ФІЛОСОФСЬКІ ОПОВІДКИ
Олени Скуловатової

Прикордонник

Мене завжди вабили кладовища. Вони — квінтесенція людських переживань, фінальна точка буття, логічна завершеність та надія водночас. В мандрах я часто відвідую ці місця вічного спокою. Та серед усіх кладовищ, на яких довелося побувати, мене по-справжньому глибоко зачепило лишень одне.

Потрапила я туди того рідкісного осіннього дня, коли дерева у променях охололого сонця палають жовтаво-багряним, а нагріте повітря тремтить у передчутті різкої зміни погоди та близьких холодів. Я пройшла крізь арку різьблених кам'яних воріт та завмерла розтягуючи відчуття миті. Кожного разу, ступаючи в нову оселю спокою, відчувала тягучий коктейль з захвату та умиротворення. Немов екскурсія на іншу планету, де ніхто не поспішає, все впевнено та надійно, де немає заздрощів та болю, туди, де всі спочили з миром. І не важливо якого розміру плитою, хто привалений — всі рівні в цьому світі тиші.


Я стояла біля входу, вдихаючи запах прілості та вбираючи спокій.
— Можу чимось вам допомогти, пані?
Від несподіванки я здригнулася. До мене звертався невисокий чоловік в картузі з-під якого вибилося сиве волосся. Голос звучав привітно та м’яко.
— Я просто гуляю, люблю такі місця.
— Можливо хочете невеличку екскурсію, я працюю тут охоронцем?
Я зам’ялася. Це були двохтисячні роки, і я вперше потрапила закордон по програмі студентського обміну й мала обмаль грошей. Здавалося, він помітив мою розгубленість. Пильно глянув з-під навислих брів та усміхнувся. Я здивувалася, що в нього такі рівні білі зуби й лишень пізніше здогадалася, що це — вставна щелепа.
— Не потрібно платити, буду радий просто погуляти з милою панянкою.
Я зніяковіло опустила очі, ніяк не могла звикнути до звертання «пані», що нагадувало мені фільми та книжки й не в’язалося з сучасним життям.
— Із задоволенням з вами пройдуся. — Охоронець кладовища підставив лікоть і мені довелося узяти його під руку. Це було якось надто інтимо, але відсторонитися здавалося неввічливим. Від його товстого бушлату йшло тепло, воно заспокоювало, ніби я знову тримала під лікоть свого, вже давно померлого, дідуся. Ми пройшли центральною алеєю й зупинилися біля високого видовженого пам’ятника полякам, загиблим під час Другої Світової війни.
— Я знаю тут кожен куточок, кущик, камінець. Вам може здатися, що я старий та одинокий, але це не так. Звісно, я старий, — він крякнув і усміхнувся, — Але не самотній. Всі ці люди мені, як рідні. Не подумайте, що я несповна розуму. До більшості померлих приходять родичі, поки вони в скорботі, я тільки вітаюся, а коли біль йде глибше і її змінює туга, вони починають говорити. Для них важливо розповідати яким був покійний, як жив, що його хвилювало та змушувало підійматися зранку. Вони діляться спогадами і так лікують душу.
Сотні історій різних людей живуть в моїй пам’яті. Мені часом здається, що я перетворився на книгу, в яку записані всі ці, — зробив широкий жест рукою, — Люди та їхні життя.
— Ви говорите українською, — я щойно зрозуміла, що мене здивувало від початку нашої розмови.
— Так. Я — галичанин. Емігрував у Торунь після війни.
— Тоді ви, — я подумки підрахувала, — Понад п’ятдесят років тут, а говорите так, ніби вчора з України, — мені хотілося зробити комплімент. Насправді, в його мові проскакували оті посилені шиплячі звуки, характерні для польської, але вони не псували враження, навпаки додавали шарму.
— Я постійно спілкуюся рідною мовою, там далі лежать мої співрозмовники, — махнув рукою, — Ми туди дійдемо. Ось погляньте на цей гробівець. Це склеп Заславських. Ведуть свій рід від князів. Бачите над входом їхній герб? Тут поховано тринадцять членів родини. Залишилася лишень бездітна дочка останнього спадкоємця роду. Коли вона приходить, я бачу, що вже скоро її час.


Я з цікавістю розглядала масивний склеп з різбленими дверцятами. Охоронець кладовища так спокійно говорив про смерть та поховання, що здавалося, ніби відкривалася завіса найважливішої таємниці буття. Я вдивилася в його навдивовижу ясні очі. У людей його віку найчастіше райдужка бліда та вицвіла, а в нього волошкова. Вона не пасувала пожовклому, вкритому безліччю зморшок та рудих пігментних плям обличчю, яке нагадувало висохлий персик.

− А тут хто похований? — я завмерла біля охайного склепу, що виглядав досить новим. Камінь ще не поріс густим лишайником, який неодмінно з’являється з часом.
— Це трагічна історія. Тут покоїться батько та двоє дітей. Автомобільна аварія. Залишилася лишень мати, — я подивилася на фото. Воно зображувало чоловіка, який тримає за руки діточок: хлопчика з кучерявим волоссям та дівчинку з кісками, і витерла непрохану сльозу. Ця історія мене розчулила та повернула в недавнє минуле, коли ховали чоловіка моєї тітки, який також загинув за кермом. Охоронець кладовища помітив мій стан, але не подав вигляду.
— Подивіться на цей пам’ятник, — ми зупинилися біля великої мармурової плити, увічненої білим скорботним янголом. Його встановив для своєї дружини один заможний пан. Він сильно її кохав. Кожного дня, навіть у зливу, сюди приходив. А тоді зник, і от вчора прийшов з букетом жовтих троянд та жінкою молодшою років на двадцять. Я спершу подумав, що дочка, а тоді здогадався — нова дружина. — Охоронець кладовища вловив щось в моїх очах і швидко додав: − Не думайте, я не засуджую. Для мене це — свідчення, що всі рани колись загоюються, навіть такі глибокі.
— А як ви стали охоронцем кладовища? — допитувалася я.
— То було давно. Після війни брався за різну роботу, був і вантажником, і екскаваторником, і слюсарем, і сантехніком… — поки говорили, непомітно підійшли до невеличкої доглянутої могили, що вирізнялася поміж решти скромністю плити та високим земляним насипом. На табличці значилося: «Марія Саржан (1921—1960)». Поряд пустувало місце поросле травою та споришем. Біля плити пластиковий горщик, в якому буйно цвіли карликові хризантеми. — У житті наступає такий момент, коли всі, хто для тебе дорогі, вже там, а ти все ще тут. Я називаю себе прикордонником, бо існую на межі світів.
Охоронець завмер в задумливості оглядаючи могилу. Господарським жестом відламав кілька зів’ялих бутонів, озирнувся, і не знайшовши куди їх подіти, поклав до кишені.
— Мене, до речі, звуть Іван Саржан. — Я не наважилася питати те, що й так здавалося очевидним. — Ідемо, покажу вам ще одне цікаве місце.
Ми пройшли довгою алеєю, усадженою високими смарагдовими туями.
— Я колись садив їх, а тепер он які вимахали, — гордо зміряв очима стрункі дерева. В кінці кладовища розмістилося зо два десятки могил. Я здогадалася, що це теж не польське поховання, бо кожен земляний насип вінчався власним залізним хрестом.
— А тут теж ваші земляки поховані?
— Більше ніж земляки — товариші, друзі, побратими — моя родина. Він стягнув картуза та завмер, віддаючи шану цим людям. Я пробігла очима по блискучих табличках на найближчих хрестах. Більшість похованих народилися за двадцять-сорок років до війни.
— Добре, що СРСР розвалився і вже нікому немає до нас діла. Я таблички прикріпив нещодавно, до того боявся. Мені навіть здавалося, що ще живий лишень тому, що повинен залишитися бодай хтось, хто збереже пам'ять про них. Видно світові потрібні прикордонники, тому поки дибаю.
− А хто всі ці люди?
− Колишні вояки УПА. Після того, як радянські війська поступово знищували всіх, хто був проти тоталітарного режиму, ми були змушені втікати та переховуватися. Ніхто з нас не міг розраховувати на нормальну роботу, кар’єру, життя. Багато років пішло на те, щоб згубитися й нас забули, і, лишень, зі смертю заслужили право знову повернути собі імена. Говорити з ними — частина моєї прикордонної служби.
Охоронець кладовища неквапливо переповідав мені історію кожного з похованих. Я дивувалася змінам, які відбувалися з його обличчям, що здавалося помолодшало та випромінювало тепле жовтувате світло. Історії були здебільшого сумні, але траплялися й веселі, сповнені оптимізму моменти, й зовсім анекдотичні випадки, над якими ми разом сміялися. Мабуть, зі сторони ми здавалися диваками: старенький дідусь та дівчина, що голосно говорять та сміються серед старих могил. Та там, окрім нас, гуляв лишень осінній вітерець, що здіймав опале листя, та перекладав його за лишень йому відомою логікою прекрасного.


***



Ми так довго гуляли кладовищем, що я почала замерзати. Охоронець помітив мій почервонілий ніс та закоцюблі руки, на які я час від часу дихала підносячи до губ.
− Змерзли? Йдемо, я пригощу вас чаєм.
Здавалося дивним йти в маленький будиночок охоронця кладовища, але весь цей день був незвичним, та й думка про чай надихала, пробуджуючи спогад про гарячий запашний напій.
Чай виявився чудовим. Ми пили його з жестяних кухолів, притулившись біля пічки-буржуйки, в якій затишно потріскували дрова, дивилися крізь невелике віконце на сонце, що сідало в молочну димку, на темні силуети надгробків, на яскраво-червону стіну дикого винограду, який щільно обплів огорожу, на крука, який присів на горобиновій гілці, завернув голову й одним оком споглядав налиті криваві грона.


***



Минуло понад десять років, і я часом згадувала охоронця кладовища, хотіла повернутися та ще раз пройти з ним між солідних склепів, високих туй та рідних йому могил, але життя затягнуло в свою круговерть. Було багато цікавого довкола, воно вабило й не залишало шансу на повернення.

І от коли нарешті доля знову завела мене у Торунь, я поїхала на старе кладовище. Хатинку знесли, натомість там розмістилося сучасне ритуальне бюро з неоновою вивіскою: «Usługi rytualne na najwyższym poziomie». Охоронців більше немає. Ідеальні гладкі білі камери, мовчазно спостерігають єдиним оком за плином людських життів.
Я довго блукала розшукуючи могилу Марії Саржан. Знайшла її зарослою бур’янами, поряд ще одна, така ж скромна, позначена табличкою: «Іван Саржан (1921—2004)». Виходило, що він помер невдовзі після нашої зустрічі, ніби чекав, щоб спершу хтось дізнався про його місію — збереження пам’яті.

Я зайшла в бюро та попросила прорахувати вартість догляду за могилами Івана та Марії на кілька років вперед. Управителька натягнула ввічливу посмішку та простягнула фірмовий бланк з рахунком-фактурою. Я поглянула на круглу суму, зазначену на ньому та видихнула. Це було дорого, трохи повагавшись, я відрахувала потрібну кількість купюр.
Вже переступила поріг, коли управителька гукнула: «Зачекайте, пані, в нас зберігається лист написаний Іваном Саржаном. Його знайшли, коли зносили будинок й залишили в надії, що колись з’явиться хтось з його родичів. Але за ці роки прийшли лишень ви. Я зараз його знайду». Вона покопирсалася в великому сейфі й зрештою дістала старий пожовклий конверт.
Я розгублено простягнула руку та прийняла це несподіване послання. На дворі зупинилася та завмерла у нерішучості. Конверт пахнув димом та міцним чаєм, а може то мені тільки ввижалося. Я обережно, немов святиню, відкрила його. Клей струхнув, і це вдалося зробити без зусилля.


Всередині лежав складений вчетверо листок на якому дрібним почерком було виведено коротке послання: «Люба пані, був певен, що в потрібний час ви прочитаєте цей лист. Якщо ми зустрілися, значить так судилося. Тепер ви вмістилище історій людей похованих на цьому кладовищі, тож вітаю вас, новий прикордоннику».
На дворі була весна, але я відчула запах прілої осені, побачила багряне листя, крука, що нахилив голову націлившись на стиглі ягоди горобини й стареньку халупу, де розпалював грубку охоронець кладовища.

Містична сила Карпатських гір

Загадкові, оповиті легендами, сповнені величі, мудрі та безмежно прекрасні — Карпати ваблять суворою красою. Осипалися гостроверхі пики, розтанули льодовики, заснули вулкани — тепер вони старі. Проте, пам’ятають часи, коли землею ходили велетенські завроподи, розсікали небо широкими крилами птеродактилі, часи, коли земля була юною. Тоді вирували її нетрі, зміщувалися тектонічні плити, ділилися материки.


Тепер Карпати відпочивають. Бережуть таємниці, сховані в глибинах печер. Вони виположилися, вкрилися ялівцем, обросли смереками, які свічками тягнуться в небо. До них постійно їдуть люди. Є щось неймовірно привабливе в горах, те, що примушує урбанізовані істоти кидати комфортні квартири й, як на паломництво, тягнутися до мовчазних гігантів. Ніколи рівнина так не втішить око, як гори, долини та стрімкі шумні ріки. Тому й хочеться людям торкнутися тої первісної краси, вдихнути свіже, сповнене прохолоди та п’янкого запаху, різнотрав’я літнє повітря Карпат. Або зимове морозяне, що бринить і примушує кров швидше бігти венами.

А як воно пахне восени! Там і пріле листя, і білі гриби, і вранішні тумани, які дрімотною пеленою устилають долини. Та найчарівніше в Карпатах навесні, коли тануть сніги й крізь вогку землю пробиваються першоцвіти. Для втомленого щоденною гонитвою містянина, немає нічого кращого, ніж на кілька днів зануритися у величний спокій гір, скинути з себе метушню й віддатися спогляданню чистої тихої радості пробудження природи.

В Карпатах можливо все. То що, коли міфічні образи, створені нашими пращурами, всі ті нявки, лісовики, потерчата, песиголовці, чугайстри та щезники не просто витвір фантазії? Що коли вони існують насправді? Ховаються в густих лісах від комп’ютерів, смартфонів та планів колонізації Марса.


Чи можемо ми — мешканці мегаполіса, повірити, не повтішатися казкою, а саме повірити, в їхнє існування. Щиро й просто, як діти, прийняти факт, що не все у світі нам відомо. І головне, що він — цей світ, не матеріально-фізичний, вимірюваний та підкорений сталій логіці. Що час не прямує лінійно, а закручується спіралями, робить вигини та петлі.

Наявність часових вигинів довести легко. Згадаймо відчуття після насиченої подорожі. Здається, що за тиждень пережив ціле життя, а коли повернувшись до звичного розпорядку, запитуєш в близьких про події, вони лише знизують печами. Для них то був звичний тиждень, який зливається в пам’яті з сотнею інших, не менш типових. В подорожі втрапляємо у часовий вигин і повертаємось майже в ту точку, в якій були до того.


Натомість часові петлі визначити важче. Думаю, що саме в цих закутках ховаються потойбічні створіння. Досвід містичного переживання надто неоднозначний та інтимний, щоб оповідати його на широкий загал. Йдеться про справжні переживання, а не ті, які підсовує телебачення, щоб надійніше приспати критичне мислення, остаточно відучити думати й аналізувати події.
Чистий містичний досвід переживання здобувається з джерел. Де, як не в Карпатських горах, їм брати своє начало. Таке переживання — неймовірна річ, відчуття повноти та всеосяжності, єднання з природою в моменті, засвоєння на чуттєвому рівні того важливого закону світобудови, який зветься гармонією. Карпати надихають, дають сили, змінюють фокус сприйняття та нагадують про вічні цінності. Вони шепочуть свої думки тим, хто готовий відкрити душу, прийняти щедрий дарунок.


Одного разу трапилася історія. Почалася весна, душа хотіла на волю, а гаманець з нею сперечався. Тож я знайшла товариша, якого не лякала відсутність цивілізації, й спланувала пішохідний маршрут Чорногірським хребтом.


Ми розрахували їжу, спакували спорядження, та сповнені легкості, яка вирізняє двадцятирічних, рушили в путь. Розпочавши підйом в гори, швидко набирали висоту, щоразу радіючи новим краєвидам. Але під вечір нахмарило й пішов сніг. Він падав пластівцями, створюючи химерні картини та розбурхуючи уяву. Чим вище ми підіймалися, тим густішою ставала снігова пелена. Продираючись скрізь завірюху вже не розрізняли стовбури дерев.

Коли стомлені звалили важкі рюкзаки та сіли перепочити, зрозуміли, що за пів години нас поховає під заметами. Розгребли пухкий сніг та почали встановлювати намет. Здійнявся вітер. Він виривав з обмерзлих рук тканину, ламав дуги, заліплював очі снігом. Я згубила рукавичку, тож пальці закоцюбли від морозу. На ногах їх вже давно не відчувала.


В один момент порив вітру вихопив з рук тент, який намагалася втримати неслухняною рукою, й поніс схилом. Я кинулася наздоганяти, перечепилася за сховані під снігом віти, і впала обличчям в замет. Хотілося кричати: «Мама! Забери мене додому!» Я незграбно перевалилася на бік, клянучи свою неспокійну вдачу, озирнулася й відчула, що вітер вщух. Раптом стало дуже тихо. Не гойдалися верхівки смерек, не скрипіли стовбурами, прислухалися. Косогором линула ніжна мелодія, ніби хтось грав на сопілці. Я завмерла заворожено. Трохи спустилася, перебираючись через повалені буревієм стовбури та хащі й нарешті побачила, що на пні сидить дивна істота з хвостиком та ріжками. Довкола неї оазою зеленіла молоденька травичка, усипана первоцвітами.


Не знаю скільки сплинуло часу. Для мене то була ціла вічність, окреме містичне життя, потрапляння у петлю часу.

Оговталася від того, що товариш щосили трусив за плечі. Сказав, що я впала, вдарилася скронею об якийсь сучок й втратила свідомість. Його слова підтверджує товстий рубець, який є й досі.


Коли нарешті підвелася та обтрусилася, на схилі помітила колибу — літнє житло пастухів. Ми перенесли туди речі й опинилися в теплі та затишку. Дрова тріщали в грубці, я сьорбала трав’яний чай і згадувала містичний досвід, який пережила так зненацька.


Магія Карпат відкривається тим, хто здатен відкинути упередження та дозволити часу утворити петлю. Вони отримують досвід чистого переживання, який ретранслюють наші неймовірні гори.

Квітка у вакуумі

Є люди, яким щастить. Їх плекають батьки, хвалять у школі, вони виграють змагання і, навіть, лотерейні білети витягають з призовими номерами. Така була Оксанка, дівчинка з гарної родини: мама завуч, татко − директор заводу.
Родина мала достаток, і Оксанка завжди ходила в кращому одязі, ніж її однокласники, а раз на рік відпочивала на морі. Вона не робила дурниць, не ходила на дискотеки, її ставили в приклад вчителі.

Оксанка закінчила ВНЗ і на правах кращої студентки, залишилася в аспірантурі. І знову, поки її одногрупники мучилися пошуком достойної роботи, вона спокійно з аспірантки перейшла у викладачі. Зустріла надійного, привабливого та забезпеченого чоловіка, який, немов у романтичних фільмах, освідчився та вдів їй на пальчик кілечко, хоча і з маленьким, проте діамантом.

Одного дня Оксанка прокинулася тридцятирічною і зрозуміла, що повз неї проходить щось важливе. Не могла схопити та чітко окреслити цю думку, але в глибині душі вже знала відповідь, тому сіла на ліжку, спустивши на холодну підлогу босі повненькі ноги, і якийсь час просто дивилася в стіну, немов би шукаючи відповідь зашифровану в орнаменті модних шпалер, тоді підвелася і почала складати речі…


***

Студенти не дочекавшись викладачки, вдоволені розбрілися коридорами. Не любили її пари. Вважали їх сухими, нудними й академічними. Дотепник-студент якось назвав її: «квітка у вакуумі». Вона і справді нагадувала забальзамовану троянду: прекрасну та незмінну. Інтуїтивно оточуючі відчували ту сталу сценарність її життя, яка реалізовувалась, не торкаючи душі, де вона, немов заведена лялька, виконувала призначену роль.

***

Чоловік Оксанки знайшов на холодильнику записку припнуту магнітом з рельєфною Ай-Софією: «Між нами все було штучним. Більше не можу. Їду шукати себе справжню. Пробач». Він прочитав та сів підперши голову руками. Їй вистачило сміливості озвучити почуття, у якому він давно боявся зізнатися. І от нарешті прийшло полегшення, як порятунок від одноманітного розміреного буття, яке давно стало тяготою. На радощах покликав друзів і влаштував банкет. Пили доки мали сили підіймати фужери. На ранок ходили тримаючись за хворі голови та ковтали воду, припавши потрісканими губами до латунного крана.

***

Через два роки я зустріла Оксанку на брудній шумній вулиці Марракешу, наповненій запахами смаженої риби, ароматичних масел та кінського поту, серед різномастого натовпу туристів, місцевих торговців, факірів, фокусників і волоцюг. Вона сиділа на туристичному килимку піджавши ноги. Її голова, прикрашена дрібними африканськими кісками, яскравою плямою виділялася на фоні сірої, вкритої лишайником стіни. Поруч стояв потертий рюкзак на якому сушилася пара шкарпеток з довгими халявками, які вдягають альпіністи під гірські боти.
Дивно, що я змогла її упізнати. На кафедрі за п’ять років ми перекинулися від сили десятком слів. Проте, в поставі Оксанки все ж залишилося щось від Мері Поппінс з минулого життя.
Я підійшла ближче й Оксанка, колишня стримана статечна кандидатка біологічних наук, доцент та перспективна науковиця, виснула, немов школярка, та кинулася мені на шию. Я здивовано поплескала її по спині. Від тих обіймів було дивне відчуття. Вона завжди була жіночною, округлою, ніжною, але до мене тулилося міцне жилаве тіло в якому відчувалася сила та енергія стиснутої пружини.

Я запросила Оксанку до одного з вуличних ресторанчиків, які розкидані просто неба по медіні Марракешу. Поки спритний офіціант виконував наше замовлення, розповіла про скандал у зв’язку з її зникненням, на що вона тільки злегка посміхалася. Їй було начхати на минуле життя.

Оксанка розповіла: прокинувшись одного ранку зрозуміла, що навіть не починала жити. Все, що було до, або реалізовувало чужі настанови, або відбувалося само собою, без її участі. Розповідь була плавною та логічною, ніби вона до неї довго готувалася, або часто в голові вела цей монолог, шукаючи пояснень власним вчинкам. Того дня, два роки назад, вона взяла лишень необхідні речі та попрямувала на Захід. Доїхала автостопом до Польщі, далі подалася у Відень, потім були інші Європейські міста. Втомившись та переситившись статечною Європою, подалася на Схід, а потім на Південь. У деяких країнах осідала, шукала підробітки, знаходила друзів та втрапляла у халепи, зустріла та втратила кохання, перехворіла на малярію, навчилася управляти яхтою та плести циновки… В Танжері, куди вона прибула нелегально поромом, її пограбували, тож мусила голодувати та спати де прийдеться. За ці кілька років в житті Оксанки сталося більше подій, ніж за всі попередні. Я слухала, широко відкривши очі, та, лишень, час від часу плескала нарощеними віями від здивування.

Коли принесли океанську, рибу засмажену на грилі та вкриту рум’яними овочами, Оксанка накинулася на неї та проковтнула за лічені хвилини. Я підсунула їй свою тарілку, і вона так само швидко розправилася з її вмістом.


Я оплатила Оксанці номер на кілька днів у дешевому ріаді та залишила трохи дирхамів. Вона прийняла ці подарунки спокійно, ніби знала, що так і годиться.


***

Коли ми з чоловіком їхали в аеропорт, позираючи з вікна прохолодного таксі на безлад, який панував на дорозі, він спитав:

− Хто та дивна дівчина, якою ти раптом почала опікуватися?
− Вона єдина людина в цьому світі, якій я по-справжньому заздрю, − я стиснула його руку й ми замовчали думаючи кожен про своє.

Можна провести життя, ніби метелик в коконі, й не здогадуватися про можливість вибору, а можна одного дня прийняти рішення, яке все змінить. Оксанці знадобилося тридцять років, щоб дійти до критичної точки самовизначення. Вона наважилася розірвати стримуючий кокон та спробувати справжнє життя, відчути момент, долаючи труднощі, у постійній боротьбі за власне існування віднаходити себе справжню. Вона вже ніколи не стане квіткою в вакуумі, бо відкрила світ і відкрилася для світу. І ця сила, що йшла від неї нової, викликала в мене безмежну заздрість. Коли б я на вічне питання: «бути, чи не бути», знайшла таку просту та правдиву відповідь, як Оксанка, можливо теж стала б справжньою.

Довіра

Если он не скулил, не ныл,
Пусть он хмур был и зол, но шел,
А когда ты упал со скал,
Он стонал, но держал…
В. Высоцкий «Песня о друге».

«Свій перший досвід довіри ми отримуємо в немовлячому віці. З’явившись на світ, маленька людина відчуває себе безпорадною. Від того, чи прийдуть їй на допомогу, коли вона кричить, і як швидко це відбудеться, формується її уявлення про світ і ставлення до інших людей», − так я розмірковувала, перемежовуючи думки станом зміненої свідомості. Щоб вижити, треба було не відключитися, не заснути, не дозволити білій імлі захопити мене. Померти було не страшно. Смерть вбачалася позбавленням від муки. Муки чекання і зневіри. Мені марилось, що я відлітаю, стаю легка ніби пір’їнка і зливаюся зі снігом.

Я почала згадувати події, що привели мене в це місце і примусили безпомічно лежати вкриваючись шарами снігу. Коли я закінчила університет і почала свій трудовий шлях, захопилася альпінізмом. Спочатку то був просто спосіб знайти вихід своїй енергії, а потім це перетворилося на пристрасть, яка визначила подальше життя.

До цього дня я вже досить успішно пройшла курс базової підготовки й закрила другий розряд, що давало право на сходження в спортивній групі, тобто без інструктора. І от, окрилені амбіціями та заохоченні попередніми успіхами, я та мій напарник, приїхали на Кавказ в альптабір «Безенгі».

***

Нашою метою було виконати перший розряд, що передбачало сходження на п’ять вершин високої категорії складності. Погода стояла напрочуд гарна і ми впевнено прямували до мети. До від’їзду було три дні, й одна найскладніша вершина відділяла нас від омріяного запису в розрядній книжці. Друга зв’язка, з якою ми разом підіймалися, вже поїхала і нам залишалося, або чекати наступного року, або йти вдвох.

Рішення було прийнято і ми вирушили. Спочатку все йшло добре. За перший день підійшли під маршрут та поставили табір. На наступний ранок погода почала псуватись, але ми все ж вирушили на штурм. Об одинадцятій годині вже були на верху й зробили звітне фото. Навкруг все затягнуло туманом, почав віяти холодний вітер, пролітали поодинокі сніжинки. Спуск ставав небезпечним. Вітер посилився і вже важко було встояти на ногах. Ми йшли по напівзруйнованому гребню скелі. В один момент я відчула, що втрачаю рівновагу. В наступний − вже летіла вниз, вдаряючись о виступи, поки ривок не зупинив падіння.

Я зависла над прірвою на нашій мотузці, зв’язавшись якою, згідно з правилами, ми рухались. Тепер моє життя залежало тільки від мого напарника – Тараса. Коли я зірвалася, він стрибнув в інший бік від гребня для того, щоб втримати. Завагайся він хоча б на долю секунди − ми разом летіли б у прірву. Не чула команд. Вітер глушив звуки. Проте, відчувала, що він закріпив мотузку і намагається мене підіймати.

Я не схожа на тих тендітних дівчат, якими марять авторки любовних романів. У теплому одязі, з рюкзаком та спорядженням моє тіло перетворилося на чималий тягар, а ще колючий сніг, заметіль, мороз та вітер, перегини та уступи скелі, які додають тертя, і йому, долаючи це все потрібно тягнути наверх.

Коли ми почали ходити разом, я довірила йому своє життя, а він мені своє. Зв’язані однією мотузкою, ми були надією і небезпекою один для одного, і тепер, над прірвою, я знала, що він не підведе, зможе мене підняти.

Підняв. Ступивши на ногу відчула нестерпний біль. Не було видно пошкодження, але товсті лижні штани просякли кров’ю, по відчуттях схоже на відкритий перелом. Крім того, в момент падіння, злетіла рукавичка, і я сильно розбила руку, зчесавши м'ясо з суглобів. Пальці ворушились, але робити ними я нічого не могла. Мене трусило і паморочилось в голові.

***

До виходу на більш-менш пологу частину залишалось близько двохсот метрів. Тарас спускав мене на собі. Це тривало годинами. Іноді я забувалась і приходила до тями, коли зламана нога торкалася чергового гострого виступу.

Коли дійшли до сніжника, було вже темно. Мій напарник зробив зі свого одягу волокуші й тягнув мене на них, як на примітивних санчатах. Він весь час мовчав, знесилений холодом та боротьбою. Дорога, яку ми вранці пройшли навіть не помітивши, здавалась нескінченною. Кров на моїх штанах запеклась. Це було добре, але я втрачала сили. Так пройшла доба з нашого виходу.

Ми знали — нас ніхто не шукатиме. Не зустрінемо інших людей. Допомоги не має звідки чекати. Часом мені здавалося, що зламана не тільки гомілка, а й інші кістки, а часом, що я не серед безкрайнього снігу та льоду, а вдома, і зараз мама покличе мене снідати теплими млинцями з полуничним варенням.

За довгим сніжником був вихід на величезні валуни, які потрібно було перелазити один за одним. Тарас намагався мене нести на спині, але сили його залишали. Стрибок у прірву йому минувся даремно − сильно забився, а робота без рукавичок призвела до того, що зчесалася шкіра на пальцях і з них сочилася кров, залишаючи сліди на снігу.

Сідало сонце. В якийсь момент Тарас впав без сил й з пів години лежав, розпластаний на камінні. Я сиділа поруч не в змозі щось сказати, чи зробити. Тоді ще хотілося жити. І от він встав. Треба було прийняти рішення. Я прийняла, хоча було страшно як ніколи, але вірила в нього і то був останній шанс.

Залишивши мені всі свої теплі речі, в самій термобілизні, крокуючи по скрипучому снігу він швидко зникав у імлі, а я лежала сама серед чорного каміння. Лише я, думки, моя віра в нього та пронизливий холод…

***

З того часу минуло шість років, і коли серед ночі я чую збентежений плач нашої третьої доні, згадую про думки, які приходили до мене того далекого дня й швидко біжу до неї, бо від того, чи навчиться вона вірити в людей та довіряти їм в якийсь момент може залежати її життя.

Тризна

Дівчата співають тягучі тужливі пісні. Ці руйнівні слова лунають лише раз, коли двоє єднаються на віки. Уквітчують мої коси, вбирають у найкращі шати... Сьогодні день, коли я маю бути прекрасною, як ніколи.

Всі, хто прийде на тризну, мусять запам’ятати мене юною та вродливою. Мине кілька годин й усі приготування закінчиться. А поки він чекає. Мій наречений, вдягнений у похідні лати, немов живий, лежить в нашій труні. Його дух в нетерпінні…

Вчора він сильний та мужній вирушав у похід, а сьогодні спочиває. Як вірна дружина я піду за ним.

Йду, щоб не дати спокою. Нехай ми опинимось в чарівних садах, я з’їдатиму йому печінку, набридатиму моїми проханнями… Там він більше не зможе кидати мене одну ночами, бо ті, кого ховають разом стають нерозлучними у царстві мертвих.

Він постійно зраджував мене. Скільки ночей провела ридаючи, поки розважався з наложницями, яких брав у сусідніх племенах. Скільки разів я чула глузливі натяки служниць, які втоптували в бруд мою честь та гордість. Як часто він сам знущався з мене: кричав та ображав. Не терпів докорів. Не зважав на мої бажання. Забрав мою молодість та кинув на глум челяді.

Тепер начувайся, милий. Для помсти в мене буде ціла вічність. Вже чую стукіт списів та бій траурних барабанів. Люди чекають моєї жертви. В їхніх очах я − вірна дружина. Вони не знають, що я його фатум і розплата. Вже йду до тебе, мій коханий.

Той, кого немає

− Підемо, я відкрию тобі шлях ...
− Бачу, Бачу! Невже це я стою на скелі над прірвою?
− Так, це — ти.
− Але чому тебе немає поруч?
− Тому, що мене не має.
− Але ж ти є.
− Якщо вважаєш, що те, що ти бачиш існує, а те, що не бачиш − ні, то я витратив час даремно.
− Пробач, учителю. Я, лишень, намагаюся осягнути.
− Це наш останній урок. Він звучить так: зрозуміти не можна, можна придумати пояснення.
− Зачекай, навіщо тоді було це все?
− Немає нічого...
З цими словами той, кого немає штовхнув його у прірву. Він розкинув руки й незграбно перебираючи ногами полетів у майбутнє ... Він більше не намагався зрозуміти, просто жив.

Тунель

Удар! Ще удар! Гулка луна пронеслась в голові… біль… очі більше не бачать, нічого, крім веселки. Я падаю, накриваю голову руками, скручуюсь. Мені хочеться стати маленькою. Маленькою і зникнути. Ще удар – біль. Падаю на спинку стільця, налітаю сонячним сплетінням… задихаюсь… коротко хапаю повітря. Мама, чому ти не поруч? Повітря, як я хочу повітря – задуха. «Будь ласка, не треба! Досить!» − волають рештки моєї свідомості. Я кашляю, давлюся і спльовую кров… здається припинилось. Свідомість захиталась разом з повітрям і пішла.

Я маленька. Мама принесла молоко – пий, донечко, будеш гарною. Я п’ю, а потім біжу безкрайньою лукою… сонце золотом відбивається в моєму волоссі, вітер пестить обличчя. Я розкинула руки, тепер я − літак, я вільна, але раптом перечіплююсь і падаю.


***




Брудна стеля. Панівний сіро-зелений колір. Денне холодне світло трубчатих ламп. Тумбочка, ліжко, чашка. Води! Тіло болить. Добре, що в палаті немає люстерка. Моє обличчя, напевно, загубилось серед синців. Вони скрізь. Тіло ломить. Голова болить.

Ось лікар. Високий, симпатичний. Обручка – одружений. Так ще краще, бо я виглядаю жахливо. Добре, що мама померла і не бачить. Звісно, що ж я кажу, не добре – це жах. Мами немає. Я не можу змиритись. Іноді говорю з нею. Розповідаю. Частіше, коли трапляється щось лихе. Діти завжди згадують про батьків у хвилини гіркоти, але рідко, коли щасливі. Пробач мені, мамо.


***




Сьогодні вже краще. Я розгледіла сусідів по палаті. Жінка лежить з маленькою дитиною, яка постійно плаче. До неї приходить чоловік незрозумілого віку, дивиться довгим млосним поглядом на дитину, киває головою, потім цілує жінку і вони разом виходять у коридор, довго там шепочуться, жінка повертається, ховає гроші в бюстгальтер і читає казки сину.

Інша сусідка − стара баба. Всю ніч вона стогне, а впродовж дня жаліється родичам, що не відходять від її ліжка. Вони терпляче вислуховують, а я захоплювалась їхньою витривалістю, поки не почула в коридорі розмову про гроші, які баба мала залишити комусь з них.




***



Ще одна ніч. Більше я не можу терпіти безсоння на залізному скрипучому ліжку. Спробую вийти подихати.

Приємно стояти серед темноти вдихаючи терпкий дим та дивитись в це безмежне небо. Я люблю простір. Багато років мені сниться сон, від якого я прокидалась спітніла: довга труба, в якій я повзу до світла, але воно не наближається. Слідом суне інша людина, сопе й тяжко дихає. Раптом вона застрягає, смикається, панічно кричить, і я розумію, що нам не вибратись. Я не дістануся виходу, а назад шлях відрізано чужим тілом. Я кричу і починаю задихатись… мабуть, таким є життя. Довгий тунель, в якому не доповзти до світла і не повернути назад, бо шлях відрізано чужими тілами.


***



Вже чотири дні я тут. Ніч. Мені сумно. Баба тихенько стогне уві сні. Не хочу дожити до її віку. Тому йду палити.

- Привіт!
- Привіт!
- Ти знаєш, що цигарки скорочують життя.
- Це ствердження, чи запитання?
- Привід. Хочу з тобою поспілкуватись. – якийсь незнайомий хлопчина всівся поруч.
− Не люблю це слово. Що означає спілкування? Двоє зустрічаються і кожен спішить висловити свою думку. Вони б говорили самі з собою, але тоді, їхня поведінка вийшла б за межі норми, тому знаходять подібного до себе й «спілкуються».
− Я готовий послухати тебе.
− Що ти хочеш почути?
− А що ти хочеш сказати? Я даю тобі можливість, ходімо в парк.
Поруч лікарні ростуть сосни та стоїть кілька обшарпаних лавиць з видряпаними на бильцях надписами, про чиїсь велике кохання. В кущах розкидано сміття, а в альтанці тусуються підлітки, коли прогулюють уроки. Це місце люблять хворі, бо воно дає ілюзію втечі з лікарні, виходу в інший світ.
Присіли. Помовчали.

− Ти можеш говорити, − хлопчина глянув на мене й уставився в якусь відому лишень йому далечину.
− Хочеш слухати, слухай. Я тут, бо лікарі підозрюють, що струс мозку може мати наслідки. Цілий день читаю, або блукаю в мережі.
− А вночі не можеш заснути й тому виходиш палити. Коли ти покинула цю звичку?
− Близько трьох років назад. Відразу після закінчення універу, а почала в школі, років в чотирнадцять. Спочатку не хотіла, а потім сподобалось.
− Де ти з ним познайомилась?
− Під час навчання. Ми жили в гуртожитку на одному поверсі. Я залишила каструлю з картоплею і дивилась телевізор. Він прийшов до телевізійної кімнати й спитав: «Чия вечеря горить?» Його звали Сергієм, коли б був конкурс на найбанальніше ім’я, це б перемогло.
− Якось разом справляли день народження сусіда. Там випили й познайомились ближче. Були зустрічі, квіти, все як у людей.
− Коли ви вперше посварились?
− Зачекай, звідки ти знаєш, які запитання ставити?
− А, я не знаю. Вгадую. У кожної дівчини є він. Ти сама обрала, про кого розповідати. За логікою, ви мали хоча б раз посваритись…
− Вперше це було на п’ятому курсі. Я замість того, що б піти з ним на прогулянку, залишилась на вечірку, яку влаштували на факультеті. Він чекав. Коли я зайшла до його кімнати, він дивився з докором. Ми не розмовляли, з часом, все минулося і стало на свої місця.
− Скоро схід сонця. Я мушу йти. Бувай, − він швидко щезнув, залишивши мене на самоті.


***



Дивно. Не можу дочекатись вечора. Хлопець, з яким я говорила вночі, зміг мене зачепити. Дивний, на вигляд зовсім дитина, але все розуміє. Цікаво було б побачити його обличчя під денним світлом. Треба запитати з яким діагнозом він потрапив сюди.


***



− Ти мене чекала.
− Неправда. Я вийшла подихати.
− Не вірю. Краще розкажи коли з’явився той, інший чоловік?
− Розповім. Але ти теж скажи мені, може це не коректно, але що з тобою трапилося?
− З часом ти зрозумієш.
− Як знаєш. Одного разу ми знов посварилися. Був огидний день. З самого ранку йшов дощ, а я вийшла без парасольки. Так швидко вискочила з квартири, що забулася також про гроші та телефон. Брела під брудними мокрими вулицями, волосся змокло, туш потекла. Він підійшов. Високий, широкоплечий. Я відчула – надійний. Він узяв мене за руку і привів додому. Ми пили гарячий чай та мовчали. Його теплий светр зігрівав душу. Я пішла навіть не залишивши номер телефону.
− Але ж ви зустрілись знов?
− Так. Був банкет на фірмі мого чоловіка. Напередодні купила шикарну вечірню сукню й почувалась королевою. Він спостерігав за мною з бару. Його звали Ігор. Я удала, що не впізнала, але весь вечір потай кидала короткі погляди в його бік.
− Коли ви зустрілись знов?
− Як ти знаєш, що ми зустрілись?
− Це очевидно, інакше б ти не згадала цю історію.
− Мабуть, що так. Одного літнього дня я верталась з роботи. Біля мене спинилась машина. Він був за кермом. Я відкрила двері та сіла. Ми вечеряли в милому ресторанчику над Дніпром, потім він відвіз мене додому.
− Ви знов не розмовляли?
− Так. Знаєш, здавалось слова не потрібні.
− Вибач, світає. Я маю йти.


***



− Ти спізнився, я вже збиралась йти до палати.
− Ти б не пішла б, чекала.
− Мене дратує те, що ти все знаєш.
− Коли так, чому приходиш?
− Добре, пробач.
− Коли твій чоловік дізнався, що ти маєш коханця?
− Точно не знаю. Йому хтось сказав про це. Нас бачили разом. Я нічого не приховувала. Він був дуже злий.
− Це сталося пів року тому?
− Так. Ми жили разом, але в стані холодної війни.
− Сьогодні я поспішаю, побачимось наступного дня…
− Чекай, як тебе звуть?
− Назви як хочеш, наприклад Влад!


***



Влад не пришов ні на наступний день, ні через один. Минув тиждень. Я виходила на двір й чекала, поки не промерзала до кісток.
Сьогодні ходила до головної медсестри. Купила коробку цукерок та коньяк. Вона відкрила журнал. Виявилось, що з ім’ям Влад, за останній період був лишень один хворий в онкології. Пухлина в лівій півкулі мозку. Вже тиждень як він помер. Він був лежачий.


***



− Ти знов палиш.
− Влад! Я така рада тобі! – я хотіла його обійняти, але він відсторонився.
− Вибач, не міг прийти раніше семи днів. Розкажеш, хто зробив таке з тобою? – кивнув на мої побляклі синці на обличчі.
− З моменту скандалу пройшло пів року. Я жила з чоловіком, а з Ігорем, так звали мого коханця, мені було соромно зустрічатись. Я не хотіла бути непутящою жінкою, хоча моя душа рвалася до нього, проте щось стримувало, мабуть, мамині повчання. Вона завжди виховувала мене в дусі «збереження честі».
Одного разу я не витримала і пішла. Додому повернулась вранці. Чоловіка вже не було. Я відкрила двері. Роздягнулась. Потім були удари, один за одним вони сипались на мене з усіх боків...

− Так, ти добре сама себе «відходила». Інша людина не змогла б так. Особливо мені подобаються синці на зап’ястку. Ти хапала себе з такою силою, що залишились сліди.

− Як ти здогадався, що я сама це зробила? Жоден лікар не зрозумів.
− Лікарі! Вони, взагалі, нічого не знають. Якби вони розуміли… Що ти робитимеш тепер?
− Розійдусь з чоловіком і спробую побудувати нове життя.
− Свою провину ти вже спокутувала. Я зараз мушу йти, але ти маєш мені пообіцяти, що ніколи більше не каратимеш себе.
− Добре. Але давай ще якось зустрінемось.
− Колись. І ще одне: смерть − це не застрягання в тунелі, а просто поворот в інший тунель.
− Зачекай! Будь ласка, не йди, я не встигла тобі подяку…-вати!


***




Я розійшлась з чоловіком. Через місяць вийшла заміж за Ігоря. Ми щасливі разом. В нас народився син, дуже серйозний хлопчик. Своїми надміру дорослими міркуваннями він мені у чомусь нагадує Влада.

Іноді я ходжу на кладовище, що б відвідати маму і захожу на могилу до Влада. Я йому дуже вдячна. Він допоміг мені зрозуміти себе й не отримав від мене нічого, але стільки дав. Навіть після смерті, він повернувся, щоб дослухати мою розповідь. Я не знаю, як він це зробив, але колись дізнаюсь. Прийде час і я зустріну маму та Влада. Тоді я зможу сказати, які вони дорогі для мене.

Біля вогнища

Мініатюра-емоція

Катя крадькома стерла сльозу. Почувалася незручно перед друзями через раптову чутливість, але слова пісні чіпляли за живе, будили уявні спогади. Вона не жила за радянських часів, але відчувала так гостро, так правдиво. Замислилася: чому так впливало на неї виконання тієї пісні.
Гітарист виспівував: «Трофейная Япония, трофейная Германия / Пришла страна Лимония — сплошная чемодания…»

Надрив, який звучав в простих акордах, вривався в мозок, задавав темп серцю й баламутитив душу. Незвична Каті атмосфера, максимально наближена до дикого способу життя, який вели предки-кочівники й одвічна туга, яка живе в глибині кожного серця та прокидається лишень в такі моменти, сприяли тому, що вона вся поринула в пісню. Не помічала незграбної мелодії, перекручених слів та диму, який де б ти не сів, неодмінно потраплятиме в очі.


«Все жили вровень, скромно так: система коридорная / На тридцать восемь комнаток всего одна уборная», — линуло над лісом.
Каті здалося, що перенеслася в інший час. Що це вона йде «коридорчиком» до єдиної «уборної», що це її батько повернувся з фронту, і що вона оплакала тисячі тих, хто не повернувся. Їй здавалося, що її дитинство змарнувала та війна й Радянська влада. І їй боліло. Щемкі та навдивовижу реальні відчуття поглинули свідомість.

«Дети бывших старшин да майоров \ До ледовых широт поднялись / Потому, что из тех коридоров / Вниз сподручней им было, чем ввысь», — впали останні слова, і запанувала тиша. Вона тривала секунди, але присутні ніби боялися порушити хиткий місток, який утворився між теперішнім і минулим.
Хтось кинув у вогнище грубе поліно. В небо метнулися червоні мухи й за секунду згасли, немов померлі зірки.

— Будемо розходитись, товариство, — гітарист відставив інструмент та підвівся розпростуючи занімілі ноги.
— Що то була за пісня, ніколи її не чула.
— В Тік-тоці таке не крутять? — гітарист хмикнув й зруйнував магію.
Цієї ночі Катерині снилися бараки, люди в сірих бушлатах зі змарнілими, передчасно зістареними обличчями та діти, які не дізналися, що таке дитинство.

Музика як чудо

Віка зробила вдих, тоді ще один. Їй ніяк не вдавалося правильно наповнити легені повітрям.
— Зроби ще один вдих та візьми «до», — вчителька намагалася заохотити.
— До, до, до… — прозвучало глухо.
— Ля…
— Ля-ля-ля…

Віка другий рік поспіль займалася вокалом. Все почалося з немовлячого віку. Я постійно дивувалася її тонкому слуху. Ще немовлям Віка плакала на руках, щойно я намагалася завести: «Люлі, люлі…» Спершу не розуміла, чому бабуся співає і дитя затихає, а від мого співу плаче ще голосніше. Зрештою здогадалася, що в неї, на відміну від мене, є музичне чуття.

Магія була вже в тому, що мій чоловік людина, яка в останнє співала в молодшій школі. Тож народження в таких далеких від музики батьків дівчинки зі здібностями було чудом.


Але справжня дивина сталася на цьому занятті.
— Дай мені прошу… Дай мені прошу… — розспівувалася.
— Віка підіймай, ще підіймай, ще, не затискай гортань.
Я помітила, що Віка напружується. Знаю яка вона стає, коли щось не виходить. Ось, ось бризнуть сльози й все, пропало заняття. Але тут сталося непередбачуване. Віка кинула на мене погляд і щось зчитала в обличчі, щось що її розізлило. Вона зібралася і взяла верхнє «до».
— Ще вище… — вчителька увійшла в азарт. — Не зупиняй. Ще…
Голос наповнив приміщення. Я фізично відчула як він розсунув простір, відштовхнувся від стін та прокотився хвилею.
— Дай мені прошу… — лунало кімнатою.
Звука стало багато, надзвичайно багато, він поглинав і я завмерла, забувши про телефон, в який до цього залипала. Предмети набули ефемерності, вони тонули в голосі. Зробилося страшно, бо крім фортеп'яно та Віки, все інше в приміщенні розмилося і почало здаватися, що я, як фотоапарат, що навів фокус, бачу лише потрібні в кадрі предмети.
Чергова хвиля голосу прокотилася змиваючи й розчиняючи межі «я». «Може в мене серцевий напад?» — промайнуло, злякало, нагнало піт, який відразу став холодним та липким. Впала завіса, щось, що тримало світ купи розкололося від об’ємного звуку голосу.
Я бачила ту саму музичну кімнату, фортеп’яно, вчительку, свою дитину і водночас це було щось інакше. Світ звороту, друге дно речей, гола ефемерна сутність. Мій погляд сковзнув на руки, які здалися прозорими. Я вся стала прозора, розчинена в звуках, що росли та росли, немов цунамі, змітаючи, розхитуючи останні матеріальні основи мого звичного світу.
Я відчула власне дихання. Це було дивно. Повітря проходило гортанню, наповнювало легені, насичувало кров киснем. Вона неслася венами крізь кожну клітинку тіла. Звук не припиняв рости, я відірвалася від землі, парила легкою хмаринкою.

І я знала все, що важливо й потрібно, все що є справжнім. І раптом хвиля почала відкочуватися, мелодія затихла. Матеріалізувалася стіна в квітчастих шпалерах, шафа з музичними інструментами, розхитаний стілець в кутку…

— Мамо, мамо, ти що плакала?
— Ні, це просто щось в око втрапило.
Ми йшли засніженими вулицями, доня щебетала про однокласників, їхні жарти, оповідала веселі історії, а я ніяк не могла позбутися відчуття, що звичний матеріальний світ, лише завіса, яка ховає від нас щось неймовірне, щось до сприйняття чого ми не готові, бо можемо не пережити зустрічі.

Код культури

Дві тисячі четвертий рік. Я щойно закінчила університет та прагнула продовжити навчання. Чи то мені було страшно ставати дорослою, чи вабила атмосфера академічності, вже не згадаю, але я наважилася подати документи до Інституту психології.

Після іспитів повідомили, що зарахували, і один професор зацікавився моєю персоною, тож хоче зустрітися та поговорити на предмет можливої дисертаційної роботи... Отже, я прибула на домовлений час, штовхнула важкі старезні двері та із завмиранням серця переступила поріг омріяного місця. В коридорі зустрічав запах старих речей та вічного пилу, на цяцькованих балясинах та дореволюційній ліпнині стін. Місце овіяне магією концентрованої мудрості, психологічний Гоґвортс. Так тоді здавалося…


Професор відразу мені сподобався. Статечний, високий, з сивими вусами та проникним поглядом вицвілих, колись блакитних очей. Він переглядав подані майбутніми аспірантами наукові публікації й чимось його зачепила моя стаття в педагогічному журналі. Й досі не розумію, що він там побачив.

Так почалася подорож в захопливий світ української культури. До чого тут психологія, спитаєте ви? Проте, більше не існує чистих наук. Чисті науки приречені на зникнення. Чим далі, тим більше синтетичності, отієї синергії, що так вабить неможливістю спрогнозувати кінцевий результат. Володимир Терентійович цікавився символами, міфами, культурними патернами, але його істинною пристрастю були сварги. Він вишукував їх скрізь, полював, немов мисливець на здобич, і як дбайливий колекціонер складав до своїх архівів, класифікував, систематизував та шукав пояснень.


Він вважав, що прямокутні, чи закручені змійками, оздоби вікон, дверей, балясин та вишиванок — є не просто візерунками, а прадавнім кодом культури й водночас символом Бога, ключем до розуміння сутності світобудови.


Спершу я ставилася скептично до розлогих розмірковувань про важливість оберегів на короваях та зооморфних малюнків на парканах, й тихо писала дисертацію: читала книги, виписувала цитати, підбирала методики та хапала за руки всіх, хто здатен був заповнити нескінченні анкети та методики. В його пошуках не було точності. Вони не піддавалися математичній обробці, а я хотіла безумовний результат. Такий, щоб шановна Вчена рада подівшись в мої таблиці та формули, злякано присудила омріяний ступінь, не наважившись розібратися в усіх тих коефіцієнтах, кореляціях, показниках та статистичних даних.

Можливо, ця історія скінчилась би на отриманні Ph.D, але одного разу мама вивалила на стіл цілу купу старих шкільних зошитів. Вона хотіла їх викинути, але не наважувалася це зробити без дозволу. Я не дорожила тими записами, зробленими корявим дитячим почерком, й не заперечувала проти їх знищення, але один зошит звалився на підлогу. Нахилившись побачила, що на полях темно-синьою ручкою намальовано переплетені з прямих та ламаних ліній коси. Пригадала, що ті коси малювала скрізь, чи то заради оздоби нудних сірих сторінок, чи заради внутрішнього заспокоєння, яке приходить під час одноманітної роботи. Проте, мене зацікавило інше — ті коси складалися з полусварг. Тих самих, якими так цікавився мій науковий керівник. Тоді вперше замислилася, чи все можна виміряти математичними методами та описати в чітких визначеннях? Звідки маленька пострадянська дівчинка узяла той орнамент? Чому саме він заспокоював під час нудних уроків?


І чим частіше ставила це питання, тим очевиднішим ставала проста річ: існують коди — сухий залишок, який видно, коли відкинеш мішуру. Як тоді ми їх отримуємо? Однозначної відповіді немає. Можливі два варіанти. Перший в дусі Юнгівського психоаналізу: існує колективне несвідоме в якому закарбовується все те, що він назвав — архетипи та символи. Другий варіант передбачає передачу, певну ретрансляцію досвіду, яка відбувається між поколіннями в культурному просторі. Та ж сварга, кочувала крізь тисячоліття від візерунків на трипільських жіночих фігурках до витих балясин Інституту психології, постійно повторюючись в елементах, обростаючи деталями й втрачаючи їх, але у своїй суті залишилася незмінною, символізуючи вічний рух — коловерть буття.
Первісна людина відчувала циклічність. Вона бачила її в змінах пір року, в життєвому циклі рослин і цьому розумінню намагалася надати матеріальної форми. Так виникли перші наскельні зображення сварги. Півсварга за формою нагадує змія. Якщо згадати Біблію, то саме змій передав Єві яблуко. Тобто змій став тією рушійною силою, яка стимулювала пізнання. Нехай то було пізнання добра та зла, але воно зробило людство тим, чим воно є. Повернувшись до питання культури, чи не є перші зображення та спроби зрозуміти сутність світобудови початком виникнення культури як такої? Її основою, яка постійно втілювалася у творчості у все складніших та складніших формах. Чому нам подобаються візерунки, орнаменти, мережива? Чи не тому, що в них є ті кодові елементи першооснови розуміння буття. І скільки б ми не нашаровували, сутність залишатиметься тією ж самою, незмінною.


Володимир Терентійович помер через кілька років після мого захисту, залишивши на згадку книгу та невирішені питання. Він вчив бачити за матеріальною сутністю речей їхнє справжнє глибинне значення. Ловити не форми, а смисли, які хоч і не піддаються обчисленню, але існують за власною чіткою логікою.

Отже, що можна відповісти, коли постає питання походження та джерел такої складної сутності як культура нації? Найперше – це її універсальність. Те, що робить її зрозумілою попри різницю досвіду та світогляду людей. По-друге, глибока міфічність, яка формувалася тисячоліттями та передавалася з покоління в покоління у всіх своїх різноманітних іпостасях. По-третє, символічність: наявність складних структур та переплетення сенсів, які народжуються один з одного. Як змій, що стає півсваргою, спокусником і символом мудрості водночас, запускаючи спіраль часу та розділяючи все на Інь та Ян. І якою б не була доля людини, культура її нації, її предків закарбована десь там в глибинах несвідомого, завжди буде з нею і чинитиме вплив на вподобання, вибори та вчинки, визначаючи життєвий шлях.



Присвячується світлій пам’яті мого вчителя та наставника Куєвди Володимира Терентьовича.