієї з площин кімнати, яка обернулася довкола осі й впустила ментора.
— Я прийшов попрощатися.
Вона повільно підняла очі, поступово прямуючи від блискучих туфель, вздовж чітких стрілок штанів, повз застібнуту під горло сорочку до змарнілого обличчя, що нагадувало передсмертну маску фараона, яку ЛУ бачила в Каїрському музеї.
— Я б запропонувала стілець, але його тут немає, — посунулася на ліжку. Ментор зашарівся, не знаючи куди діти власне тіло.
— Я не міг інакше. Мусив все розповісти. Ти сама винна.
— А хіба я щось вам казала? Чому вас гризе провина?
— У нашому теперішньому вигляді ми існуємо тисячі поколінь. Світи утворюються, розвиваються, зникають… Ми це фіксуємо та досліджуємо. Наша роль — спостереження. Варто включитися емоціям і починається втручання. Ти знаєш про Ішуа? — ментор озирнувся, ніби очікуючи, що раптом з'явиться стілець. Зрештою всівся на ліжко, намагаючись не дивитися в допитливі очі агентки ЛУ.
— Ми на вишколі це не вчили.
— Він, як і ти, був агентом на Землі. Я не догледів, що Ішуа має надто вразливу натуру, хоча, потрібно віддати належне, гарно маскувався. Він пройнявся любов'ю до аборигенів та узявся їх рятувати, намагаючись вселити добро в їхні дикі душі. Система повернення була ще недостатньо розробленою, тож нам довелося відправити ще одного агента, який і домігся відділення Ішуа від фізичного тіла. Він так гарно тримався за земну оболонку, що лишень на третій день вийшов з неї, та аборигени бачили особину, вважаючи її духом.
— А що сталося з тим агентом, який посприяв поверненню Ішуа?
— Він самоліквідувався. Люди називають це самогубством, – ментор зам'явся. Було помітно, що намагається щось сказати, але не може добрати слова.
— Ви хочете, щоб я теж самоліквідувалася?
— Я завжди ставився до тебе рівно та спокійно й зараз намагаюся витримати цю дистанцію, але мені важко подолати емоційність, кола мова йде про фізичне знищення особини.
— Я посилаю доленьці своїй, / Щоб і мені дала кінець такий, / Щоб я була спокійна в час конання[7]…
— ЛУ, ти знову починаєш? – здихнув сумно.
— Менторе, я вже не можу інакше. Не емоціонуйте. Я готова до ліквідації.
Раптом ментор підскочив і його змарніле обличчя змінилося: розгладилися зморшки та з'явився рум'янець.
— Вставай! Хутчій за мною! Пройдемо між перемінками, — він кліпнув очима зупинившись напроти цифрового табло. Площина повернулася, пропускаючи їх в довгий білий коридор, за будовою схожий на простерилізований кішківник. До депортаційної рубки рухалися максимально швидко, оминаючи застиглі очі камер спостереження. Вже в середині ментор вказав агентці ЛУ на кабіну.
— Але ж, менторе, що буде з вами? Точно хочете, щоб я це зробила?
— Так. Приготуйся. Зараз відкриваю двері.
— Але де я опинюся?
— Немає часу обирати родину, — він вже натягнув навушники і вібраціями голосових зв'язок виводив проникну гулу мелодію, покликану запустити процес переміщення. — Застрибуй.
ЛУ кинулася в чорну порожнечу депортаційної кабіни.
— Щасти тобі, — промовив ментор, спостерігаючи за спалахом крізь опуклий ілюмінатор.
***
— Любий. Поглянь як прекрасно. Зірка падає. Загадаєш бажання?
Чоловік ніжно відвів неслухняну біляву прядку від маленького вушка та прошепотів:
— Хочу, щоб у нас народилася дівчинка.
— Так і буде, — жінка ніжно усміхнулася. — Назвемо її Леся.
[1]Українка Л. Contra spem spero! / Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1975, т. 1, с. 56.
[2]Українка Л. Як дитиною бувало // Зібрання творів у 12 тт. – К. : Наукова думка, 1975 р., т. 1, с. 154.
[3][3]Українка Л. Надія // Досвітні огні: збірка віршів / Леся Українка; ред. колегія: В. В. Бичко, М. М. Острик та ін. ‒ К. : "Веселка", 1975. ‒ 159 с.
[4]Фраза зі спогадів про Лесю Українку її сестри Ольги Косач–Кривинюк.
[5]Так у близькому спілкуванні Леся Україніка називала свого чоловіка Климента Квітку.
[6]Українка Л. Стояла я і слухала весну / Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К. : Наукова думка, 1975., т. 1, с. 118.
[7]Українка Л. Дивлюся я на смерть натури / Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К. : Наукова думка, 1975., т. 1, с. 226.
Чаклун та правитель Ацгари, пан де Вергій втомившись володорювати, розбив скляну кулю. Він обявив, що той, хто принесе уламок може успадкувати його силу. Багато сміливців вирушило на пошуки.
Оповідання входить до збірки від "БукБанда". Інші історії невдовзі читайте на платформі Аркуш, або замовляйте друкований варіант.
Яка твоя ціль, Мірте?
— Продай дитину.
Ромка апатично підняла оксамитово-карі очі.
— Я дам тобі десять монет. Цього вистачить, щоб годувати решту дітей кілька місяців. Ще ж маєш дітей? Бачу, що голодна, скоро зникне молоко, і тоді вона… Це ж вона? Помре.
Жінка смикнулася, ніби її вдарили батогом, притисла дитину до впалих грудей та промовчала. Чоловік сплюнув під ноги й розвернувся, щоб піти геть.
— Стійте. Що ви хочете з нею зробити?!
Жоден м'яз на обличчі чоловіка не смикнувся, ніби він купував мішок проса.
— Ростиме з моїм сином. Шкода дитину, приречену на голод та злидні.
Циганка наважилася. Просунула брудний палець у маленький ротик, звільняючи пипку грудей, поривчасто поцілувала немовля, а тоді простягнула чоловікові. Той хмикнув, узяв дитину, кинув у пилюку шкіряний мішечок із монетами та швидко пішов не озираючись.
***
Минуло десять років.
На широкому подвір’ї, вкритому курячим послідом та трухлою соломою, смуглява дівчинка насипала зерно в годівнички для птахів. Долила свіжої води в поїлки та розігнула спину. Із самого ранку Таян мала багато роботи, тож, не зволікаючи, поспішила на город, щоб нарвати свіжої зелені до сніданку. Крізь мутну, давно не миту шибку за нею механічно спостерігали дві пари сірих очей.
— Колись я зустрівся з Оракулом. Він розкрив велику таємницю: одного дня правитель розіб’є кулю, а уламки розкидає світом. Той, хто знайде чарівний шматок, набуде величі. Чекання розтягнулося, але сьогодні прийшла довгоочікувана звістка, — на високому чолі батька пролягли вертикальні зморшки, а очі втупилися в далечінь.
— Ти про повідомлення Пан до Вергія? Нехай старий шукає інших дурників, нишпорити в пошуках тих уламків, — Мірт, так звали хлопця, згадав тонкий стан та міцні стегна дівчини із сусіднього села, яку зустрів у суботу на ярмарку. Весь тиждень його думки постійно поверталися до неї. Тож повідомлення від Пан до Вергія здалося не на часі.
— Ти підеш шукати уламок і повернеш знатність нашому роду. Доки злидні не прийшли в дім, ми були відомі на всю Асцару. Твій предок воював проти самої Наани.
Мірт зрозумів, що думки про пишнотілу красуню доведеться облишити, всівся на лаву й спробував сконцентруватися на словах батька.
***
Ще вдосвіта Мірт вирушив у путь. Не встигнув відійти від сусідського двору, як почув тупіт ніг за спиною. Стрімко обернувшись, побачив Таян.
— Ти куди? Невже на пошуки уламків, про які повідомили вчора?
— Ти дуже розумна, як для малявки, — Мірт підморгнув.
— Але ж це небезпечно. Ніхто не знає, де правитель їх заховав. Та й навіщо вони тобі?
— Так треба, — Мірт важко зітхнув, згадуючи красуню з ярмарку.
— Тоді я піду з тобою. Ми ж брат і сестра.
Міртові було десять, коли батько приніс із ярмарку згорток і поклав на стіл зі словами: «Тепер вона житиме в нас. Розберися, як поміняти пелюшки». Відтоді йому довелося стати нянькою дівчинки. Ця роль не викликала ентузіазму, сусідські хлопчаки дражнили «мамкою», проте худий жилавий Мірт гарно бігав. Він наздоганяв того, хто посмів сказати криве слово, й щедро відсипав штурханів. Тож охочих світити фіолетовим синцем під оком згодом стало менше.
Таян вважала Мірта братом. Її не дивувало, що він має веснянкувату світлу шкіру та солом’яні кучері, а вона смугла та темноока.
— Саме тому, що ти моя сестра, — наголосив на останньому слові, — залишишся вдома з батьком. А я піду й знайду той чортів уламок. «Може, хоч тоді нарешті робитиму те, що хочу», — подумав та усміхнувся.
Таян знітилась, опустила голову і, повільно розвернувшись, пішла до будинку. Не хотіла, щоб Мірт бачив сльози, які заблищали на очах.
***
Що далі Мірт відходив від дому, то важчими ставали думки. Не розумів, де і як шукатиме уламок. Припікало сонце, тож вирішив перекусити домашніми харчами, сховавшись у затінку старого клена. Коли розвернув ткану серветку й виклав на неї хліб та сало, помітив чоловіка, який стрімко наближався в його бік. Він був низького зросту, широкоплечий та бородатий.
— Чудовий день, юначе! — вигукнув, демонструючи жовті зуби.
— Нормальний, — Мірт кинув сторожкий погляд на сокиру, припнуту до поясу незнайомця.
— Дозволиш присісти?
Не чекаючи відповіді, чоловік бухнувся на траву. Почувся глухий звук удару держака сокири об землю.
— Пригощайтеся, — Мірт простягнув шмат хліба із салом.
Чоловік жадібно вгризся в їжу і швидко проковтнув її. Мірт зробив ще канапку, поспішаючи сховати решту харчів до торби.
— Смачно. Це тобі матуся склала?
— Вона померла. Це батько.
— А-а-а, співчуваю. Куди йдеш, малий?
На мить Мірт завагався, чи казати правду, а тоді вирішив, що гірше не буде.
— Спробую відшукати уламок кулі Пан до Вергія.
Незнайомець хитро примружився.
— А ти, бачу, не промах. Та таких буде багато.
— Ви, наприклад.
— Ха-ха. Я ні. Вже наївся пригодами. А тобі дещо підкажу, — знову підморгнув, і Мірт зрозумів, що одне око незнайомця скляне. — Підслухав у таверні, як говорили двоє орків. Розмова була хитра, заплутана, проте я зрозумів, що вони бачили, як щось блискуче та яскраве пролетіло небом та впало на вершині гори Тсереве. І я думаю, — знизив голос до ледве чутного шепоту, — це уламок кулі.
***
Незнайомець пішов своєю дорогою, а Мірт попрямував далі, розмірковуючи: «Тепер маю ідею, де шукати уламок, звісно, якщо той гном не надурив. Проте ліпших варіантів немає, доведеться повірити. Але ж Тсереве — найвища точка Скелястих гір. Як я туди дістанусь? І навіщо оце батько мене випихав. Ішов би сам, коли так хоче величі. А ми б із Таян впоралися з господарством. Ех, а так тягнися, Мірте, світ за очі».
Вечір застав Мірта біля села. Він втягував носом смачні запахи тушкованого м'яса, відчуваючи, що зголоднів та скучив за домашньою їжею. Згадав масні, наваристі страви, які вечорами готувала Таян. Вона вміла догодити братові.
Минувши кілька хат, спинився біля плетеного тину, що огинав ошатну хатинку з пурпурними квітами в горщиках. З труби йшов дим, а вікна світилися жовтуватим затишним світлом. Мірт на мить завагався, й штовхнув хвірточку:
— Вечір добрий! Є хто вдома?
Зачекав. Пройшов кам'яною стежкою та постукав у двері. Відчинила висока статна молодиця. Міцна збита фігура закрила прохід. Мірт мимоволі задивився в глибоке декольте, оторочене білим мереживом, в якому, мов пухкі пироги, виднілися чималі груди.
— Заходь, якщо прийшов.
— Мені б переночувати, — насилу вичавив слова.
Жінка всадила хлопця за стіл та нагодувала смаженими овочами з м'ясом. Спати постелила на лаві. Втомлений дорогою, Мірт швидко заснув. Його розбудив шепіт:
— Прокидайся. Тихо тільки, — Мірт заблимав очима, не розуміючи, де він і чому до нього шепоче голос Таян. — Потрібно вшитися звідси. Мовчи і йди за мною.
Мірт піднявся та поплівся за сестрою. Вони вийшли на вулицю, залиту місячним сяйвом.
— Сюди! — гукнула Таян.
За хатою височів невеликий білий пагорб. Мірт наблизився на достатню відстань й відсахнувшись зойкнув. Там лежали білі, випалені на сонці людські черепи. Вони нагадували снігові кулі й лякали проваллям порожніх очниць.
— Що це в біса таке?
— Схоже, твоя господиня промишляє добуванням людського м'яса.
— Я чув про села людожерів, але думав, то казки. Треба тікати. Тільки заберу свій заплічник.
Мірт поспішив до хати, а Таян завмерла на вході. Почувся грюкіт, і він із криком: «Вшиваймося!», — кинувся надвір. Слідом, вимахуючи качалкою, неслася розпатлана жінка. З будинків на вулицю висипали люди й долучалися до гонитви.
Важко дихаючи, мандрівники вибігли на околицю й понеслися польовою дорогою. Завернувши на крутому повороті за невеликий лісок, Мірт штовхнув Таян та разом із нею покотився в рівчак. Летіли донизу, обдираючись об колючі зарослі, поки пишний кущ ялівцю не зловив мандрівників у свої колючі обійми. Мірт міцно притиснув Таян й прислухався до голосів переслідувачів, які лунали вдалині.
***
Коли нарешті стало тихо, Мірт підвівся, обтрушуючи з одягу траву та оббираючи налиплі будяки.
— Як ти опинилася в цьому селі?
— Пішла за тобою, але так, щоб не бачив. Мені тітка, у якої ти спинився, відразу не сподобалася. Я хотіла сховатися за хатою й побачила людські кістяки. Ну, й дочекалась ночі…
— Всипати б тобі тумаків, — Мірт замахнувся на сестру, але побачивши, як вона втягнула голову в плечі та опустила очі, відчув жалість. — Ходімо! Треба рухатися далі.
На горизонті сходило сонце. Ставало вогко та холодно. Таян здригнулася, й Мірт, помітивши це, накинув їй на плечі куртку. Якийсь час йшли дном рівчака, перебираючись через повалені дерева. Раптом Таян спинилася. Серед кущів темним проходом зіяла печера.
— Може, перевіримо, що всередині? — наблизилася до входу.
— Зачекай. Там може жити щось страшне. — Міртові не хотілося лізти в невідомість, але сестра вже ступила всередину. Почувши сторонній звук, він озирнувся й зустрівся очима з пильним ворожим поглядом. Крик застряг у горлі. Підвівшись на задні лапи, за крок до нього, стояв бурий ведмідь. Звір вищирив зуби. Від його гарячого подиху смерділо мертвечиною. Величезна лапа піднялася і з розмаху ляснула об камінь, бо саме в цю мить Мірт нарешті оговтався та встигнув ухилитися. Щодуху кинувся в печеру, наздоганяючи Таян.
— Тікаймо!
Вони неслися коридорами, чіплялися за каміння, бились об виступи. Завеликий для цих проходів, ведмідь зволікав на поворотах та звуженнях. Мандрівники чули за спиною важке звіряче дихання і шкрябання кігтів об каміння. Нарешті проскочили у вузький коридор й опинилися у великій залі. Ведмідь із риком кинувся до них та застряг. Спробував дістати здобич лапою, безпомічно загрібаючи порожнечу, ричав і бісився від безсилля.
Зрозумівши, що вони в безпеці, Мірт та Таян сіли в кутку.
— Що нам тепер робити? — Таян поглянула на брата.
— От навіщо ти пішла за мною? Мало клопоту, ще й тебе мушу няньчити.
— Та ти б без мене вже двічі загинув, — Таян підвищила голос, не зважаючи на ведмедя, який припинив спроби пролізти у вузький прохід і причаївся.
— Ну, тепер загинемо разом. Ця тварюка не дасть нам вийти.
Таян усвідомила всю безвихідь ситуації й здригнулася.
— Мірте, — погукала тихо, — у нас же немає води?
— Немає, але є вогники. Зараз оглянемо печеру.
Дістав із заплічника дві маленькі коробочки. Одну простягнув Таян.
— Ось, причепи на лоба. Цього світла вистачить на шість-сім годин.
— Чудово! — Таян розкрила коробочку й дістала звідти кульку, яка відразу засяяла рівним жовтавим світлом. Обережно приклала її до лоба, і вогник прилипнув, від чого стало лоскотно. — Де ти їх узяв?
— Батько купив у тролів на ринку. Хотів якнайліпше спорядити мене в дорогу, — пхикнув.
Печера виявилася більшою, ніж здалося спочатку. В кутку неквапливо стікала вода. Таян підбігла та почала злизувати краплинки прямо зі стіни. Мірт підставив долоню, щоб зібрати трохи вологи. Втамувавши спрагу, продовжили огляд. Біля однієї зі стін виднівся невеликий отвір.
— Таян! Тут є прохід. Але тісний до біса.
— Я перша спробую.
Таян стала навколішки, прогнулася, тоді лягла на живіт та поповзла всередину. Мірт не хотів зізнаватися, що боїться лізти тунелем. Він сподівався, що сестра загляне всередину і скаже, що там тупик. У той момент, схвильований власними фобіями, він забув про страшного ведмедя, який чатував на виході.
Але Таян продовжувала повзти. Мірт ліг на живіт і побачив лише п'яти сестри.
—Лізь за мною! Тут вузько, але ти повинен протиснутися. Далі бачу розширення коридору.
Мірт сумно видихнув, просунув поперед себе заплічник та поповз. Спершу лаз хоч і був низьким, проте здавався широким, і плечі вільно проходили. Але чимдалі стіни, немов лещата, все сильніше стискали тіло. «Раптом я тут застрягну назавжди. Отак лежатиму, поки не помру від спраги та голоду», — від цієї думки скрутило шлунок, на лобі виступив липкий холодний піт, стало важко дихати. Мірт заклякнув не в змозі поворухнутися.
— Таян, — прохрипів у темноту.
Його торкнулася м'яка долоня.
— Це найвужче місце. Далі розширення. Ти повинен притиснутися. Я вже відтягнула заплічник. Зараз спробуй максимально видихнути, щоб у грудях не залишилося повітря, та зробити ривок уперед.
— Легко тобі, — пробуркотів Мірт, зрадівши її поверненню. — А що коли я ще дужче застрягну і вже не зможу зробити вдих?
— Я буду поруч і тягтиму. Тут справді просторіше. Бачиш, я навіть змогла розвернутися.
— Слухай, Таян, якщо я помру тут, хочу, щоб ти знала, — Мірт замовк, добираючи слова: — я тебе люблю.
Коли б він міг повернути голову, то помітив би сльози, які зволожили очі сестри. Зробивши кілька коротких вдихів, Мірт шумно видихнув та штовхнув тіло вперед. У живіт, задираючи сорочку та дряпаючи шкіру, боляче вперся випнутий камінець.
Таян щосили тягнула брата, який шумно ввібрав повітря, відчувши, що пройшов вузьку ділянку. Проповз ще трохи вперед, переривчасто дихаючи. Таян розвернулася і попрямувала далі. Так поступово просуваючись, вони опинилися в наступній кімнаті. Там, між двох стін, виднівся вузький прохід. Мірт заглянув й побачив, що він немає підлоги. Внизу, немов паща дракона, зіяло чорне провалля.
— Як далі? — Таян завмерла, з острахом вдивляючись у темну порожнечу.
Мірт обперся спиною об одну стіну, а ноги поставив на другу. Неквапливо просунувся на кілька кроків. Таян спробувала повторити за ним, але їй ледве вистачало зросту. Коли подолали перші десять сажнів, тунель розширився. Вже, навіть, Міртові ледве вистачало зросту, щоб триматися між двох стін. Таян насилу діставала від краю до краю.
Раптом її нога зіслизнула, і вона, втративши рівновагу, полетіла донизу. Пролунав зойк.
— Таян!
— Я тут, застрягла між камінням, — почувся слабкий голос.
Мірт приспустився до сестри й помітив, що вбік веде відгалуження тунелю.
— Підтягуйся! — простягнув руку.
Обережно пересуваючись, вони вибрались у боковий тунель.
— Мірте, там світло! — радісно скрикнула Таян.
***
Пройшовши ще трохи, опинилися на відкритому просторі. Коли очі звикли до яскравого світла, завмерли розгублені. Внизу простилалася, оточена скелями, зелена долина, а вони стояли на природному балкончику над нею.
— Це красиво, — видихнула Таян, намагаючись триматися ближче до скелі. — Ніколи такого не бачила.
Прокричав у польоті яструб, легкий вітерець зворушив волосся, дзвінке повітря, здавалося, можна пити, таким чистим та насичечим воно було.
— Це — Скелясті гори. Схоже, ми потрапили до них через підземні ходи. Гном, якого я зустрів дорогою, сказав, що уламок кулі на Тсереве. Тож ми наблизилися до мети.
— Але, як спускатися?
— Доведеться лізти, — Мірт став на край й обережно поглянув униз.
— Тут високо. В нас немає навіть мотузки.
— І я боюся висоти, — додала тихо Таян.
— Але ж ти так відважно лазила в печері.
— Не порівнюй. Це інше.
Мірт пройшов убік й, обережно взявшись за стовбур дерева, спробував приспуститися. З-під ніг полетіло каміння й ущелиною прокотилася гулка луна.
— Нумо за мною! Тут можна триматися за дерева та коріння.
Вона слухняно пішла на звук його голосу. Коліна підступно тремтіли. Взялася за стовбур деревця двома руками й замружилася.
—Розплющ очі й дивися, за що тримаєшся. Тут скрізь коріння…
Таян обережно сповзала за Міртом, обдираючи руки об гострі виступи, незручно ступила, і великий камінь, зірвавшись з-під ніг, полетів донизу, просвистівши над вухом Мірта.
Вже стало темно, а спуск усе тривав. Коли сонце сховалося за Тсереве, над ущелиною запанувала ніч.
— Нам потрібно зупинитися, — Мірт стояв на невеликому майданчику й оглядався, намагаючись зрозуміти, як діяти.
— Ночуймо тут.
Вони взялися розчищати майданчик від каміння. Коли здалося, що місце готово, лягли просто неба, розстеливши домотканий плед. Мірт підклав заплічник під голову, а Таян вмостилася поряд, притуливши голову на згині його ліктя. Змучені мандрівники не зважали на каміння, яке упиралося в боки, й швидко заснули.
Оповідання входить до збірки від "БукБанда". Інші історії невдовзі читайте на платформі Аркуш, або замовляйте друкований варіант.
Яка твоя ціль, Мірте?
СОлена Скуловатова
Яка твоя ціль, Мірте?
Серед залюдненої площі, сповненої запаху худоби, поту, смажених пиріжків та сечі, молода ромка годувала немовля. Зморщене смагляве личко ховалося між брудними квітчастими тканинами. Дитя щосили смоктало груди, ніби відчуваючи, що це востаннє. Ромка привалилася спиною до кам’яної стіни. На передчасно постарілому обличчі застиг байдужий вираз. Біля ніг лежав затертий пустий капелюх. Заглиблена у власні думки, не відразу помітила високого, закутаного в дорожній плащ чоловіка, який наблизився майже впритул. Незнайомець окинув жінку цупким прискіпливим поглядом:— Продай дитину.
Ромка апатично підняла оксамитово-карі очі.
— Я дам тобі десять монет. Цього вистачить, щоб годувати решту дітей кілька місяців. Ще ж маєш дітей? Бачу, що голодна, скоро зникне молоко, і тоді вона… Це ж вона? Помре.
Жінка смикнулася, ніби її вдарили батогом, притисла дитину до впалих грудей та промовчала. Чоловік сплюнув під ноги й розвернувся, щоб піти геть.
— Стійте. Що ви хочете з нею зробити?!
Жоден м'яз на обличчі чоловіка не смикнувся, ніби він купував мішок проса.
— Ростиме з моїм сином. Шкода дитину, приречену на голод та злидні.
Циганка наважилася. Просунула брудний палець у маленький ротик, звільняючи пипку грудей, поривчасто поцілувала немовля, а тоді простягнула чоловікові. Той хмикнув, узяв дитину, кинув у пилюку шкіряний мішечок із монетами та швидко пішов не озираючись.
***
Минуло десять років.
На широкому подвір’ї, вкритому курячим послідом та трухлою соломою, смуглява дівчинка насипала зерно в годівнички для птахів. Долила свіжої води в поїлки та розігнула спину. Із самого ранку Таян мала багато роботи, тож, не зволікаючи, поспішила на город, щоб нарвати свіжої зелені до сніданку. Крізь мутну, давно не миту шибку за нею механічно спостерігали дві пари сірих очей.
— Колись я зустрівся з Оракулом. Він розкрив велику таємницю: одного дня правитель розіб’є кулю, а уламки розкидає світом. Той, хто знайде чарівний шматок, набуде величі. Чекання розтягнулося, але сьогодні прийшла довгоочікувана звістка, — на високому чолі батька пролягли вертикальні зморшки, а очі втупилися в далечінь.
— Ти про повідомлення Пан до Вергія? Нехай старий шукає інших дурників, нишпорити в пошуках тих уламків, — Мірт, так звали хлопця, згадав тонкий стан та міцні стегна дівчини із сусіднього села, яку зустрів у суботу на ярмарку. Весь тиждень його думки постійно поверталися до неї. Тож повідомлення від Пан до Вергія здалося не на часі.
— Ти підеш шукати уламок і повернеш знатність нашому роду. Доки злидні не прийшли в дім, ми були відомі на всю Асцару. Твій предок воював проти самої Наани.
Мірт зрозумів, що думки про пишнотілу красуню доведеться облишити, всівся на лаву й спробував сконцентруватися на словах батька.
***
Ще вдосвіта Мірт вирушив у путь. Не встигнув відійти від сусідського двору, як почув тупіт ніг за спиною. Стрімко обернувшись, побачив Таян.
— Ти куди? Невже на пошуки уламків, про які повідомили вчора?
— Ти дуже розумна, як для малявки, — Мірт підморгнув.
— Але ж це небезпечно. Ніхто не знає, де правитель їх заховав. Та й навіщо вони тобі?
— Так треба, — Мірт важко зітхнув, згадуючи красуню з ярмарку.
— Тоді я піду з тобою. Ми ж брат і сестра.
Міртові було десять, коли батько приніс із ярмарку згорток і поклав на стіл зі словами: «Тепер вона житиме в нас. Розберися, як поміняти пелюшки». Відтоді йому довелося стати нянькою дівчинки. Ця роль не викликала ентузіазму, сусідські хлопчаки дражнили «мамкою», проте худий жилавий Мірт гарно бігав. Він наздоганяв того, хто посмів сказати криве слово, й щедро відсипав штурханів. Тож охочих світити фіолетовим синцем під оком згодом стало менше.
Таян вважала Мірта братом. Її не дивувало, що він має веснянкувату світлу шкіру та солом’яні кучері, а вона смугла та темноока.
— Саме тому, що ти моя сестра, — наголосив на останньому слові, — залишишся вдома з батьком. А я піду й знайду той чортів уламок. «Може, хоч тоді нарешті робитиму те, що хочу», — подумав та усміхнувся.
Таян знітилась, опустила голову і, повільно розвернувшись, пішла до будинку. Не хотіла, щоб Мірт бачив сльози, які заблищали на очах.
***
Що далі Мірт відходив від дому, то важчими ставали думки. Не розумів, де і як шукатиме уламок. Припікало сонце, тож вирішив перекусити домашніми харчами, сховавшись у затінку старого клена. Коли розвернув ткану серветку й виклав на неї хліб та сало, помітив чоловіка, який стрімко наближався в його бік. Він був низького зросту, широкоплечий та бородатий.
— Чудовий день, юначе! — вигукнув, демонструючи жовті зуби.
— Нормальний, — Мірт кинув сторожкий погляд на сокиру, припнуту до поясу незнайомця.
— Дозволиш присісти?
Не чекаючи відповіді, чоловік бухнувся на траву. Почувся глухий звук удару держака сокири об землю.
— Пригощайтеся, — Мірт простягнув шмат хліба із салом.
Чоловік жадібно вгризся в їжу і швидко проковтнув її. Мірт зробив ще канапку, поспішаючи сховати решту харчів до торби.
— Смачно. Це тобі матуся склала?
— Вона померла. Це батько.
— А-а-а, співчуваю. Куди йдеш, малий?
На мить Мірт завагався, чи казати правду, а тоді вирішив, що гірше не буде.
— Спробую відшукати уламок кулі Пан до Вергія.
Незнайомець хитро примружився.
— А ти, бачу, не промах. Та таких буде багато.
— Ви, наприклад.
— Ха-ха. Я ні. Вже наївся пригодами. А тобі дещо підкажу, — знову підморгнув, і Мірт зрозумів, що одне око незнайомця скляне. — Підслухав у таверні, як говорили двоє орків. Розмова була хитра, заплутана, проте я зрозумів, що вони бачили, як щось блискуче та яскраве пролетіло небом та впало на вершині гори Тсереве. І я думаю, — знизив голос до ледве чутного шепоту, — це уламок кулі.
***
Незнайомець пішов своєю дорогою, а Мірт попрямував далі, розмірковуючи: «Тепер маю ідею, де шукати уламок, звісно, якщо той гном не надурив. Проте ліпших варіантів немає, доведеться повірити. Але ж Тсереве — найвища точка Скелястих гір. Як я туди дістанусь? І навіщо оце батько мене випихав. Ішов би сам, коли так хоче величі. А ми б із Таян впоралися з господарством. Ех, а так тягнися, Мірте, світ за очі».
Вечір застав Мірта біля села. Він втягував носом смачні запахи тушкованого м'яса, відчуваючи, що зголоднів та скучив за домашньою їжею. Згадав масні, наваристі страви, які вечорами готувала Таян. Вона вміла догодити братові.
Минувши кілька хат, спинився біля плетеного тину, що огинав ошатну хатинку з пурпурними квітами в горщиках. З труби йшов дим, а вікна світилися жовтуватим затишним світлом. Мірт на мить завагався, й штовхнув хвірточку:
— Вечір добрий! Є хто вдома?
Зачекав. Пройшов кам'яною стежкою та постукав у двері. Відчинила висока статна молодиця. Міцна збита фігура закрила прохід. Мірт мимоволі задивився в глибоке декольте, оторочене білим мереживом, в якому, мов пухкі пироги, виднілися чималі груди.
— Заходь, якщо прийшов.
— Мені б переночувати, — насилу вичавив слова.
Жінка всадила хлопця за стіл та нагодувала смаженими овочами з м'ясом. Спати постелила на лаві. Втомлений дорогою, Мірт швидко заснув. Його розбудив шепіт:
— Прокидайся. Тихо тільки, — Мірт заблимав очима, не розуміючи, де він і чому до нього шепоче голос Таян. — Потрібно вшитися звідси. Мовчи і йди за мною.
Мірт піднявся та поплівся за сестрою. Вони вийшли на вулицю, залиту місячним сяйвом.
— Сюди! — гукнула Таян.
За хатою височів невеликий білий пагорб. Мірт наблизився на достатню відстань й відсахнувшись зойкнув. Там лежали білі, випалені на сонці людські черепи. Вони нагадували снігові кулі й лякали проваллям порожніх очниць.
— Що це в біса таке?
— Схоже, твоя господиня промишляє добуванням людського м'яса.
— Я чув про села людожерів, але думав, то казки. Треба тікати. Тільки заберу свій заплічник.
Мірт поспішив до хати, а Таян завмерла на вході. Почувся грюкіт, і він із криком: «Вшиваймося!», — кинувся надвір. Слідом, вимахуючи качалкою, неслася розпатлана жінка. З будинків на вулицю висипали люди й долучалися до гонитви.
Важко дихаючи, мандрівники вибігли на околицю й понеслися польовою дорогою. Завернувши на крутому повороті за невеликий лісок, Мірт штовхнув Таян та разом із нею покотився в рівчак. Летіли донизу, обдираючись об колючі зарослі, поки пишний кущ ялівцю не зловив мандрівників у свої колючі обійми. Мірт міцно притиснув Таян й прислухався до голосів переслідувачів, які лунали вдалині.
***
Коли нарешті стало тихо, Мірт підвівся, обтрушуючи з одягу траву та оббираючи налиплі будяки.
— Як ти опинилася в цьому селі?
— Пішла за тобою, але так, щоб не бачив. Мені тітка, у якої ти спинився, відразу не сподобалася. Я хотіла сховатися за хатою й побачила людські кістяки. Ну, й дочекалась ночі…
— Всипати б тобі тумаків, — Мірт замахнувся на сестру, але побачивши, як вона втягнула голову в плечі та опустила очі, відчув жалість. — Ходімо! Треба рухатися далі.
На горизонті сходило сонце. Ставало вогко та холодно. Таян здригнулася, й Мірт, помітивши це, накинув їй на плечі куртку. Якийсь час йшли дном рівчака, перебираючись через повалені дерева. Раптом Таян спинилася. Серед кущів темним проходом зіяла печера.
— Може, перевіримо, що всередині? — наблизилася до входу.
— Зачекай. Там може жити щось страшне. — Міртові не хотілося лізти в невідомість, але сестра вже ступила всередину. Почувши сторонній звук, він озирнувся й зустрівся очима з пильним ворожим поглядом. Крик застряг у горлі. Підвівшись на задні лапи, за крок до нього, стояв бурий ведмідь. Звір вищирив зуби. Від його гарячого подиху смерділо мертвечиною. Величезна лапа піднялася і з розмаху ляснула об камінь, бо саме в цю мить Мірт нарешті оговтався та встигнув ухилитися. Щодуху кинувся в печеру, наздоганяючи Таян.
— Тікаймо!
Вони неслися коридорами, чіплялися за каміння, бились об виступи. Завеликий для цих проходів, ведмідь зволікав на поворотах та звуженнях. Мандрівники чули за спиною важке звіряче дихання і шкрябання кігтів об каміння. Нарешті проскочили у вузький коридор й опинилися у великій залі. Ведмідь із риком кинувся до них та застряг. Спробував дістати здобич лапою, безпомічно загрібаючи порожнечу, ричав і бісився від безсилля.
Зрозумівши, що вони в безпеці, Мірт та Таян сіли в кутку.
— Що нам тепер робити? — Таян поглянула на брата.
— От навіщо ти пішла за мною? Мало клопоту, ще й тебе мушу няньчити.
— Та ти б без мене вже двічі загинув, — Таян підвищила голос, не зважаючи на ведмедя, який припинив спроби пролізти у вузький прохід і причаївся.
— Ну, тепер загинемо разом. Ця тварюка не дасть нам вийти.
Таян усвідомила всю безвихідь ситуації й здригнулася.
— Мірте, — погукала тихо, — у нас же немає води?
— Немає, але є вогники. Зараз оглянемо печеру.
Дістав із заплічника дві маленькі коробочки. Одну простягнув Таян.
— Ось, причепи на лоба. Цього світла вистачить на шість-сім годин.
— Чудово! — Таян розкрила коробочку й дістала звідти кульку, яка відразу засяяла рівним жовтавим світлом. Обережно приклала її до лоба, і вогник прилипнув, від чого стало лоскотно. — Де ти їх узяв?
— Батько купив у тролів на ринку. Хотів якнайліпше спорядити мене в дорогу, — пхикнув.
Печера виявилася більшою, ніж здалося спочатку. В кутку неквапливо стікала вода. Таян підбігла та почала злизувати краплинки прямо зі стіни. Мірт підставив долоню, щоб зібрати трохи вологи. Втамувавши спрагу, продовжили огляд. Біля однієї зі стін виднівся невеликий отвір.
— Таян! Тут є прохід. Але тісний до біса.
— Я перша спробую.
Таян стала навколішки, прогнулася, тоді лягла на живіт та поповзла всередину. Мірт не хотів зізнаватися, що боїться лізти тунелем. Він сподівався, що сестра загляне всередину і скаже, що там тупик. У той момент, схвильований власними фобіями, він забув про страшного ведмедя, який чатував на виході.
Але Таян продовжувала повзти. Мірт ліг на живіт і побачив лише п'яти сестри.
—Лізь за мною! Тут вузько, але ти повинен протиснутися. Далі бачу розширення коридору.
Мірт сумно видихнув, просунув поперед себе заплічник та поповз. Спершу лаз хоч і був низьким, проте здавався широким, і плечі вільно проходили. Але чимдалі стіни, немов лещата, все сильніше стискали тіло. «Раптом я тут застрягну назавжди. Отак лежатиму, поки не помру від спраги та голоду», — від цієї думки скрутило шлунок, на лобі виступив липкий холодний піт, стало важко дихати. Мірт заклякнув не в змозі поворухнутися.
— Таян, — прохрипів у темноту.
Його торкнулася м'яка долоня.
— Це найвужче місце. Далі розширення. Ти повинен притиснутися. Я вже відтягнула заплічник. Зараз спробуй максимально видихнути, щоб у грудях не залишилося повітря, та зробити ривок уперед.
— Легко тобі, — пробуркотів Мірт, зрадівши її поверненню. — А що коли я ще дужче застрягну і вже не зможу зробити вдих?
— Я буду поруч і тягтиму. Тут справді просторіше. Бачиш, я навіть змогла розвернутися.
— Слухай, Таян, якщо я помру тут, хочу, щоб ти знала, — Мірт замовк, добираючи слова: — я тебе люблю.
Коли б він міг повернути голову, то помітив би сльози, які зволожили очі сестри. Зробивши кілька коротких вдихів, Мірт шумно видихнув та штовхнув тіло вперед. У живіт, задираючи сорочку та дряпаючи шкіру, боляче вперся випнутий камінець.
Таян щосили тягнула брата, який шумно ввібрав повітря, відчувши, що пройшов вузьку ділянку. Проповз ще трохи вперед, переривчасто дихаючи. Таян розвернулася і попрямувала далі. Так поступово просуваючись, вони опинилися в наступній кімнаті. Там, між двох стін, виднівся вузький прохід. Мірт заглянув й побачив, що він немає підлоги. Внизу, немов паща дракона, зіяло чорне провалля.
— Як далі? — Таян завмерла, з острахом вдивляючись у темну порожнечу.
Мірт обперся спиною об одну стіну, а ноги поставив на другу. Неквапливо просунувся на кілька кроків. Таян спробувала повторити за ним, але їй ледве вистачало зросту. Коли подолали перші десять сажнів, тунель розширився. Вже, навіть, Міртові ледве вистачало зросту, щоб триматися між двох стін. Таян насилу діставала від краю до краю.
Раптом її нога зіслизнула, і вона, втративши рівновагу, полетіла донизу. Пролунав зойк.
— Таян!
— Я тут, застрягла між камінням, — почувся слабкий голос.
Мірт приспустився до сестри й помітив, що вбік веде відгалуження тунелю.
— Підтягуйся! — простягнув руку.
Обережно пересуваючись, вони вибрались у боковий тунель.
— Мірте, там світло! — радісно скрикнула Таян.
***
Пройшовши ще трохи, опинилися на відкритому просторі. Коли очі звикли до яскравого світла, завмерли розгублені. Внизу простилалася, оточена скелями, зелена долина, а вони стояли на природному балкончику над нею.
— Це красиво, — видихнула Таян, намагаючись триматися ближче до скелі. — Ніколи такого не бачила.
Прокричав у польоті яструб, легкий вітерець зворушив волосся, дзвінке повітря, здавалося, можна пити, таким чистим та насичечим воно було.
— Це — Скелясті гори. Схоже, ми потрапили до них через підземні ходи. Гном, якого я зустрів дорогою, сказав, що уламок кулі на Тсереве. Тож ми наблизилися до мети.
— Але, як спускатися?
— Доведеться лізти, — Мірт став на край й обережно поглянув униз.
— Тут високо. В нас немає навіть мотузки.
— І я боюся висоти, — додала тихо Таян.
— Але ж ти так відважно лазила в печері.
— Не порівнюй. Це інше.
Мірт пройшов убік й, обережно взявшись за стовбур дерева, спробував приспуститися. З-під ніг полетіло каміння й ущелиною прокотилася гулка луна.
— Нумо за мною! Тут можна триматися за дерева та коріння.
Вона слухняно пішла на звук його голосу. Коліна підступно тремтіли. Взялася за стовбур деревця двома руками й замружилася.
—Розплющ очі й дивися, за що тримаєшся. Тут скрізь коріння…
Таян обережно сповзала за Міртом, обдираючи руки об гострі виступи, незручно ступила, і великий камінь, зірвавшись з-під ніг, полетів донизу, просвистівши над вухом Мірта.
Вже стало темно, а спуск усе тривав. Коли сонце сховалося за Тсереве, над ущелиною запанувала ніч.
— Нам потрібно зупинитися, — Мірт стояв на невеликому майданчику й оглядався, намагаючись зрозуміти, як діяти.
— Ночуймо тут.
Вони взялися розчищати майданчик від каміння. Коли здалося, що місце готово, лягли просто неба, розстеливши домотканий плед. Мірт підклав заплічник під голову, а Таян вмостилася поряд, притуливши голову на згині його ліктя. Змучені мандрівники не зважали на каміння, яке упиралося в боки, й швидко заснули.
Вранішнє сонце пестливо торкнулося шкіри Таян, і вона прокинулася. Мірт сидів поряд та вдивлявся в далечінь.
— Он той темний пік. Думаю, це наша гора. Колись я бачив її на малюнках у татовій книзі.
— Мірте, що буде, коли отримаєш шматок кулі? — Таян сперлася на лікті та уважно поглянула на брата.
— Піду з ним до Пан до Вергія, — запнувся, спробував згадати апетитні форми красуні з ринку, але її образ вивітрився з голови, залишивши легкий посмак зустрічі з чимось приємним та недосяжним. — Сонце сходить, час вирушати.
Продовжили повільний спуск, сковзаючи дрібним осипом. Таян намагалася не думати про безодню, яка простиралася під нею.
Нарешті схил виположився, і стало легше пересуватися. Постійно доводилося перелазити великі валуни, перестрибувати по каменях, лавірувати між скельними останцями. Мірт час від часу буркотів, невдоволено думаючи про батьків наказ та те, що доводиться ще й за сестрою дивитися. Без неї він рухався б значно швидше.
— Мірте! Я чую воду, — спрагла Таян поспішила на звук.
За перегином било джерело, розтікалося струмочками, вигравало на сонці сріблом та вабило прохолодою. Мандрівники кинулися до нього та припали, жадібно ковтаючи крижану воду. Таян вперше розгледіла свою шкіру, вкриту дрібними подряпинами, немов чудернацькою павутиною.
Далі дорога здавалася легшою. На повний голос співали цвіркуни, гули бджоли. Невдовзі в траві почала проглядатися стежка. Петляючи та перестрибуючи струмочки, яких ставало дедалі більше, мандрівники спустилися в долину. Там несла каламутні іржаві води стрімка ріка. Вона шуміла, переливалася через валуни, здіймалася та падала на перекатах. Якийсь час йшли вздовж течії. На іншому боці стало видно хати, які помітили з висоти.
— Потрібно зайти в село. Дорогу спитаємо, і, може, їжу якусь вдасться роздобути.
Від слів брата в животі Таян забуркотіло.
— А якщо там теж людожери живуть?
— У нас немає вибору.
Мірт першим ступив на хиткий, напіврозвалений місток, що вів через річку. Старі дошки зарипіли та прогнулися. Крок, ще крок. Легенько пострибав, перевіряючи міст на міцність.
— Обережно! Тримайся!
— Все добре. Йди за мною. Ну ж бо!
Таян вагалася, вдивляючись у стрімку темну воду. Тоді ступила, обережно переносячи вагу на праву ногу. Узялася руками за мотузяні бильця.
— Мірте, не хитай, будь ласка! Мені дуже страшно.
Коліна Таян трусилися. Вона стиснула губи з такою силою, що навколо рота утворилося біле коло. Постійно хапаючись за канати-бильця, поступово опинилася на середині річки. Мірт уже майже дістався протилежного берега.
Раптом одна з дощок під ногою Таян рипнула та розтріснулася навпіл. Вона втратила рівновагу і наступної миті повиснула на руках. Ноги бовталися в повітрі, не в змозі дістати опору. Шум води заглушив крик.
Мірт стрибнув на землю. Озирнувшись, побачив, що сталося, і стрімголов кинувся на допомогу. Швидко перебирав руками по канатах-бильцях та перестрибував місця, на яких бракувало дощок. Ослабла від голоду та виснажливих пригод, Таян уже ледве трималася. Ще секунда — і вона відпустить канат та полетить у бурхливу воду. Мірт потягнувся та ухопився за ногу сестри, притягуючи її до себе. Таян відчула опору, перехопилася вище і за допомогою Мірта видерлася на міст. У її широко відкритих очах застиг жах.
— Іди поперед мене, тільки обережно.
Нарешті подолали міст. Таян поглянула на гомілку. Із рваної рани струменіла кров. Коли нога провалилася, гострі краї дошки розідрали шкіру.
— Тебе потрібно перев'язати. Мірт усадив сестру на камінь, відірвав шматок від низу сорочки та перетягнув рану. — Варто тебе відправити додому, та шлях небезпечний. Не знаю, що краще, — він важко видихнув.
Таян помітила, що обличчя брата втратило хлопчачу безпечність, стало дорослим та сірим. Між бровами пролягла глибока вертикальна зморшка, а губи потоншали та опустили кутики. Вона обережно погладила його по кудлатому волоссю.
***
Перед селом дід у високій хутряній шапці пас вівці. Мандрівники підійшли до нього та вклонилися.
— Звідкіля ідете? Кхе-кхе.
— Ми хочемо зійти на гору Тсереве.
Дід здивовано підняв густі сиві брови.
Мірт кинув заплічник на землю і всівся зверху, відчувши, як гудуть ноги.
— Чи можна тут у когось купити поїсти? Ми дуже голодні.
Дід узяв торбу, витягнув із неї бурдюк із молоком, хліб, просолене сало та бринзу. Жестом запросив подорожніх до столу. Вони накинулися на їжу й не сказали жодного слова, поки не залишилися самі крихти, які Таян згребла та закинула в рот. Дід усміхнувся у вуса.
— Видно, що зголодніли. Але в мене більше нічого немає. Погуляйте трохи, овечки попасуться, а тоді підемо в село. Будете моїми гостями.
Круглобокі, кольору топленого молока овечки спокійно жували траву, а мандрівники сиділи поряд із дідом та розповідали про свої пригоди. Він здебільшого слухав, лише раз здивовано вигукнув, почувши історію про ночівлю в людожерів.
Сідало сонце. Одна вівця зупинилася, поглянула на село, та, піднявши голову, виголосила: «Б-е-е-е-е-е». Ніби чекаючи її команди, отара одночасно припинила щипати траву та завмерла. Пролунало друге: «Б-е-е-е-е-е», — і вівці подріботіли на дорогу. Пастух та мандрівники пішли позаду.
На вечір ставало прохолодно, пахло худобою та споришем. Від ідеалістичного вигляду маленьких ошатних хаток на серці Таян стало затишно. Їй здалося, що тут, поряд діда-вівчаря, вона в безпеці. Хата діда стояла на краю невеликого села. Складена з потемнілих соснових колод, нагадувала велику шпаківню.
— Ми підіймаємо хати на палі, — пояснив дід, — щоб, коли розливається річка, волога не потрапляла всередину.
— Річка у вас потуж… — Мірт не договорив, бо його погляд зустрівся з великими блакитними очима, які допитливо дивилися з гарненького личка.
— Динаро, — дід звернувся до дівчини, яка виникла на порозі. — У нас гості. Став вечерю.
Дівчина усміхнулася та зникла за дверима, а сполохане серце Мірта вибивало чечітку в грудях. Красуня з ярмарку остаточно розчинилася, й натомість в уяві оселилася онука вівчаря.
***
Після ситної вечері зморена Таян заснула на лаві. Мірт, який ліг у кутку на розстеленій для нього плетеній доріжці, ніяк не міг вкластися. Динара спала в іншій кімнаті, й він уявляв, як вона рівно дихає, як хвильками спадає на подушку чорне розпущене волосся. Врешті не витримавши, підвівся та вийшов надвір. Присів на ґанку й задивився в далечінь, туди, де гостроверхим піком тягнулася в небо Тсереве.
— Чому не спиш? — пролунало поряд.
Мірт забув, що потрібно дихати. За вечір Динара вимовила лише кілька слів, але її низький, приглушений голос проникнув у душу.
— Думаю про тебе, — випалив і зрадів, що вночі не видно щік, які запалали від власної сміливості.
— Що думаєш? — Динара, підібгавши спідницю, сіла поруч.
— Те, що ти дуже гарна. Я таких ще не бачив.
Розсміялася.
— Справді так вважаєш?
Мірт розвернувся та присів навшпиньки так, щоб бачити її обличчя.
— Почекай на мене. Я повинен відшукати уламок кулі, яку розбив правитель. Тоді поверну славу нашому роду й прийду по тебе, — Мірт простягнув руку й обережно торкнувся теплої долоні Динари.
— Дід хоче віддати мене заміж, щоб жила в цьому селі, пасла вівці, як усі наші предки. Вже нареченого вибрав, — вона прямо дивилася йому у вічі.
Мірт здригнувся, ніби отримав ляпаса, випростався, розвернувся та пішов углиб саду, не розбираючи дороги.
— Зачекай, — наздогнала. — Ти надто швидкий.
Мірт не зрозумів, як відбулося, що її прості слова прозвучали сигналом. Схопив Динару за плечі та різким рухом притягнув до себе. Він ніколи не цілувався, але точно знав, як це робити. Його губи були спраглими, а руки настирними. Вона вміло відповідала, тулячись до жилавого парубочого тіла.
За кілька хвилин розхристана Динара відсторонилася, поправляючи сукню й затягуючи шнурівку під груддю.
— Я заздрю тобі. Теж хотіла б піти на пошуки уламків та здобути велич, а не стати дружиною вівчаря, — вона пішла, не чекаючи на відповідь.
Розхвильований Мірт повернувся до хати, впав на свій килимок та заснув, прокинувшись лише тоді, коли хату наповнив запах свіжоспеченого хліба.
***
Після сніданку дід накреслив на шматку сувою дорогу, а Динара склала харчі. Мірт тужливо поглянув на нову кохану та побрів кам'янистою гірською дорогою. Час від часу звірявся з картою та поглядав на вершину, яка під променями сонця здавалася графітово-чорною.
На привалі зупинилися в затінку скельного останця.
— Динара тобі подобається? — Таян упритул подивилася на брата.
Він розгубився, але вичавив:
— Ну вона того, гарна, наче.
— Мене не надуриш. Бачила, як дивишся, — а тоді вже серйозно додала: — Навіть якщо одружишся, буду тебе любити.
Мірт почухав потилицю, збив щиглем мурашку з коліна й підхопився:
— Ідемо, у нас далека дорога попереду.
Таян тільки пхикнула.
Стежка забирала вгору. Щоб дістатися маршруту підйому на Тсереве, потрібно було спершу перевалити в іншу долину й пройти траверсом[1] до гребня, який звався Плече Тсереве. Вже звідти здійснити сходження.
Мандрівники бадьоро крокували зеленими луками й милувалися крутим гірським схилам, які закінчувалися гострими кам'яними піками. Як і розповідав дід, на перевал вела стежка, помічена складеними на купу камінцями. Таян щоразу радісно вигукувала, коли бачила чергову мітку.
На підйомі стало важче, і вони час від часу привалювали, щоб вгамувати дихання, випити води та стерти піт із чола. Здавалося, ноги налилися свинцем, і їх складно підіймати. Кожен наступний крок вартував зусиль. Таян підіймала голову і думала, що бачить перевал, але це була ще одна сходинка або висяча долина. Поступово майже зникла трава, і на зміну їй прийшли густі зарості квітучого рододендрона. Можливо, мандрівники б помилувалися цією мінливою гірською красою, але втома не залишала сил на захват, і вони вперто повзли дедалі вище та вище.
Стежка остаточно зникла. Під ногами було каміння, поросле жовтувато-бурим низьким лишайником. Довкола чимраз частіше траплялися острівці брудного, притрушеного порохом снігу. З-під однієї, особливо великої, кучугури струменіла вода. За кілька переходів нарешті побачили перевал, на якому височів складений з каміння обеліск.
— Яка краса! — Таян роздивлялася навкруги. Їй здавалося, що, здолавши цю перепону, вона зможе все. Відчувала, як нестримна внутрішня сила наповнює тіло.
Далі дорога вела вниз. Спускалися весело. Мірт постійно звірявся з картою та оглядав місцевість. Нарешті спинився на початку льодовика. Обережно торкнувся ногою, розгріб свіжий сніг. Пострибав. Пройшов трохи вперед, намагаючись переконатися в надійності льоду.
— Тут починається підйом на плече Тсереве. Таян, ми з тобою обв'яжемося, — дістав мотузку, яку дала Динара. — Під снігом можна не помітити тріщину. Якщо я провалюся, ти мусиш падати на живіт та намагатися втриматися.
— Ти краще не провалюйся.
— Я спробую, але будь уважною. Намагайся йти по моїх слідах.
Обв'язавшись, рушили в дорогу. Мірт обережно ступав, кілька разів грузнув по коліно, підводився та йшов далі. Почувався втомленим. На секунду замріявся, і цього вистачило, щоби нога провалилася, а слідом і все тіло сковзнуло в льодову тріщину. Таян, втративши рівновагу, впала на коліна, розпласталася на животі та закричала. Вона повільно сковзала за Міртом до провалля. Намагалася схопитися руками, але лід був надто слизьким. Раптом відчула, як зупинилася. Піднявши голову, побачила Динару, яка притисла своєю вагою мотузку.
— Обережно підійди до краю та скажи Мірту, щоб вилазив.
Таян поспішила виконати наказ. Стала навколішки та погукала в білу порожнечу:
— Мірте, спробуй вилізти, Динара прийшла на допомогу.
Мірт, який намагався зафіксуватися в тріщині, відразу відчув приплив сил. Упершись спиною та ногами у стіни, як уже робив у печері, поліз угору. За мотузку притримувався руками, щоб мати додаткову точку опори. Нарешті перекинув тіло через перегин й, перевернувшись на спину, дозволив собі розслабитися. Динара відпустила мотузку та підійшла до нього.
— Я помер, чи заснув? — вдивився в обличчя, яке нахилилося над ним.
— На щастя, я встигла вчасно, бо міг і померти, — вона присіла та ніжно торкнулася його обличчя. — Що там, глибоко?
— Мабуть, ви ж не дали долетіти до дна, — Мірт підвівся. — Як ти тут опинилася?
— Зрозуміла, що самі не впораєтеся, тож випросилася в діда. Це мої гори. Я тут, скільки себе пам'ятаю, гуляла.
— Гуляла? — Таян із недовірою поглянула на Даяну.
— Ну, не зовсім гуляла, але ходила багато разів.
— Тож ти знаєш, де ліпше переночувати?
— Авжеж, ходімо. Але спершу зв'яжемося як годиться. Що ж це ви накрутили. Диво, що ти не перерізав сестру навпіл із такими вузлами. Дивіться, — вона вправно зробила кожному обв’язку й пішла першою, а мандрівники слухняно покрокували слідом.
Мірт дивився на сильну, впевнену поставу Динари, й солодка лоскотна хвиля прокачувалась від горла вниз, завмираючи десь нижче мотузяної обв'язки.
Нарешті Динара спинилася біля великої кучугури снігу.
— Тут є печера.
— Де? Нічого не бачу.
— Треба трохи розкопати сніг.
Усі гуртом узялися розгрібати вхід й потрапили до невеликої печери. Втомлені, вечеряли мовчки. Поївши, Динара витягнула із заплічника теплу ковдру і розіслала на підлозі печери. Зняла чоботи та поставила поруч. Лягла скраю. Мірт глянув на сестру, тоді швидко вмостився в середину, щоб опинитися поряд Динари. В нього паморочилося в голові від думки, що вночі він відчуватиме тепло цієї дівчини.
Таян дістала із заплічника теплу ковдру та лягла збоку, скрутившись, як кошеня.
— Дякую, що врятувала мене, — прошепотів Мірт. Йому кортіло спитати, чи піде Динара з ними далі, але слова застрягли на язику, а горло пересохло. Вона перевернулася на бік та притислася до нього спиною. Ошалілий від щастя, Мірт боявся ворушитися, щоб не зруйнувати момент. Він вбирав її тепло, поки не заснув, оповитий солодкими мріями.
***
Вранці продовжили шлях. Мірт намагався сховати дурнувату усмішку, яка не сходила з його обличчя, відколи зрозумів, що Динара йде з ними. Решту Плеча Тсереве подолали без пригод і наблизилися до початку підйому на гору.
— На саму вершину я не ходила, — Динара дивилася стурбовано. — З нашого села лише кілька сміливців підіймалися. Треба лізти, як мавпа. Кажуть, що вгору легше, ніж вниз.
— Я сам. А ви зачекаєте тут, — Мірт розправив плечі.
— Але ми б могли тебе страхувати, — Таян боялася підйому, проте тривога за брата стискала серце.
— Це ж мені потрібен той уламок, тож я й піду.
— Ти в цьому певен? — в очах Динари промайнув сумнів. — Яка твоя ціль, Мірте?
Не відповів. Таян обійняла брата. Він уже зробив кілька кроків, коли Динара кинулася до нього, повиснула на шиї та впилася в губи. Поцілунок затягнувся, і здивована Таян кашлянула, привертаючи до себе увагу.
— Я тебе кохаю, повертайся, повертайся обов’язково, — прошепотіла Динара, не випускаючи Мірта з обіймів.
Він глянув на дівчину й швидко пішов, намагаючись розгледіти шлях підйому.
***
Таян та Динара залишилися чекати в сніговій печері, яку вирили в кучугурі. Змарнілий та виснажений, Мірт повернувся за два дні. На лобі пролягли грубі зморшки, а очі набули тієї особливої глибини, яка з'являється в людей, які пережили випробовування. Над його головою висіла напівпрозора куля, лише один фрагмент якої здавався щільним та матеріальним. Дівчата спробували розпитати про його пригоди, але Мірт буркнув щось незрозуміле та замовк. Пригнічені мандрівники всю дорогу мовчали.
На перевалі влаштувалися на ніч. Мірт не зміг заснути, тож всівся на великий камінь та порожнім поглядом дивився на зорі. Куля, так само, як удень, висіла над ним. Динара підійшла ззаду й погладила його плече. Мірт не поворухнувся, ніби й не відчув того ніжного дотику.
— Що там із тобою трапилося? — спитала тихо.
— Я знайшов уламок, але не готовий його взяти.
— Що це означає?
— Торкнися кулі.
Динара несміливо простягнула руку і кінчиками пальців дотяглася до напівпрозорої поверхні. У світлі місяця Мірт уважно спостерігав за її обличчям, вираз якого поступово змінювався. Спершу воно стало злякане, далі напружене і, зрештою, з'явилася вдоволена посмішка, а в очах спалахнув хижий вогник. Вона заглибила руку і схопила уламок. Тієї ж миті прозора куля лопнула, як мильна бульбашка.
— Пробач, Мірте. Я не хочу повертатися до села, не хочу ставати дружиною вівчаря, не хочу жити так, як жінки мого роду, не хочу через десяток років перетворитися на бабцю. У світі так багато цікавого, безліч потаємних знань! Хочу стати кимось більшим, ніж пастушка Динара.
Мірт її не впізнавав. Вона здавалася вищою на зріст. У стрункій фігурі проступила міць, губи стали тонші, а на обличчі з'явився зухвалий вираз. І він зрозумів:
— Якої плати він зажадав?
— Кохання до тебе, — у дзвінкому голосі не було каяття.
— Поки я ліз, чіплявся за уступи, ризикував щохвилини зірватися, згадував твоє запитання: «Яка твоя ціль, Мірте?», — і зрозумів, що її немає. Це не я хочу величі роду, не я прагну стати намісником правителя, навіть не впевнений, що насправді хочу одружитися. Куля зажадала від мене найдорожчого. І це — Таян, — важко зітхнув. — Гадаю, від Оракула батько довідався не лише про кулю, але й про жертву. Тому купив Таян у ромки. Я мусив прив'язатися до неї, щоб одного дня віддати заради його примарної мети. Можливо, що так і сталося б, проте, подолавши цей шлях, я змінився, — останні слова прозвучали дуже тихо, він немов потухнув і зіщулився. Кинув байдужий погляд на Динару: — Вже пізно, ходімо спати.
Мірт ліг на своє місце, поклавши голову на руку, й заснув. Динара, немов статуя древньої богині, залишилася незворушно сидіти зі шматком кулі в руці.
***
На ранок мандрівники дійшли до повороту на село і зупинилися.
— Ми тут прощаємося, Динаро, — Мірт сумно усміхнувся.
Сильна, прекрасна та чужа, вона стояла незворушно. Вітер роздмухував довге волосся, а очі вдивлялися у відому лише їй далечінь.
Мірт кивнув колишній коханій, узяв сестру за руку та пішов своїм шляхом, не відчуваючи жалю чи втрати. Те, що знайшов у цій мандрівці, здавалося набагато ціннішим за примарну обіцянку влади. Він пізнав сутність справжнього щастя, яке можливе лише коли прямуєш до власної мети.
[1] Горизонтальний рух скельною ділянкою.
— Он той темний пік. Думаю, це наша гора. Колись я бачив її на малюнках у татовій книзі.
— Мірте, що буде, коли отримаєш шматок кулі? — Таян сперлася на лікті та уважно поглянула на брата.
— Піду з ним до Пан до Вергія, — запнувся, спробував згадати апетитні форми красуні з ринку, але її образ вивітрився з голови, залишивши легкий посмак зустрічі з чимось приємним та недосяжним. — Сонце сходить, час вирушати.
Продовжили повільний спуск, сковзаючи дрібним осипом. Таян намагалася не думати про безодню, яка простиралася під нею.
Нарешті схил виположився, і стало легше пересуватися. Постійно доводилося перелазити великі валуни, перестрибувати по каменях, лавірувати між скельними останцями. Мірт час від часу буркотів, невдоволено думаючи про батьків наказ та те, що доводиться ще й за сестрою дивитися. Без неї він рухався б значно швидше.
— Мірте! Я чую воду, — спрагла Таян поспішила на звук.
За перегином било джерело, розтікалося струмочками, вигравало на сонці сріблом та вабило прохолодою. Мандрівники кинулися до нього та припали, жадібно ковтаючи крижану воду. Таян вперше розгледіла свою шкіру, вкриту дрібними подряпинами, немов чудернацькою павутиною.
Далі дорога здавалася легшою. На повний голос співали цвіркуни, гули бджоли. Невдовзі в траві почала проглядатися стежка. Петляючи та перестрибуючи струмочки, яких ставало дедалі більше, мандрівники спустилися в долину. Там несла каламутні іржаві води стрімка ріка. Вона шуміла, переливалася через валуни, здіймалася та падала на перекатах. Якийсь час йшли вздовж течії. На іншому боці стало видно хати, які помітили з висоти.
— Потрібно зайти в село. Дорогу спитаємо, і, може, їжу якусь вдасться роздобути.
Від слів брата в животі Таян забуркотіло.
— А якщо там теж людожери живуть?
— У нас немає вибору.
Мірт першим ступив на хиткий, напіврозвалений місток, що вів через річку. Старі дошки зарипіли та прогнулися. Крок, ще крок. Легенько пострибав, перевіряючи міст на міцність.
— Обережно! Тримайся!
— Все добре. Йди за мною. Ну ж бо!
Таян вагалася, вдивляючись у стрімку темну воду. Тоді ступила, обережно переносячи вагу на праву ногу. Узялася руками за мотузяні бильця.
— Мірте, не хитай, будь ласка! Мені дуже страшно.
Коліна Таян трусилися. Вона стиснула губи з такою силою, що навколо рота утворилося біле коло. Постійно хапаючись за канати-бильця, поступово опинилася на середині річки. Мірт уже майже дістався протилежного берега.
Раптом одна з дощок під ногою Таян рипнула та розтріснулася навпіл. Вона втратила рівновагу і наступної миті повиснула на руках. Ноги бовталися в повітрі, не в змозі дістати опору. Шум води заглушив крик.
Мірт стрибнув на землю. Озирнувшись, побачив, що сталося, і стрімголов кинувся на допомогу. Швидко перебирав руками по канатах-бильцях та перестрибував місця, на яких бракувало дощок. Ослабла від голоду та виснажливих пригод, Таян уже ледве трималася. Ще секунда — і вона відпустить канат та полетить у бурхливу воду. Мірт потягнувся та ухопився за ногу сестри, притягуючи її до себе. Таян відчула опору, перехопилася вище і за допомогою Мірта видерлася на міст. У її широко відкритих очах застиг жах.
— Іди поперед мене, тільки обережно.
Нарешті подолали міст. Таян поглянула на гомілку. Із рваної рани струменіла кров. Коли нога провалилася, гострі краї дошки розідрали шкіру.
— Тебе потрібно перев'язати. Мірт усадив сестру на камінь, відірвав шматок від низу сорочки та перетягнув рану. — Варто тебе відправити додому, та шлях небезпечний. Не знаю, що краще, — він важко видихнув.
Таян помітила, що обличчя брата втратило хлопчачу безпечність, стало дорослим та сірим. Між бровами пролягла глибока вертикальна зморшка, а губи потоншали та опустили кутики. Вона обережно погладила його по кудлатому волоссю.
***
Перед селом дід у високій хутряній шапці пас вівці. Мандрівники підійшли до нього та вклонилися.
— Звідкіля ідете? Кхе-кхе.
— Ми хочемо зійти на гору Тсереве.
Дід здивовано підняв густі сиві брови.
Мірт кинув заплічник на землю і всівся зверху, відчувши, як гудуть ноги.
— Чи можна тут у когось купити поїсти? Ми дуже голодні.
Дід узяв торбу, витягнув із неї бурдюк із молоком, хліб, просолене сало та бринзу. Жестом запросив подорожніх до столу. Вони накинулися на їжу й не сказали жодного слова, поки не залишилися самі крихти, які Таян згребла та закинула в рот. Дід усміхнувся у вуса.
— Видно, що зголодніли. Але в мене більше нічого немає. Погуляйте трохи, овечки попасуться, а тоді підемо в село. Будете моїми гостями.
Круглобокі, кольору топленого молока овечки спокійно жували траву, а мандрівники сиділи поряд із дідом та розповідали про свої пригоди. Він здебільшого слухав, лише раз здивовано вигукнув, почувши історію про ночівлю в людожерів.
Сідало сонце. Одна вівця зупинилася, поглянула на село, та, піднявши голову, виголосила: «Б-е-е-е-е-е». Ніби чекаючи її команди, отара одночасно припинила щипати траву та завмерла. Пролунало друге: «Б-е-е-е-е-е», — і вівці подріботіли на дорогу. Пастух та мандрівники пішли позаду.
На вечір ставало прохолодно, пахло худобою та споришем. Від ідеалістичного вигляду маленьких ошатних хаток на серці Таян стало затишно. Їй здалося, що тут, поряд діда-вівчаря, вона в безпеці. Хата діда стояла на краю невеликого села. Складена з потемнілих соснових колод, нагадувала велику шпаківню.
— Ми підіймаємо хати на палі, — пояснив дід, — щоб, коли розливається річка, волога не потрапляла всередину.
— Річка у вас потуж… — Мірт не договорив, бо його погляд зустрівся з великими блакитними очима, які допитливо дивилися з гарненького личка.
— Динаро, — дід звернувся до дівчини, яка виникла на порозі. — У нас гості. Став вечерю.
Дівчина усміхнулася та зникла за дверима, а сполохане серце Мірта вибивало чечітку в грудях. Красуня з ярмарку остаточно розчинилася, й натомість в уяві оселилася онука вівчаря.
***
Після ситної вечері зморена Таян заснула на лаві. Мірт, який ліг у кутку на розстеленій для нього плетеній доріжці, ніяк не міг вкластися. Динара спала в іншій кімнаті, й він уявляв, як вона рівно дихає, як хвильками спадає на подушку чорне розпущене волосся. Врешті не витримавши, підвівся та вийшов надвір. Присів на ґанку й задивився в далечінь, туди, де гостроверхим піком тягнулася в небо Тсереве.
— Чому не спиш? — пролунало поряд.
Мірт забув, що потрібно дихати. За вечір Динара вимовила лише кілька слів, але її низький, приглушений голос проникнув у душу.
— Думаю про тебе, — випалив і зрадів, що вночі не видно щік, які запалали від власної сміливості.
— Що думаєш? — Динара, підібгавши спідницю, сіла поруч.
— Те, що ти дуже гарна. Я таких ще не бачив.
Розсміялася.
— Справді так вважаєш?
Мірт розвернувся та присів навшпиньки так, щоб бачити її обличчя.
— Почекай на мене. Я повинен відшукати уламок кулі, яку розбив правитель. Тоді поверну славу нашому роду й прийду по тебе, — Мірт простягнув руку й обережно торкнувся теплої долоні Динари.
— Дід хоче віддати мене заміж, щоб жила в цьому селі, пасла вівці, як усі наші предки. Вже нареченого вибрав, — вона прямо дивилася йому у вічі.
Мірт здригнувся, ніби отримав ляпаса, випростався, розвернувся та пішов углиб саду, не розбираючи дороги.
— Зачекай, — наздогнала. — Ти надто швидкий.
Мірт не зрозумів, як відбулося, що її прості слова прозвучали сигналом. Схопив Динару за плечі та різким рухом притягнув до себе. Він ніколи не цілувався, але точно знав, як це робити. Його губи були спраглими, а руки настирними. Вона вміло відповідала, тулячись до жилавого парубочого тіла.
За кілька хвилин розхристана Динара відсторонилася, поправляючи сукню й затягуючи шнурівку під груддю.
— Я заздрю тобі. Теж хотіла б піти на пошуки уламків та здобути велич, а не стати дружиною вівчаря, — вона пішла, не чекаючи на відповідь.
Розхвильований Мірт повернувся до хати, впав на свій килимок та заснув, прокинувшись лише тоді, коли хату наповнив запах свіжоспеченого хліба.
***
Після сніданку дід накреслив на шматку сувою дорогу, а Динара склала харчі. Мірт тужливо поглянув на нову кохану та побрів кам'янистою гірською дорогою. Час від часу звірявся з картою та поглядав на вершину, яка під променями сонця здавалася графітово-чорною.
На привалі зупинилися в затінку скельного останця.
— Динара тобі подобається? — Таян упритул подивилася на брата.
Він розгубився, але вичавив:
— Ну вона того, гарна, наче.
— Мене не надуриш. Бачила, як дивишся, — а тоді вже серйозно додала: — Навіть якщо одружишся, буду тебе любити.
Мірт почухав потилицю, збив щиглем мурашку з коліна й підхопився:
— Ідемо, у нас далека дорога попереду.
Таян тільки пхикнула.
Стежка забирала вгору. Щоб дістатися маршруту підйому на Тсереве, потрібно було спершу перевалити в іншу долину й пройти траверсом[1] до гребня, який звався Плече Тсереве. Вже звідти здійснити сходження.
Мандрівники бадьоро крокували зеленими луками й милувалися крутим гірським схилам, які закінчувалися гострими кам'яними піками. Як і розповідав дід, на перевал вела стежка, помічена складеними на купу камінцями. Таян щоразу радісно вигукувала, коли бачила чергову мітку.
На підйомі стало важче, і вони час від часу привалювали, щоб вгамувати дихання, випити води та стерти піт із чола. Здавалося, ноги налилися свинцем, і їх складно підіймати. Кожен наступний крок вартував зусиль. Таян підіймала голову і думала, що бачить перевал, але це була ще одна сходинка або висяча долина. Поступово майже зникла трава, і на зміну їй прийшли густі зарості квітучого рододендрона. Можливо, мандрівники б помилувалися цією мінливою гірською красою, але втома не залишала сил на захват, і вони вперто повзли дедалі вище та вище.
Стежка остаточно зникла. Під ногами було каміння, поросле жовтувато-бурим низьким лишайником. Довкола чимраз частіше траплялися острівці брудного, притрушеного порохом снігу. З-під однієї, особливо великої, кучугури струменіла вода. За кілька переходів нарешті побачили перевал, на якому височів складений з каміння обеліск.
— Яка краса! — Таян роздивлялася навкруги. Їй здавалося, що, здолавши цю перепону, вона зможе все. Відчувала, як нестримна внутрішня сила наповнює тіло.
Далі дорога вела вниз. Спускалися весело. Мірт постійно звірявся з картою та оглядав місцевість. Нарешті спинився на початку льодовика. Обережно торкнувся ногою, розгріб свіжий сніг. Пострибав. Пройшов трохи вперед, намагаючись переконатися в надійності льоду.
— Тут починається підйом на плече Тсереве. Таян, ми з тобою обв'яжемося, — дістав мотузку, яку дала Динара. — Під снігом можна не помітити тріщину. Якщо я провалюся, ти мусиш падати на живіт та намагатися втриматися.
— Ти краще не провалюйся.
— Я спробую, але будь уважною. Намагайся йти по моїх слідах.
Обв'язавшись, рушили в дорогу. Мірт обережно ступав, кілька разів грузнув по коліно, підводився та йшов далі. Почувався втомленим. На секунду замріявся, і цього вистачило, щоби нога провалилася, а слідом і все тіло сковзнуло в льодову тріщину. Таян, втративши рівновагу, впала на коліна, розпласталася на животі та закричала. Вона повільно сковзала за Міртом до провалля. Намагалася схопитися руками, але лід був надто слизьким. Раптом відчула, як зупинилася. Піднявши голову, побачила Динару, яка притисла своєю вагою мотузку.
— Обережно підійди до краю та скажи Мірту, щоб вилазив.
Таян поспішила виконати наказ. Стала навколішки та погукала в білу порожнечу:
— Мірте, спробуй вилізти, Динара прийшла на допомогу.
Мірт, який намагався зафіксуватися в тріщині, відразу відчув приплив сил. Упершись спиною та ногами у стіни, як уже робив у печері, поліз угору. За мотузку притримувався руками, щоб мати додаткову точку опори. Нарешті перекинув тіло через перегин й, перевернувшись на спину, дозволив собі розслабитися. Динара відпустила мотузку та підійшла до нього.
— Я помер, чи заснув? — вдивився в обличчя, яке нахилилося над ним.
— На щастя, я встигла вчасно, бо міг і померти, — вона присіла та ніжно торкнулася його обличчя. — Що там, глибоко?
— Мабуть, ви ж не дали долетіти до дна, — Мірт підвівся. — Як ти тут опинилася?
— Зрозуміла, що самі не впораєтеся, тож випросилася в діда. Це мої гори. Я тут, скільки себе пам'ятаю, гуляла.
— Гуляла? — Таян із недовірою поглянула на Даяну.
— Ну, не зовсім гуляла, але ходила багато разів.
— Тож ти знаєш, де ліпше переночувати?
— Авжеж, ходімо. Але спершу зв'яжемося як годиться. Що ж це ви накрутили. Диво, що ти не перерізав сестру навпіл із такими вузлами. Дивіться, — вона вправно зробила кожному обв’язку й пішла першою, а мандрівники слухняно покрокували слідом.
Мірт дивився на сильну, впевнену поставу Динари, й солодка лоскотна хвиля прокачувалась від горла вниз, завмираючи десь нижче мотузяної обв'язки.
Нарешті Динара спинилася біля великої кучугури снігу.
— Тут є печера.
— Де? Нічого не бачу.
— Треба трохи розкопати сніг.
Усі гуртом узялися розгрібати вхід й потрапили до невеликої печери. Втомлені, вечеряли мовчки. Поївши, Динара витягнула із заплічника теплу ковдру і розіслала на підлозі печери. Зняла чоботи та поставила поруч. Лягла скраю. Мірт глянув на сестру, тоді швидко вмостився в середину, щоб опинитися поряд Динари. В нього паморочилося в голові від думки, що вночі він відчуватиме тепло цієї дівчини.
Таян дістала із заплічника теплу ковдру та лягла збоку, скрутившись, як кошеня.
— Дякую, що врятувала мене, — прошепотів Мірт. Йому кортіло спитати, чи піде Динара з ними далі, але слова застрягли на язику, а горло пересохло. Вона перевернулася на бік та притислася до нього спиною. Ошалілий від щастя, Мірт боявся ворушитися, щоб не зруйнувати момент. Він вбирав її тепло, поки не заснув, оповитий солодкими мріями.
***
Вранці продовжили шлях. Мірт намагався сховати дурнувату усмішку, яка не сходила з його обличчя, відколи зрозумів, що Динара йде з ними. Решту Плеча Тсереве подолали без пригод і наблизилися до початку підйому на гору.
— На саму вершину я не ходила, — Динара дивилася стурбовано. — З нашого села лише кілька сміливців підіймалися. Треба лізти, як мавпа. Кажуть, що вгору легше, ніж вниз.
— Я сам. А ви зачекаєте тут, — Мірт розправив плечі.
— Але ми б могли тебе страхувати, — Таян боялася підйому, проте тривога за брата стискала серце.
— Це ж мені потрібен той уламок, тож я й піду.
— Ти в цьому певен? — в очах Динари промайнув сумнів. — Яка твоя ціль, Мірте?
Не відповів. Таян обійняла брата. Він уже зробив кілька кроків, коли Динара кинулася до нього, повиснула на шиї та впилася в губи. Поцілунок затягнувся, і здивована Таян кашлянула, привертаючи до себе увагу.
— Я тебе кохаю, повертайся, повертайся обов’язково, — прошепотіла Динара, не випускаючи Мірта з обіймів.
Він глянув на дівчину й швидко пішов, намагаючись розгледіти шлях підйому.
***
Таян та Динара залишилися чекати в сніговій печері, яку вирили в кучугурі. Змарнілий та виснажений, Мірт повернувся за два дні. На лобі пролягли грубі зморшки, а очі набули тієї особливої глибини, яка з'являється в людей, які пережили випробовування. Над його головою висіла напівпрозора куля, лише один фрагмент якої здавався щільним та матеріальним. Дівчата спробували розпитати про його пригоди, але Мірт буркнув щось незрозуміле та замовк. Пригнічені мандрівники всю дорогу мовчали.
На перевалі влаштувалися на ніч. Мірт не зміг заснути, тож всівся на великий камінь та порожнім поглядом дивився на зорі. Куля, так само, як удень, висіла над ним. Динара підійшла ззаду й погладила його плече. Мірт не поворухнувся, ніби й не відчув того ніжного дотику.
— Що там із тобою трапилося? — спитала тихо.
— Я знайшов уламок, але не готовий його взяти.
— Що це означає?
— Торкнися кулі.
Динара несміливо простягнула руку і кінчиками пальців дотяглася до напівпрозорої поверхні. У світлі місяця Мірт уважно спостерігав за її обличчям, вираз якого поступово змінювався. Спершу воно стало злякане, далі напружене і, зрештою, з'явилася вдоволена посмішка, а в очах спалахнув хижий вогник. Вона заглибила руку і схопила уламок. Тієї ж миті прозора куля лопнула, як мильна бульбашка.
— Пробач, Мірте. Я не хочу повертатися до села, не хочу ставати дружиною вівчаря, не хочу жити так, як жінки мого роду, не хочу через десяток років перетворитися на бабцю. У світі так багато цікавого, безліч потаємних знань! Хочу стати кимось більшим, ніж пастушка Динара.
Мірт її не впізнавав. Вона здавалася вищою на зріст. У стрункій фігурі проступила міць, губи стали тонші, а на обличчі з'явився зухвалий вираз. І він зрозумів:
— Якої плати він зажадав?
— Кохання до тебе, — у дзвінкому голосі не було каяття.
— Поки я ліз, чіплявся за уступи, ризикував щохвилини зірватися, згадував твоє запитання: «Яка твоя ціль, Мірте?», — і зрозумів, що її немає. Це не я хочу величі роду, не я прагну стати намісником правителя, навіть не впевнений, що насправді хочу одружитися. Куля зажадала від мене найдорожчого. І це — Таян, — важко зітхнув. — Гадаю, від Оракула батько довідався не лише про кулю, але й про жертву. Тому купив Таян у ромки. Я мусив прив'язатися до неї, щоб одного дня віддати заради його примарної мети. Можливо, що так і сталося б, проте, подолавши цей шлях, я змінився, — останні слова прозвучали дуже тихо, він немов потухнув і зіщулився. Кинув байдужий погляд на Динару: — Вже пізно, ходімо спати.
Мірт ліг на своє місце, поклавши голову на руку, й заснув. Динара, немов статуя древньої богині, залишилася незворушно сидіти зі шматком кулі в руці.
***
На ранок мандрівники дійшли до повороту на село і зупинилися.
— Ми тут прощаємося, Динаро, — Мірт сумно усміхнувся.
Сильна, прекрасна та чужа, вона стояла незворушно. Вітер роздмухував довге волосся, а очі вдивлялися у відому лише їй далечінь.
Мірт кивнув колишній коханій, узяв сестру за руку та пішов своїм шляхом, не відчуваючи жалю чи втрати. Те, що знайшов у цій мандрівці, здавалося набагато ціннішим за примарну обіцянку влади. Він пізнав сутність справжнього щастя, яке можливе лише коли прямуєш до власної мети.
[1] Горизонтальний рух скельною ділянкою.
