ФАНТАСТИЧНІ ОПОВІДКИ
Олени Скуловатової

Оповідання написано у співавторстві з Катериною Холод


Агентка ЛУ


Жити буду, геть думи сумні[1]


У восьмикутній залі панувала гнітюча атмосфера. Присутні притишували голос і кидали короткі погляди на агентку ЛУ. Гамір стихнув, коли до приміщення увійшов командувач та, розташувавшись за центральним столом, звернувся до присутніх:

— Шановні особини, ми сьогодні зібралися через непросту справу, — зробив паузу, звиклий, що до нього прислухаються. — Розглянемо поведінку агентки ЛУ. Вона не тільки багаторазово порушила правила, знехтувала нашими принципами, але й відмовилася коритися наказам. Тож я скликав невідкладну нараду задля винесення колективного рішення у справі.

ЛУ сиділа окремо від загалу, ніби зумисне протиставляючи себе рухливо-змінним сутностям решти особин. Її контрастно-опукла постать виглядала яскравою плямою на тлі світло-обсидіанової стіни. З миті повернення набула форми земної фізичної оболонки та вперто її тримала, витрачаючи енергію на контроль. Тонкі, майже білі губи стиснуті, але обличчя спокійне та незворушне. Дивилася на решту з-під напівопущених вій, не мигаючи.

— Непомітно, щоби вона розкаювалася, — пролунало надто голосно, і всі обернулися. Особина, зрозумівши, що її почула не лишень сусідка, змінила колір та майже злилася зі стіною.

— Прошу утриматися від коментарів, — командувач висунув на кілька метрів кінцівку, яка впритул наблизилась до порушниці. — Дамо слово ментору агентки ЛУ.

На середину приміщення вийшов підтягнутий сивий чоловік з військовою виправкою. Він теж час від часу набував земляноподібної форми на згадку про своє останнє оперативне завдання. Зупинився, уникаючи погляду в бік ЛУ, дістав блокнот і закашлявся. Все заради того, щоби відтягнути час.

— Дозвольте, командувачу, я з початку, — чоловік дочекався схвального похитування желеподібного тіла: — У травні 1880 року за земним календарем було прийнято рішення відправити черговий дослідницький десант на кілька земних локацій. Агентку ЛУ було переміщено на територію, яка звалася «Російська імперія». Щоби забезпечити її всім необхідним, ми обрали заможну родинну комірку, але жінка, яка стала їй матір'ю, завдала нам клопоту, — ментор помітив, що слухачі захвилювалися. – Зараз поясню. Матір – біологічний суб'єкт жіночої статі, який спершу виношує, а тоді народжує особину. В цивілізації землян — це єдиний можливий спосіб розмноження.

Отже, спершу все йшло згідно з планом. Агентка ЛУ одержала ім'я Лариса, росла, розвивалась і регулярно відправляла звіти. Ми отримали цінну інформацію про природу, звички, інтереси та слабкості аборигенів. Проте, дослідженню заважала надто активна позиція її матері. Це створіння встигало скрізь. Замість того, щоб відправити дітей до гімназії, взялася вчити їх самотужки, влаштовувала поетичні вечори, збирала інтелігенцію (так звуться наділені розвинутим у порівнянні з рештою землян, інтелектом). Наші аналітики вважають, що саме мати стала першою, хто збив агентку ЛУ зі шляху служіння. Згодом долучився її дядько, брат матері, який теж постійно впливав та задурював голову націонал-соціалістичними ідеями.

— Шановний менторе, ви емоціонуєте. Це — неприпустимо. Не примушуйте думати, що й ви піддалися хворобі землян. Пам'ятаєте наше головне правило? Холодний розум, — за командувачем почали повторювати вголос всі присутні. Зазвучало гучним речитативом: — Жодних емоцій, жодних переживань, жодних хвилювань — голоси злилися в єдиному звуку: — Спостерігаємо, вивчаємо та документуємо!

ЛУ промовчала, оглядаючи знайомих особин так, ніби бачила їх вперше. Її дратувало, як віддано вони повторили зазубрену з дитинства фразу, котру вона раніше часто вигукувала, віддаючись тій дивовижній єдності, яку відчуваєш, коли твій голос зливається з хором однодумців, і життя здається світлим та сповненим сенсу.

Крім того, нахабно вип'ячувала перевагу власних вольових якостей. В одному з її послань значилося: «Я була малою горда, — Щоб не плакать, я сміялась[2]» Тому, — голос зробився урочистим, — перша провина агентки ЛУ – пиха.
Запалу тишу перерізало колоратурне сопрано:

— Командувачу, дозвольте мені говорити.
— Не дозволю. Ви отримаєте слово пізніше. Продовжуйте, менторе.
— Небезпечного брата матері (у землян він зветься «дядько») Михайла Драгоманова, ми мусили ізолювати. Вкрай рідко Наглядова рада втручається в справи землян та інших цивілізацій, але мене бентежив стан агентки ЛУ. Щойно Михайло Драгоманов відбув у еміграцію, й справи почали налагоджуватися, як прибула тітка Єля — сестра батька. Не шуміть, — ментор підняв руку і зробив заспокійливий жест. — Перед засіданням всі, хто не має достатньо даних про землян, могли ознайомитися з матеріалами й не дивуватися влаштуванню їхніх соціальних комірок. Отже, Єля взялася за виховання агентки ЛУ, і знову нам довелося докласти зусиль, щоб знешкодити небезпечний вплив. Тож цю жінку заарештували за участь у замаху на шефа жандармів й заслали до Сибіру. Але агентка замість того, щоби зрозуміти попередження, надсилає таке: Ні долі, ні волі у мене нема, / Зосталася тільки надія одна: / Надія вернутись ще раз на Вкраїну, / Поглянути ще раз на рідну країну, / Поглянути ще раз на синій Дніпро, — / Там жити чи вмерти, мені все одно…[3]

— Менторе, я не розумію. Ви ж могли прямо повідомити підопічній, що вона зловживає своїм становищем та ставить під загрозу весь дослідницький проєкт?
— Пробачте, командувачу, але, на жаль, ми можемо лишень отримувати повідомлення від агента. Системи надсилань ще не розроблені, хоча наш технічний відділ вже працює над цим.

— Тобто ви відправляєте дослідника і чекаєте на звіти. Це все? — голосом командувача можна було різати гартоване скло.
— Боюся, що так. Але до цього нам вдавалося справлятися тими засобами, що маємо. Хоча й не можемо надсилати прямих звернень, але вміємо керувати обставинами. Перші дослідники були виключно трилобіти. Ми тоді сильно наслідили, і зараз люди викопують їхні рештки й створюють якісь смішні теорії.
— Смішні? Ви знову емоціонуєте?
— Ні, — опустив очі. — Це просто оберт мови, набрався від землян. Я ж щодня читаю зо два десятки звітних протоколів. Отже, після трилобітів ми припинили відсилати експедиції, не схожі за формою на аборигенів. Маю на увазі землян. Решта видів на цій планеті нецікаві через ще нижчий за панівну расу рівень інтелекту. Щоби максимально наблизити дослідника до людської форми буття, ми вселяємо його в жіночу особину як ембріон, і так він проходить типовий онтогенез.

— Добре. Позбавте нас фізіологічних подробиць. Повернімось до агентки ЛУ.
— Отже, вона почала проявляти музикальні здібності. Те, що в нашій цивілізації через особливості мовленнєво-слухового апарату вміють навіть наймолодші особини, в землян викликає захват. На Наглядовій раді було вирішено, що потрібно якнайшвидше відкликати агентку ЛУ. Тож ми посприяли тому…
ЛУ вже не чула бубніння ментора. Згадувала сонячний морозяний день. Сніг, який сяяв та рипів під полоззями саней, запряжених трійкою сірих коней. Десятирічна та щаслива, вона вбирає в себе зимову красу, вдихає солодкуватий паркий запах коней, відчуває, як щипає щоки, а вони пашать, немов грона горобини. Родина їде до озера. Там біля ополонки місцевий священник освятить воду.

На ній теплі валянки, кожух та пухова хустка. Вона не замерзне, бо ж матір гарно її вдягнула, ще й підперезала. На Водохрещу завжди приходило багато людей, і цього разу назбиралося з пів села. Всі веселі, збуджені, по святковому вбрані. Їй приємно бути серед них, чути як перегукуються кумасі, та сміються дітлахи, штовхаючись та падаючи на сніг.

Раптом вона відчуває резонансну хвилю. Зосереджується. З ополонки поступово під вагою людей вичавлюється вода. ЛУ знає, що то не просто так. Це попередження, або покарання за музику. За те, що дозволила їй вийти назовні, показала людям через інструмент, якою прекрасною буває мелодія. ЛУ розуміє, що лід може тріснути, і тоді священник, рум'яні кумасі, пискляві дітлахи — всі вони опиняться в темній крижаній воді. Вона стримує енергію та не дає їй зруйнувати лід. Відчуває як тріщіть в голові, як здуваються жили на худенькому дитячому тілі. «Невже вони не помічають?! — лунає в голові. — Чому, чому не втечуть якнайдалі від озера? Терпи ЛУ, терпи та тримай…», — набатом відбиває в мозку. Нарешті служба закінчується, і всі розходяться.

Зморена ЛУ знесилено бреде до саней. Лишень вдома мати помічає, що її валянки геть промокли від води, яка залила кригу. Ввечері підіймається температура, і ЛУ вперше за десять років не надсилає звіт. Сили їй потрібні на боротьбу. «Так почалася моя тридцятирічна війна[4]», — буде вона повторювати з гіркою усмішкою, вкотре згадуючи той морозяний день.

— Розходимося на перерву, — голос командувача вивів ЛУ з задумливості. Присутні поспішили вирватися назовні, щоби поповнити запаси енергії та обговорити між собою почуте. Тільки ЛУ залишилася сидіти, споглядаючи відому лишень їй точку на глянцевій бездоганно-рівній стіні.

Вона ніяк не могла звикнути до свого світу, постійно згадувала Україну, яка стала для неї рідною, друзів, родину, чоловіка. Скільки б не говорив з нею штатний терапевт, не запевняв, що то була лишень експедиція, не хотіла йому вірити. Їй завжди навчали, що емоціонувати погано, що почуття лишень для нижчих істот, що потрібно сухо й стримано аналізувати інформацію. Стільки років підготовки, щоденних практик! Варто було їй потрапити на Землю, як все змінилося. Після того, як мала дружбу, любов, боротьбу, свободу та кохання, більше не могла й не хотіла бути ідеальним агентом. «Жити буду, геть думи сумні», — крутилося в голові, нав'язливо, набридало невгамовною мухою, билося у свідомості.

Минуло вже чимало часу від репатріації з Землі. Вона боролася, борсалася як скажена, зчіплювала зуби й терпіла біль, але вони виграли. Забрали назад її дух, облишивши змучене, висушено хворобою та стражданнями хворе тіло. В останні хвилини перед переміщенням ЛУ ще бачила, як ридала над нею матір, як кусала сухі губи сестра Ізідора, і як метався кімнатою Климент. Її Кльоня[5] був опорою, надією та міцною зв'язкою, тим, завдяки кому вдавалося чинити супротив всі ці роки. «Можливо саме кохання — це дивовижне почуття, про яке забулася наша цивілізація, є відповіддю на всі ті загадки, котрі даремно намагаються розгадати дослідники. Ми хочемо поглянути на Землю з позиції чистого розуму, без емоціонування, а це неможливо, як неможливо відчути запах квітки, якщо не маєш нюхового аналізатора. Як би я хотіла зараз просто лежати на зеленій траві, дивитися в небо та відчувати запах медоносних трав».

Після повернення ЛУ дратувало, що на базовій станції лише запах антисептиків. Їй не вистачало всього того коктейлю з ароматів, який зустрічала на Землі. Вона згадувала як пахнула пріла осінь в Колодяжному, який насичений міцний аромат мала конюшня, коли дитиною бігала туди дивитися на коней, який запах стояв в хаті, коли раз на рік матір бралася зчиняти паски… Тепер існував лишень запах стерильності й він пригнічував.

За рефлексією ЛУ не помітила, як восьмикутна зала почала наповнюватися особинами. Перерва закінчилася, і мало продовжуватися засідання. Командувач оголосив про початок:

— Сподіваюся, що на цей раз всі змогли ознайомитися з матеріалами справи агентки ЛУ й ми можемо трохи швидше, не відволікаючись на роз'яснення особливостей побуту та соціального устрою землян, — кинув багатозначний погляд на ментора, — Перейти до суті питання.
— Намагатимусь бути лаконічним, — Ментор відповів, з ляскотом приставивши ногу до ноги. – Отже, коли земна оболонка агентки ЛУ захворіла на туберкульоз кісток, ми припинили ретельний нагляд і чекали, що вона от-от облишить тіло. Проте, вона вперто чіплялася за нього й продовжувала творити жахливі речі: малювала, грала на фортеп'яно й найогидніше — писала вірші. Всі повідомлення від неї приходили в цій нестерпній чуттєвій формі. Їх неможливо було читати…
— Знову емоції? Я починаю думати, що це надто заразно, — очі командувача кидали блискавки. – Зберіться.
— Я намагаюся, але ці вірші, щоб їм. Ви лишень послухайте: Вона мені співала про любов, / Про молодощі, радощі, надії, / Вона мені переспівала знов / Те, що давно мені співали мрії[6]…
— Припиніть. Це нестерпно — командувач затулив вушні отвори й зробився червоний, очі вилізли з орбіт й горіли скаженим вогнем. Але раптом зібрався, змінив колір на блідо-сірий, помітивши круглі очі та напіввідкриті роти підлеглих – Пробачте. Це, справді, примушує вертатися до первісних реакцій, робить з нас дикунів, як аборигени Землі. Менторе, попрошу більше не цитувати ці римовані слова.

ЛУ дивилася на них, скрививши рот в посмішці. Було кумедно спостерігати, як особини бояться показати те далеке й приховане, що хоча й загнане в глибини несвідомого, все ж є, нікуди не зникнуло. Коли вона тільки проходила вишкіл, серед курсантів ходила легенда. Її передавали пошепки, так, щоб ментор не почув. Розповідали, що колись був агент, якого відправили на Землю й він на стільки загрався та прикинувся симпатією до аборигенів, що навчив їх видобувати вогонь. Його дії спричинили переворот в місцевому устрої й мали великі наслідки для цивілізації.

Ще тоді ЛУ розмірковувала, що було би цікаво потрапити саме на Землю, де існує така особлива форма життя. Коли отримала розподіл, то надзвичайно зраділа призначенню. Пізнавальний інтерес, був однією з незаборонених реакцій, хоча вважалося, що хороші агенти вміють його пригнічувати.

«Вся наша цивілізація будується на пригніченні, уникненні та інтелектуалізації психічної сфери. А що коли ми теж колись були такими як земляни? Якщо ідею про те, що ми — вища раса нам нав'язали разом з механізацією ручної праці та вирощуванням і утилізацією віджилих особин. Що коли первинний розподіл за здібностями, покликаний мінімізувати непередбачуваність це ще один спосіб контролю, — ЛУ відчула, що знову відключилася і не слухає монотонне бубніння ментора, який з усіх сил намагається оповідати лаконічно та послідовно.
Він перераховував все, що вона робила та як вони катували її тіло хворобами, щоб вибити, витрясти з нього бентежний дух. Згадував, як ходила у вишиванці, дражнячи імперців, як подорожувала й шукала місця, до якого їм важко буде дотягнутися, щоб пришвидшити її повернення.

ЛУ згадала, як три роки поспіль зимувала у Єгипті. То були цікаві часи, бо через особливий клімат та розташування відносно координат зоряного простору Наглядовій раді було важко впливати на її тіло.

— Отже, агентка провалила завдання, — голос ментора увірвався у свідомість, — І ви — командувач, та ви — особини, повинні винести вирок та вирішити, що робити далі.
— Дякую, менторе. Надаймо слово агентці ЛУ.
— Ви вже все вирішили, тож не бачу сенсу. Коли відбудеться ліквідація?
В залі запанувала в'язка кисільна тиша. «Якби тут існували комарі, я б зараз почула їхнє гудіння…», — ЛУ охопила глибока апатія. Вона давно здогадувалася про свою подальшу долю, але зараз це стало на стільки очевидним, що не вимагало підтвердження. «Особина, яка не справилася з покладеною на неї роллю підлягає ліквідації», — так було записано в статуті і виконувалося понад три мільйони років.


***



ЛУ сиділа в трикутній кімнаті й намагалася сповна насолодитися спогадами. Їй згадувалася Грузія. Не кам'янисті, сповнені самоповаги гори, чи стрімкі мерехтливі річки, а той вільний дух, який прокидався від споглядання суворої бентежної краси. Зі стану напівтрансу її вивів скрип однієї з площин кімнати, яка обернулася довкола осі й впустила ментора.

— Я прийшов попрощатися.
Вона повільно підняла очі, поступово прямуючи від блискучих туфель, вздовж чітких стрілок штанів, повз застібнуту під горло сорочку до змарнілого обличчя, що нагадувало передсмертну маску фараона, яку ЛУ бачила в Каїрському музеї.
— Я б запропонувала стілець, але його тут немає, — посунулася на ліжку. Ментор зашарівся, не знаючи куди діти власне тіло.
— Я не міг інакше. Мусив все розповісти. Ти сама винна.
— А хіба я щось вам казала? Чому вас гризе провина?
— У нашому теперішньому вигляді ми існуємо тисячі поколінь. Світи утворюються, розвиваються, зникають… Ми це фіксуємо та досліджуємо. Наша роль — спостереження. Варто включитися емоціям і починається втручання. Ти знаєш про Ішуа? — ментор озирнувся, ніби очікуючи, що раптом з'явиться стілець. Зрештою всівся на ліжко, намагаючись не дивитися в допитливі очі агентки ЛУ.
— Ми на вишколі це не вчили.
— Він, як і ти, був агентом на Землі. Я не догледів, що Ішуа має надто вразливу натуру, хоча, потрібно віддати належне, гарно маскувався. Він пройнявся любов'ю до аборигенів та узявся їх рятувати, намагаючись вселити добро в їхні дикі душі. Система повернення була ще недостатньо розробленою, тож нам довелося відправити ще одного агента, який і домігся відділення Ішуа від фізичного тіла. Він так гарно тримався за земну оболонку, що лишень на третій день вийшов з неї, та аборигени бачили особину, вважаючи її духом.
— А що сталося з тим агентом, який посприяв поверненню Ішуа?
— Він самоліквідувався. Люди називають це самогубством, – ментор зам'явся. Було помітно, що намагається щось сказати, але не може добрати слова.
— Ви хочете, щоб я теж самоліквідувалася?
— Я завжди ставився до тебе рівно та спокійно й зараз намагаюся витримати цю дистанцію, але мені важко подолати емоційність, кола мова йде про фізичне знищення особини.
— Я посилаю доленьці своїй, / Щоб і мені дала кінець такий, / Щоб я була спокійна в час конання[7]…
— ЛУ, ти знову починаєш? – здихнув сумно.
— Менторе, я вже не можу інакше. Не емоціонуйте. Я готова до ліквідації.
Раптом ментор підскочив і його змарніле обличчя змінилося: розгладилися зморшки та з'явився рум'янець.
— Вставай! Хутчій за мною! Пройдемо між перемінками, — він кліпнув очима зупинившись напроти цифрового табло. Площина повернулася, пропускаючи їх в довгий білий коридор, за будовою схожий на простерилізований кішківник. До депортаційної рубки рухалися максимально швидко, оминаючи застиглі очі камер спостереження. Вже в середині ментор вказав агентці ЛУ на кабіну.
— Але ж, менторе, що буде з вами? Точно хочете, щоб я це зробила?
— Так. Приготуйся. Зараз відкриваю двері.
— Але де я опинюся?
— Немає часу обирати родину, — він вже натягнув навушники і вібраціями голосових зв'язок виводив проникну гулу мелодію, покликану запустити процес переміщення. — Застрибуй.
ЛУ кинулася в чорну порожнечу депортаційної кабіни.
— Щасти тобі, — промовив ментор, спостерігаючи за спалахом крізь опуклий ілюмінатор.


***



— Любий. Поглянь як прекрасно. Зірка падає. Загадаєш бажання?
Чоловік ніжно відвів неслухняну біляву прядку від маленького вушка та прошепотів:
— Хочу, щоб у нас народилася дівчинка.
— Так і буде, — жінка ніжно усміхнулася. — Назвемо її Леся.





[1]Українка Л. Contra spem spero! / Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1975, т. 1, с. 56.
[2]Українка Л. Як дитиною бувало // Зібрання творів у 12 тт. – К. : Наукова думка, 1975 р., т. 1, с. 154.
[3][3]Українка Л. Надія // Досвітні огні: збірка віршів / Леся Українка; ред. колегія: В. В. Бичко, М. М. Острик та ін. ‒ К. : "Веселка", 1975. ‒ 159 с.
[4]Фраза зі спогадів про Лесю Українку її сестри Ольги Косач–Кривинюк.
[5]Так у близькому спілкуванні Леся Україніка називала свого чоловіка Климента Квітку.
[6]Українка Л. Стояла я і слухала весну / Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К. : Наукова думка, 1975., т. 1, с. 118.
[7]Українка Л. Дивлюся я на смерть натури / Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К. : Наукова думка, 1975., т. 1, с. 226.

Вранішнє сонце пестливо торкнулося шкіри Таян, і вона прокинулася. Мірт сидів поряд та вдивлявся в далечінь.
— Он той темний пік. Думаю, це наша гора. Колись я бачив її на малюнках у татовій книзі.
— Мірте, що буде, коли отримаєш шматок кулі? — Таян сперлася на лікті та уважно поглянула на брата.
— Піду з ним до Пан до Вергія, — запнувся, спробував згадати апетитні форми красуні з ринку, але її образ вивітрився з голови, залишивши легкий посмак зустрічі з чимось приємним та недосяжним. — Сонце сходить, час вирушати.

Продовжили повільний спуск, сковзаючи дрібним осипом. Таян намагалася не думати про безодню, яка простиралася під нею.
Нарешті схил виположився, і стало легше пересуватися. Постійно доводилося перелазити великі валуни, перестрибувати по каменях, лавірувати між скельними останцями. Мірт час від часу буркотів, невдоволено думаючи про батьків наказ та те, що доводиться ще й за сестрою дивитися. Без неї він рухався б значно швидше.

— Мірте! Я чую воду, — спрагла Таян поспішила на звук.
За перегином било джерело, розтікалося струмочками, вигравало на сонці сріблом та вабило прохолодою. Мандрівники кинулися до нього та припали, жадібно ковтаючи крижану воду. Таян вперше розгледіла свою шкіру, вкриту дрібними подряпинами, немов чудернацькою павутиною.
Далі дорога здавалася легшою. На повний голос співали цвіркуни, гули бджоли. Невдовзі в траві почала проглядатися стежка. Петляючи та перестрибуючи струмочки, яких ставало дедалі більше, мандрівники спустилися в долину. Там несла каламутні іржаві води стрімка ріка. Вона шуміла, переливалася через валуни, здіймалася та падала на перекатах. Якийсь час йшли вздовж течії. На іншому боці стало видно хати, які помітили з висоти.

— Потрібно зайти в село. Дорогу спитаємо, і, може, їжу якусь вдасться роздобути.
Від слів брата в животі Таян забуркотіло.
— А якщо там теж людожери живуть?
— У нас немає вибору.

Мірт першим ступив на хиткий, напіврозвалений місток, що вів через річку. Старі дошки зарипіли та прогнулися. Крок, ще крок. Легенько пострибав, перевіряючи міст на міцність.
— Обережно! Тримайся!
— Все добре. Йди за мною. Ну ж бо!
Таян вагалася, вдивляючись у стрімку темну воду. Тоді ступила, обережно переносячи вагу на праву ногу. Узялася руками за мотузяні бильця.
— Мірте, не хитай, будь ласка! Мені дуже страшно.
Коліна Таян трусилися. Вона стиснула губи з такою силою, що навколо рота утворилося біле коло. Постійно хапаючись за канати-бильця, поступово опинилася на середині річки. Мірт уже майже дістався протилежного берега.
Раптом одна з дощок під ногою Таян рипнула та розтріснулася навпіл. Вона втратила рівновагу і наступної миті повиснула на руках. Ноги бовталися в повітрі, не в змозі дістати опору. Шум води заглушив крик.

Мірт стрибнув на землю. Озирнувшись, побачив, що сталося, і стрімголов кинувся на допомогу. Швидко перебирав руками по канатах-бильцях та перестрибував місця, на яких бракувало дощок. Ослабла від голоду та виснажливих пригод, Таян уже ледве трималася. Ще секунда — і вона відпустить канат та полетить у бурхливу воду. Мірт потягнувся та ухопився за ногу сестри, притягуючи її до себе. Таян відчула опору, перехопилася вище і за допомогою Мірта видерлася на міст. У її широко відкритих очах застиг жах.

— Іди поперед мене, тільки обережно.
Нарешті подолали міст. Таян поглянула на гомілку. Із рваної рани струменіла кров. Коли нога провалилася, гострі краї дошки розідрали шкіру.
— Тебе потрібно перев'язати. Мірт усадив сестру на камінь, відірвав шматок від низу сорочки та перетягнув рану. — Варто тебе відправити додому, та шлях небезпечний. Не знаю, що краще, — він важко видихнув.
Таян помітила, що обличчя брата втратило хлопчачу безпечність, стало дорослим та сірим. Між бровами пролягла глибока вертикальна зморшка, а губи потоншали та опустили кутики. Вона обережно погладила його по кудлатому волоссю.

***

Перед селом дід у високій хутряній шапці пас вівці. Мандрівники підійшли до нього та вклонилися.
— Звідкіля ідете? Кхе-кхе.
— Ми хочемо зійти на гору Тсереве.
Дід здивовано підняв густі сиві брови.
Мірт кинув заплічник на землю і всівся зверху, відчувши, як гудуть ноги.
— Чи можна тут у когось купити поїсти? Ми дуже голодні.
Дід узяв торбу, витягнув із неї бурдюк із молоком, хліб, просолене сало та бринзу. Жестом запросив подорожніх до столу. Вони накинулися на їжу й не сказали жодного слова, поки не залишилися самі крихти, які Таян згребла та закинула в рот. Дід усміхнувся у вуса.
— Видно, що зголодніли. Але в мене більше нічого немає. Погуляйте трохи, овечки попасуться, а тоді підемо в село. Будете моїми гостями.
Круглобокі, кольору топленого молока овечки спокійно жували траву, а мандрівники сиділи поряд із дідом та розповідали про свої пригоди. Він здебільшого слухав, лише раз здивовано вигукнув, почувши історію про ночівлю в людожерів.

Сідало сонце. Одна вівця зупинилася, поглянула на село, та, піднявши голову, виголосила: «Б-е-е-е-е-е». Ніби чекаючи її команди, отара одночасно припинила щипати траву та завмерла. Пролунало друге: «Б-е-е-е-е-е», — і вівці подріботіли на дорогу. Пастух та мандрівники пішли позаду.

На вечір ставало прохолодно, пахло худобою та споришем. Від ідеалістичного вигляду маленьких ошатних хаток на серці Таян стало затишно. Їй здалося, що тут, поряд діда-вівчаря, вона в безпеці. Хата діда стояла на краю невеликого села. Складена з потемнілих соснових колод, нагадувала велику шпаківню.
— Ми підіймаємо хати на палі, — пояснив дід, — щоб, коли розливається річка, волога не потрапляла всередину.
— Річка у вас потуж… — Мірт не договорив, бо його погляд зустрівся з великими блакитними очима, які допитливо дивилися з гарненького личка.
— Динаро, — дід звернувся до дівчини, яка виникла на порозі. — У нас гості. Став вечерю.

Дівчина усміхнулася та зникла за дверима, а сполохане серце Мірта вибивало чечітку в грудях. Красуня з ярмарку остаточно розчинилася, й натомість в уяві оселилася онука вівчаря.

***

Після ситної вечері зморена Таян заснула на лаві. Мірт, який ліг у кутку на розстеленій для нього плетеній доріжці, ніяк не міг вкластися. Динара спала в іншій кімнаті, й він уявляв, як вона рівно дихає, як хвильками спадає на подушку чорне розпущене волосся. Врешті не витримавши, підвівся та вийшов надвір. Присів на ґанку й задивився в далечінь, туди, де гостроверхим піком тягнулася в небо Тсереве.

— Чому не спиш? — пролунало поряд.
Мірт забув, що потрібно дихати. За вечір Динара вимовила лише кілька слів, але її низький, приглушений голос проникнув у душу.
— Думаю про тебе, — випалив і зрадів, що вночі не видно щік, які запалали від власної сміливості.
— Що думаєш? — Динара, підібгавши спідницю, сіла поруч.
— Те, що ти дуже гарна. Я таких ще не бачив.
Розсміялася.
— Справді так вважаєш?
Мірт розвернувся та присів навшпиньки так, щоб бачити її обличчя.
— Почекай на мене. Я повинен відшукати уламок кулі, яку розбив правитель. Тоді поверну славу нашому роду й прийду по тебе, — Мірт простягнув руку й обережно торкнувся теплої долоні Динари.
— Дід хоче віддати мене заміж, щоб жила в цьому селі, пасла вівці, як усі наші предки. Вже нареченого вибрав, — вона прямо дивилася йому у вічі.
Мірт здригнувся, ніби отримав ляпаса, випростався, розвернувся та пішов углиб саду, не розбираючи дороги.
— Зачекай, — наздогнала. — Ти надто швидкий.
Мірт не зрозумів, як відбулося, що її прості слова прозвучали сигналом. Схопив Динару за плечі та різким рухом притягнув до себе. Він ніколи не цілувався, але точно знав, як це робити. Його губи були спраглими, а руки настирними. Вона вміло відповідала, тулячись до жилавого парубочого тіла.
За кілька хвилин розхристана Динара відсторонилася, поправляючи сукню й затягуючи шнурівку під груддю.

— Я заздрю тобі. Теж хотіла б піти на пошуки уламків та здобути велич, а не стати дружиною вівчаря, — вона пішла, не чекаючи на відповідь.
Розхвильований Мірт повернувся до хати, впав на свій килимок та заснув, прокинувшись лише тоді, коли хату наповнив запах свіжоспеченого хліба.

***

Після сніданку дід накреслив на шматку сувою дорогу, а Динара склала харчі. Мірт тужливо поглянув на нову кохану та побрів кам'янистою гірською дорогою. Час від часу звірявся з картою та поглядав на вершину, яка під променями сонця здавалася графітово-чорною.

На привалі зупинилися в затінку скельного останця.
— Динара тобі подобається? — Таян упритул подивилася на брата.
Він розгубився, але вичавив:
— Ну вона того, гарна, наче.
— Мене не надуриш. Бачила, як дивишся, — а тоді вже серйозно додала: — Навіть якщо одружишся, буду тебе любити.
Мірт почухав потилицю, збив щиглем мурашку з коліна й підхопився:
— Ідемо, у нас далека дорога попереду.

Таян тільки пхикнула.
Стежка забирала вгору. Щоб дістатися маршруту підйому на Тсереве, потрібно було спершу перевалити в іншу долину й пройти траверсом[1] до гребня, який звався Плече Тсереве. Вже звідти здійснити сходження.
Мандрівники бадьоро крокували зеленими луками й милувалися крутим гірським схилам, які закінчувалися гострими кам'яними піками. Як і розповідав дід, на перевал вела стежка, помічена складеними на купу камінцями. Таян щоразу радісно вигукувала, коли бачила чергову мітку.
На підйомі стало важче, і вони час від часу привалювали, щоб вгамувати дихання, випити води та стерти піт із чола. Здавалося, ноги налилися свинцем, і їх складно підіймати. Кожен наступний крок вартував зусиль. Таян підіймала голову і думала, що бачить перевал, але це була ще одна сходинка або висяча долина. Поступово майже зникла трава, і на зміну їй прийшли густі зарості квітучого рододендрона. Можливо, мандрівники б помилувалися цією мінливою гірською красою, але втома не залишала сил на захват, і вони вперто повзли дедалі вище та вище.

Стежка остаточно зникла. Під ногами було каміння, поросле жовтувато-бурим низьким лишайником. Довкола чимраз частіше траплялися острівці брудного, притрушеного порохом снігу. З-під однієї, особливо великої, кучугури струменіла вода. За кілька переходів нарешті побачили перевал, на якому височів складений з каміння обеліск.
— Яка краса! — Таян роздивлялася навкруги. Їй здавалося, що, здолавши цю перепону, вона зможе все. Відчувала, як нестримна внутрішня сила наповнює тіло.
Далі дорога вела вниз. Спускалися весело. Мірт постійно звірявся з картою та оглядав місцевість. Нарешті спинився на початку льодовика. Обережно торкнувся ногою, розгріб свіжий сніг. Пострибав. Пройшов трохи вперед, намагаючись переконатися в надійності льоду.
— Тут починається підйом на плече Тсереве. Таян, ми з тобою обв'яжемося, — дістав мотузку, яку дала Динара. — Під снігом можна не помітити тріщину. Якщо я провалюся, ти мусиш падати на живіт та намагатися втриматися.
— Ти краще не провалюйся.
— Я спробую, але будь уважною. Намагайся йти по моїх слідах.
Обв'язавшись, рушили в дорогу. Мірт обережно ступав, кілька разів грузнув по коліно, підводився та йшов далі. Почувався втомленим. На секунду замріявся, і цього вистачило, щоби нога провалилася, а слідом і все тіло сковзнуло в льодову тріщину. Таян, втративши рівновагу, впала на коліна, розпласталася на животі та закричала. Вона повільно сковзала за Міртом до провалля. Намагалася схопитися руками, але лід був надто слизьким. Раптом відчула, як зупинилася. Піднявши голову, побачила Динару, яка притисла своєю вагою мотузку.
— Обережно підійди до краю та скажи Мірту, щоб вилазив.
Таян поспішила виконати наказ. Стала навколішки та погукала в білу порожнечу:
— Мірте, спробуй вилізти, Динара прийшла на допомогу.
Мірт, який намагався зафіксуватися в тріщині, відразу відчув приплив сил. Упершись спиною та ногами у стіни, як уже робив у печері, поліз угору. За мотузку притримувався руками, щоб мати додаткову точку опори. Нарешті перекинув тіло через перегин й, перевернувшись на спину, дозволив собі розслабитися. Динара відпустила мотузку та підійшла до нього.
— Я помер, чи заснув? — вдивився в обличчя, яке нахилилося над ним.
— На щастя, я встигла вчасно, бо міг і померти, — вона присіла та ніжно торкнулася його обличчя. — Що там, глибоко?
— Мабуть, ви ж не дали долетіти до дна, — Мірт підвівся. — Як ти тут опинилася?
— Зрозуміла, що самі не впораєтеся, тож випросилася в діда. Це мої гори. Я тут, скільки себе пам'ятаю, гуляла.
— Гуляла? — Таян із недовірою поглянула на Даяну.
— Ну, не зовсім гуляла, але ходила багато разів.
— Тож ти знаєш, де ліпше переночувати?
— Авжеж, ходімо. Але спершу зв'яжемося як годиться. Що ж це ви накрутили. Диво, що ти не перерізав сестру навпіл із такими вузлами. Дивіться, — вона вправно зробила кожному обв’язку й пішла першою, а мандрівники слухняно покрокували слідом.
Мірт дивився на сильну, впевнену поставу Динари, й солодка лоскотна хвиля прокачувалась від горла вниз, завмираючи десь нижче мотузяної обв'язки.
Нарешті Динара спинилася біля великої кучугури снігу.
— Тут є печера.
— Де? Нічого не бачу.
— Треба трохи розкопати сніг.

Усі гуртом узялися розгрібати вхід й потрапили до невеликої печери. Втомлені, вечеряли мовчки. Поївши, Динара витягнула із заплічника теплу ковдру і розіслала на підлозі печери. Зняла чоботи та поставила поруч. Лягла скраю. Мірт глянув на сестру, тоді швидко вмостився в середину, щоб опинитися поряд Динари. В нього паморочилося в голові від думки, що вночі він відчуватиме тепло цієї дівчини.

Таян дістала із заплічника теплу ковдру та лягла збоку, скрутившись, як кошеня.
— Дякую, що врятувала мене, — прошепотів Мірт. Йому кортіло спитати, чи піде Динара з ними далі, але слова застрягли на язику, а горло пересохло. Вона перевернулася на бік та притислася до нього спиною. Ошалілий від щастя, Мірт боявся ворушитися, щоб не зруйнувати момент. Він вбирав її тепло, поки не заснув, оповитий солодкими мріями.

***

Вранці продовжили шлях. Мірт намагався сховати дурнувату усмішку, яка не сходила з його обличчя, відколи зрозумів, що Динара йде з ними. Решту Плеча Тсереве подолали без пригод і наблизилися до початку підйому на гору.
— На саму вершину я не ходила, — Динара дивилася стурбовано. — З нашого села лише кілька сміливців підіймалися. Треба лізти, як мавпа. Кажуть, що вгору легше, ніж вниз.

— Я сам. А ви зачекаєте тут, — Мірт розправив плечі.
— Але ми б могли тебе страхувати, — Таян боялася підйому, проте тривога за брата стискала серце.
— Це ж мені потрібен той уламок, тож я й піду.
— Ти в цьому певен? — в очах Динари промайнув сумнів. — Яка твоя ціль, Мірте?
Не відповів. Таян обійняла брата. Він уже зробив кілька кроків, коли Динара кинулася до нього, повиснула на шиї та впилася в губи. Поцілунок затягнувся, і здивована Таян кашлянула, привертаючи до себе увагу.
— Я тебе кохаю, повертайся, повертайся обов’язково, — прошепотіла Динара, не випускаючи Мірта з обіймів.
Він глянув на дівчину й швидко пішов, намагаючись розгледіти шлях підйому.


***



Таян та Динара залишилися чекати в сніговій печері, яку вирили в кучугурі. Змарнілий та виснажений, Мірт повернувся за два дні. На лобі пролягли грубі зморшки, а очі набули тієї особливої глибини, яка з'являється в людей, які пережили випробовування. Над його головою висіла напівпрозора куля, лише один фрагмент якої здавався щільним та матеріальним. Дівчата спробували розпитати про його пригоди, але Мірт буркнув щось незрозуміле та замовк. Пригнічені мандрівники всю дорогу мовчали.

На перевалі влаштувалися на ніч. Мірт не зміг заснути, тож всівся на великий камінь та порожнім поглядом дивився на зорі. Куля, так само, як удень, висіла над ним. Динара підійшла ззаду й погладила його плече. Мірт не поворухнувся, ніби й не відчув того ніжного дотику.
— Що там із тобою трапилося? — спитала тихо.
— Я знайшов уламок, але не готовий його взяти.
— Що це означає?
— Торкнися кулі.

Динара несміливо простягнула руку і кінчиками пальців дотяглася до напівпрозорої поверхні. У світлі місяця Мірт уважно спостерігав за її обличчям, вираз якого поступово змінювався. Спершу воно стало злякане, далі напружене і, зрештою, з'явилася вдоволена посмішка, а в очах спалахнув хижий вогник. Вона заглибила руку і схопила уламок. Тієї ж миті прозора куля лопнула, як мильна бульбашка.

— Пробач, Мірте. Я не хочу повертатися до села, не хочу ставати дружиною вівчаря, не хочу жити так, як жінки мого роду, не хочу через десяток років перетворитися на бабцю. У світі так багато цікавого, безліч потаємних знань! Хочу стати кимось більшим, ніж пастушка Динара.
Мірт її не впізнавав. Вона здавалася вищою на зріст. У стрункій фігурі проступила міць, губи стали тонші, а на обличчі з'явився зухвалий вираз. І він зрозумів:

— Якої плати він зажадав?
— Кохання до тебе, — у дзвінкому голосі не було каяття.
— Поки я ліз, чіплявся за уступи, ризикував щохвилини зірватися, згадував твоє запитання: «Яка твоя ціль, Мірте?», — і зрозумів, що її немає. Це не я хочу величі роду, не я прагну стати намісником правителя, навіть не впевнений, що насправді хочу одружитися. Куля зажадала від мене найдорожчого. І це — Таян, — важко зітхнув. — Гадаю, від Оракула батько довідався не лише про кулю, але й про жертву. Тому купив Таян у ромки. Я мусив прив'язатися до неї, щоб одного дня віддати заради його примарної мети. Можливо, що так і сталося б, проте, подолавши цей шлях, я змінився, — останні слова прозвучали дуже тихо, він немов потухнув і зіщулився. Кинув байдужий погляд на Динару: — Вже пізно, ходімо спати.

Мірт ліг на своє місце, поклавши голову на руку, й заснув. Динара, немов статуя древньої богині, залишилася незворушно сидіти зі шматком кулі в руці.

***

На ранок мандрівники дійшли до повороту на село і зупинилися.
— Ми тут прощаємося, Динаро, — Мірт сумно усміхнувся.

Сильна, прекрасна та чужа, вона стояла незворушно. Вітер роздмухував довге волосся, а очі вдивлялися у відому лише їй далечінь.

Мірт кивнув колишній коханій, узяв сестру за руку та пішов своїм шляхом, не відчуваючи жалю чи втрати. Те, що знайшов у цій мандрівці, здавалося набагато ціннішим за примарну обіцянку влади. Він пізнав сутність справжнього щастя, яке можливе лише коли прямуєш до власної мети.

[1] Горизонтальний рух скельною ділянкою.