ІСТОРИЧНІ ОПОВІДКИ
Олени Скуловатової

оповідання про Лесю Українку
Під сонцем Єгипту
Події переносять нас в готель "Континенталь" де Леся Українка любила жити взимку, ховаючись від вологого клімату. Посіло друге місце на Літературному конкурсі Дебют-газети (2021).

Скуловатова О. Під солнцем Єгипту / Скуловатова О. // Дебют-газета, №5 (13), 2021, с. 157-159.
ЧИТАТИ
історія
Медвинська ночівля
Оповідання присвячене Медвинському повстанню на Київщині. Посіло перше місце на Літературному конкурсі ім. Івана Дубинця (2021).

Скуловатова О.В. Медвинська ночівля. Оповідання. // Вісті Богуславщини, 22 квітня 2021.
ЧИТАТИ
Українські письменники
Шура
Замальовка про силу слова та щасливе радянське життя.
ЧИТАТИ
Втікачі. Історичне оповідання. Київська Русь
Втікачі
Оповідання про життя за часів Київської русі.
ЧИТАТИ
Микола Лемик
Я вийду на волю в неділю
Оповідання про найвідомішого атентатника УПА Миколу Лемика.


Оповідання отримало відзнаку Всеукраїнського літературного конкурсу імені Олени Теліги та Олега Ольжича (Номінація: документально-публіцистичні твори) (2021)

ЧИТАТИ
УПА ОУН війна за Україну
Під пресом інформаційної війни
Есей-роздум на тему замовчування та перекручування історичних фактів.

Твір отримав відзнаку Всеукраїнського літературного конкурсу імені Олени Теліги та Олега Ольжича (Номінація: документально-публіцистичні твори) (2021)
ЧИТАТИ

Під сонцем Єгипту



Лариса любила прокидатися до схід сонця, очікувати перші промені, немов дороге вино, смакувати прохолоду ранку. Проте, цей день був особливим, тому не гаючи часу піднялася, простягнула до гори руки та потягнулася за ними, відчуваючи кожен хребець стражденного змученого хворобою тіла. Давно звикнула не зважати на те, жити попри сумні думки та невтішні прогнози лікарів.

Внизу вже чекав дбайливо приготований та сервірований господарем вілли «Континенталь» сніданок. Вона розмістилася за круглим столиком, прикрашеним маленькою червоною квіткою в глиняній вазі. Неквапливо з’їла омлет, щедро посипаний свіжою рубленою зеленню, та узяла до рук філіжанку запашної кави. Пила її лише з ранку, поки спека не ставала нестерпною.
Зробивши кілька ковтків, дістала з плетеної сумки розпочатого листа до матері, але так і не продовжила писати, відклала. Минув тиждень з того часу, як Климент поїхав, залишивши її саму. Лариса відчувала легку тугу, та не дозволяла собі занурюватися у нудьгу, напроти, всі сили та час витрачала на роботу.


Прощаючись він простягнув їй невеликий шкіряний мішечок:
— Тут не так багато, як мені б хотілося залишити для тебе, моє серденько, але наразі це все... Я шукатиму заробітку й обов’язково надішлю гроші, — опустив очі, й Лариса відчула щемливу тугу. Їй було нестерпно бачити його пригнічений стан, а ще нестерпніше припускати думку, що схибила, обравши цього чоловіка. Кілька разів поривалася написати матері та попросити про допомогу, але спинялася. Гордість, яка була її знаменом та прокляттям, не дозволяла. Бо це б означало визнати власну поразку, неспроможність жити без опіки родини.
Провівши Клемента, Лариса випадково зустрілася з Марією Охрименко, дружиною заможного Кримського винороба. Вона віталася з нею, як з усіма мешканцями вілли, але далі загальних ввічливих фраз справа не йшла.

— Вітаю, пані. Як вам відпочивається? – сумно усміхнулася Марія.
— Дякую. Дуже добре. Я подорожую не туристкою, а пацієнткою[1]. Мені підходить цей клімат.
— О, так, він чудовий. Ми тут заради Миколи, мого старшого, — кивнула в бік двох хлопчаків, які грали в доміно, ховаючись в альтанці від спеки. – В нього сухоти, — додала зітхнувши. – Лишень, одне мене засмучує – діти не отримують належної освіти. Микола мав би бути зараз у гімназії.

Лариса відчула легке збудження на межі з тривогою. Ніби мало статися щось важливе.
— Я вельми вибачаюся, але підслухала випадково, як ви з чоловіком говорили німецькою. Тож взяла на себе сміливість спитати, чи не візьмете моїх хлопців учнями… — Марія нервово смикала вишуканий держак мереживної парасольки.
— Це неочікувана пропозиція, я навіть не… — Лариса розгубилася. Вона любила дітей, і вдома була за наставника молодшій сестрі Ісідорі, але не сподівалася знайти роботу в цій дивовижній країні, куди занесла її доля.

— Не поспішайте відмовлятися, я буду гарно платити, — в злегка розкосих очах жінки променіла надія.

Наступного дня за вечерею в пансіоні Лариса прийняла пропозицію. Вона зважила, що підробіток дасть їй можливість пробути сезон в Єгипті й Климент зможе спокійніше видихнути, не турбуючись про злидні, які постійно їх доймали. Лариса представилася Лесею Петрівною Косач. Не хотіла, щоб її слава впливала на стосунки з навколишніми.
Щойно вона допила каву, як до їдальні забігли збуджені хлопчаки.

— Леся Петрівна, ми такі раді, що нарешті побачимо піраміди. Вже під’їхав екіпаж, — вигукував Микола.
— Мама вже там, — в нетерплячці гарцював на місці Дмитро.
Лариса облишила одиноку чашку, підвелася та попрямувала до виходу, важко приступаючи на ліву ногу.
Товариство вмостилося на твердих лавицях, і екіпаж потарабанив піщаною дорогою до Гізи, везучи радісно збуджену компанію на зустріч з величним минулим Єгипту.


***



Лариса дивилася у вікно й дивувалася на скільки різними бувають землі. Континенталь розташовувався в одному з містечок дельти Нілу[2]. Там буяло життя: тягнулися до сонця оливкові дерева з темно-зеленим видовженим листям, шаруділи гілками, схожими на розщеплені пальці, фінікові пальми, викидали довгі стрілки з білими квітами чудернацьки юки — оаза серед безкрайої пустелі, випаленої яскравим сонцем й сухим гарячим вітром, який навіть у взимку приносив спеку. Ці незвичні ландшафти пробуджували в її серці поетичний смуток та глибоку щемливу тугу за Батьківщиною, такою далекою та сповненою зелені садів, свіжості річок та сакральної таємничості Карпатських гір. Але зараз там стояла пізня осінь, та пора, коли слабкі легені Лариси не могли витримати холодного вогкого повітря.

На горизонті, немов, чудернацькі правильної форми гори, виступили піраміди. Дмитро першим їх помітив й почав крутитися, не в змозі висидіти на твердій лаві. Микола намагався поводитися чемно, як старший, але йому важко вдавалося стримувати юнацький запал, який розгорався від передчуття пригоди.

Зрештою добралися до місця й облишили екіпаж. Лариса роздивлялася навкруги. Їй здавалося, вона вбирає в себе незримі промені вражень. Біля входу їм запропонував супровід молодий привітний єгиптянин. Він говорив французькою, змішуючи її з англійськими словами та місцевим арабським діалектом. Впевнено розмахуючи руками, відганяв нахабних торговців, які вигукували гаркаві заклики та намагалися тицьнути відвідувачам свій нехитрий товар.
Чим ближче товариство підходило до пірамід, тим величнішими вони здавалися. Шлях перегородили розкопані руїни. Археологи обнесли їх стрічкою, місцями відкрили й можна було уявити, якою ця будова була раніше.

— Леся Петрівна, навіщо вони їх створювали? – Микола серйозно дивився своїми широко розставленими, ще по дитячому наївними, очима.
— Їм хотілося залишитись у віках.

Лариса уявила картину. Це було миттєве видіння, але таке опукло-справжнє, що вона повірила в його реальність. Густе пустельне повітря, сповнене запаху поту, немитих тіл та болю рабів, які немов слухняні мурахи виконують команди погоничів. Блищать вогкі жилаві тіла, що тягнуть величезні кам’яні брили. Дзвінко відбивають такт удари хлиста. Зведено лише фундамент, але цар вже приїхав помилуватися будівництвом. Прагне мати найбільшу, найвеличнішу усипальницю, щоб пам'ятали нащадки про нього та його творіння. Він молодий, безусий. До підборіддя припнута штучна борода – символ королівської величі. Зараз вона пряма, але коли помре, її змінять на витягнуту й закруглену на кінці, як робили це тисячі років. На жовтаво-мідного кольору обличчі виділяються маленькі цікаві очі. Вдається у подробиці процесу, розпитує, рахує подумки, чи вистачить життя дочекатися моменту, коли на вершечок покладуть останню брилу.

Видіння зникло так само раптово, як і з’явилося. Лариса побачила, що до неї прямує старий. Довгий халат, колись білий, а тепер брудно-сірий, стоптані шкіряні капці та високий тюрбан, який дивує своєю схожістю з крем-брюле за кольором й вибагливістю зкручень та перетинів тканини.

Лариса, яка не могла швидко йти через хвору ногу, відстала від товариства, і продавець обрав її своєю ціллю. Він щось показував, мотляючи довгими рукавами халату, і вона розгубилася. Глянула на брудну долоню, на якій лежав засушений жук скарабей. Невеликий, ніжно-салатний, з лискучою спинкою та хрусткими крилами. «Я теж, немов цей скарабей, постійно штовхаю свій камінь, а колись засохну, як він, ставши експонатом», — майнула думка. Леся дістала гаманець та простягнула монету. Продавець схопив її двома пальцями. На темному, графітного кольору обличчі сяйнула вдоволена посмішка, й оголилося з пів десятка гнилих зубів. Він віддав жука та пішов шукати іншого прибутку, а Лариса зупинилася біля величезної брили з висіченим написом. Він стерся й важко вдавалося прочитати бодай щось. Поряд неї виріс молодий екскурсовод.

— Що це за камінь? — її зацікавили давні письмена.
— Це руїни піраміди одного з царів, але ми нічого про нього не знаємо. Гробниця сильно зіпсована, а напис на табличці затерто. Навіть не зрозуміло, чи його збили зумисне якісь люди, чи нещадний час.
Лариса замислилася. Вона знову побачила молоде, але вже спотворене всевладдям обличчя молодого царя, відчула його прагнення залишитися у віках і скептично посміхнулася. В ній народжувалися рядки:

Я цар царів, я, сонця син могутній,
Собі оцю гробницю збудував,
Щоб славили народи незчисленні,
Щоб тямили на всі віки потомні
Імення ”…
Далі круг і збитий напис.
Умер давно той цар з лицем тирана,
Зоставсь по ньому — круг і збитий напис.
Співці! не марте, вчені! не шукайте,
Хто був той цар і як йому на ймення:
З його могили утворила доля
Народу пам’ятник, — хай гине цар![3]
Зворотною дорогою Лариса думала про кепські жарти, які так полюбляє життя. Воно вабить можливостями, дає відчути власну силу, а тоді безжально розчавлює невблаганною п’ятою. Той невідомий цар поклав життя на служіння культові власного пам’ятника, а пустотливий час стер згадки й передусім його ім’я.
Лариса не уявляла, що мине не багато років і нащадки ставитимуть їй пам’ятники, і один з них опиниться зовсім поруч могили безіменного царя[4].

***

Втомлені та спраглі подорожні заїхали в невеличку харчевню, що розташувалася обабіч дороги. Серед прохолоди сухого, зневодненого саду єгиптянин у картатому халаті подавав напої. Він мав світе обличчя, яке вирізняло його серед решти місцевих жителів.
Коли по піалах розлили чай, Лариса покликала господаря. Він трохи говорив німецькою.

-- Присядьте з нами.
-- З вашої ласки, -- вклонився.
-- Ви не схожі на місцевих.
-- Пані права. Я з півночі. Ми маємо бліде лице, -- в його словах пробриніла гордість.
Вона помічала, що єгиптяни страждають комплексом меншовартості щодо європейців. Для них біла людина – недоступний ідеал. Ларису це обурювало. Все, що принижувало одну людину перед іншою, викликало в її душі супротив та неприйняття.
Назад вона поверталася з важкими думками, розмірковуючи над тим, що люди часто прагнуть неможливого не помічаючи, що вже володіють найкращим. В Єгипті її тягнуло на філософські роздуми. Знала, що залишилося не довго, і від того ставала нестерпною інтелектуальна спрага, намагання за будь-яку ціну докопатися до істинної сутності речей.



***



Закінчувався Єгипетський сезон. Лариса сиділа в саду вілли «Континенталь» й відпочивала після щоденних занять з учнями. Спекотне повітря здавалося нерухомим, немов би застиглим. Від того було важко ворушитися, хотілося, як і довколишня природа, завмерти та споглядати. Стан її здоров’я поліпшився завдяки сухому повітрю, навіть приступи задушливого кашлю майже не турбували. Вона час від часу поглядала на ліву руку, затягнуту модними рукавичками, з надією, але дива не ставалося. Рука залишалася всохлою та майже нерухомою.
Микола не пішов з рештою учнів, любив вести неспішні бесіди, розмірковуючи над історією, культурою та звичаями цієї дивовижної країни.


— Леся Петрівно, погляньте туди, — махнув рукою вказуючи на горизонт, який від неї затуляли щільні кущі олеандру.
— Що ти там бачиш? – відказала хрипло. Хвороба добралася до гортані, перетворивши мецо-сопрано на хриплий здушений альт.
— Дуже незвичний колір неба. До зеніту фіолетово-олов’яне, а до південної сторони горизонту багряно-червоне, місцями оранжеве[5]. Неймовірно!
— Допоможеш мені підвестися?

Микола подав руку. Він завжди ставився до неї зі співчуттям, але волів цього не показувати, помічаючи, що їй неприємні будь-які прояви жалості. Кульгаючи на ліву ногу, Лариса пройшла невеликим садом й оминула живу огорожу. Перед нею розкинулася безкрайня кам’яна пустеля. Вітер, немов гігантське перекотиполе, перекидав висохлий розлогий кущ, цілеспрямовано штовхаючи його у їхній бік. Тепле задушливе повітря згустилося й набуло майже відчутної щільності.


Напередодні, в листі до матері, Лариса писала: «Не розчарував мене Єгипет, а ще більше причарував...» І тепер стояла горда та незрушна, споглядаючи зародження потужної стихії. Відчувала єдність з нею, оту буремність, яка все життя не давала спокою, змушувала попри хворобу, біль, втрати та розчарування підводитися, немов Сізіф — підіймати важкий камінь на величну гору[6], знаючи, що подолати той шлях неможливо.

До зачарованої вчительки та учня підбігло двійко смуглявих хлопчаків. Вони несміливо переминалися з ноги на ногу та зиркали своїми темними блискучими очима. Микола помітив їх першим. Вони були майже ровесниками й часом спілкувалися між собою, на особливій суміші мов — чудернацькому коктейлі з французької, англійської та арабської.

— Саїд, Мухамед, щось сталося?
— Хамсин! Хамсин!, — заволали обидва, вимахуючи руками та виявляючи нетерпіння.
— Леся Петрівна, ходімте до будинку. Вони дуже хвилюються, тож, думаю, що це небезпечно.
Тим часом вітер посилився. Він здіймав пісок, прокочував його хвильками, розкидав поодинокі гілки… Поривом в обличчя Ларисі жбурнуло жменю піску й вона відсахнулася. Стерла з губ налиплі рештки й неквапливо попрямувала у дім.

До своєї кімнати не пішла, розташувалася у просторій напівтемній вітальні так, щоб бачити шаленство пустельного урагану. За хвилину стало майже нічого не видно. Пісок, немов густий туман, оповивав все довкола, закривав сонце, летів, закручувався, засипав кущі, бився у двері, стіни, шибки… Їй здавалося, що відбувається неймовірне скажене весілля, яке неможливо спинити, чи забути. Все наповнювалося звуками розгульної природи, дивовижним співом піску, нечуваною мелодією пустелі й народжувало в душі Лариси поезію. Вона назве ті віршовані рядки: «Хамсин».


Микола залишився з нею. Він не розумів, звідки взялася щемлива прив’язаність до цієї жінки. Чи то спільна боротьба з туберкульозом робила їх ближчими, чи то її втаємничена сила та спокій так вабили. Вона не здавалася йому красивою, навпаки, її виразні впалі очі, обрамлені темними півколами, різкі вилиці та змарніле бліде лице не сприяли романтичним почуттям.
Пізніше, з листа своєї тітки Меланії, він довідається ким насправді була Лариса Петрівна. Успадкувавши виноробний бізнес батька, долучиться до вшанування пам’яті своєї вчительки й заснує Лесин музей в Ялті, презентує меморіальні речі Київському музею та напише книгу спогадів «Під небомЄгипту».


А зараз ці двоє дивилися на безумство пустельного урагану, його неймовірну захопливу силу та відчували ту дивовижну єдність людини та стихії, яка дана небагатьом.
 І вся пустиня мов знялася вгору
І в небо ринула. На жовтім небі
Померкло сонце – око Озіріса –
І стало так, мов цілий світ осліп… [7]


[1][1] Вислів узято з одного з листів Лесі Українки додому.
[2] Вілла «Контененталь» розташовувалась в містечку Гелуан.
[3]Леся Українка Напис в Руїні. Цикл «Єгипетські барельєфи»

[4]В Александрійській бібліотеці у 2002 році відкрито меморіальну дошку з бронзовим барельєфом поетеси скульптора Богдана Коржа.

[5]Опис горизонту запозичено з книги Миколи Охрименка "Під небом Єгипту".
[6] Відсилання до «Contra spem spero!» Лесі Українки.
[7]Уривок з віршу «Хамсін» Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К. : Наукова думка, 1975 р., т. 1, с. 363.

Медвинська ночівля


У сутінках дерева здавалися потойбічними створіннями з тисячами покручених рук. Вони гойдали вітами, перешіптувалися, згадували про своє. Двоє хлопців зупинилися на маленькій галявині, скинули рюкзаки, звалилися на них, переводячи подих та витираючи спітнілі лоби.

— Треба ставати на ніч. Кращого місця не знайдемо, та й спина ниє нестерпно, — Василь завів назад руки та зчепивши їх в замок, з'єднав лопатки, так, що аж хруснуло.
— Але тут близько до села, та й лісу, як такого, немає, так кілька дерев, − Семен тривожно озирався.
— Ніхто нас не зачепить. Я дістаю намет, — і у підтвердження власних слів поспішив розбирати рюкзак.
За пів години отаборилися, запалили маленький газовий каганець та узялися готувати їжу. Густе ароматне вариво булькало, парувало й ніби кликало швидше узятися до вечері.
— Піду гляну що тут та як, — Семен підвівся та попрямував вздовж пшеничного поля, прискіпливо вдивляючись в темряву.
Василь помішав суп та прислухався до тихого голосу ночі. Майже поряд затріпотіли крила, й жирна куріпка поспішила сховатися між налитого зерна. З села чулося протяжне мукання втомлених корів, в лісі озивався шуліка.


Друзям подобалося блукати польовими дорогами, шукаючи цікаві місця та милуючись соковитою літньою природою. Мріяли про справжні подорожі, але стипендії вистачало лише на невеличкі рейди в сусідні області. Вони, зазвичай, збирали рюкзаки, приходили на автовокзал і купували квитки на найближчий рейс.


Василь набрав дерев’яною ложкою суп, подмухав і підніс до рота. Вдовольнившись смаком, розлив по пластикових мисках, нарізав чорний хліб та цибулю.
— Поки ти блукав, я вже їсти насипав.
— Виглядає смачно, — Семен розстелив килимок, сів схрестивши цибаті ноги та узявся до їжі. — Тут зовсім поряд нас хрест якийсь… — проказав гучно сьорбаючи наваристу юшку.
— Може могила? — Василеві не хотілося говорити. Гаряча їжа навіювала сон, і він поспішав забратися до намету та закутатися у свій зручний спальний мішок.
— Та ні, швидше обеліск. Хрест високий, дерев’яний і поряд гранітний камінь. Я в темряві не зміг розібрати, що там написано.
— Завтра подивимось.

***

Семен крутився з боку на бік й не міг заснути. Йому не подобалося місце ночівлі. Причини не знав, але відчував нав'язливу тривогу. Коли ходив до хреста, то кілька разів йому вчувався чи то стогін, чи плач. Спинявся, прислухався і звуки зникали, але залишалося липке тривожне відчуття, яке спрутом ворушилося в шлунку, тиснуло, не давало спокою.


Поряд з товаришем, який мирно посапував, його бентежило якесь сумне та далеке відлуння минулого. Семен дістав телефон та відкрив карту. З супутника місце їхньої ночівлі нагадувало балку. Поряд поле, на сході село Медвин.
— Чого не спиш? Вимикай, батарею посадиш, — Василя збудило світло.
— Якось не спокійно на душі. Місце тут нехороше.
— От тільки не починай. Теж мені містик двадцять першого століття, − Василь часом сердився на друга через його надмірну чутливість, яка йому здавалася дівочою. — Підхопимось й підемо серед ночі кращого шукати?
— Я трохи почитав про це село… Ти щось знаєш про Медвинську республіку.
— Яку ще республіку?
— Уяви, тут три роки була самостійна республіка, яка мала свої органи управління і, навіть, товариство «Просвіта».
— Та, ну.
— В яких це роках?
— Після революції сімнадцятого. Але чому я цього не пам’ятаю зі шкільної програми? Я ж історію гарно вчив, навіть ЗНО здавав.
— То може цього й не було в підручниках. Ти такий наївний. Історія пишеться на замовлення. Думаєш, нам розповідають що і як було насправді? Кажеш після революції. А багато ми про ту революцію знаємо? Як вийшло, що перемогли більшовики? Що вони зробили такого, чого інші не спромоглися?
— Якби я ж знав. Та цікаво, що Медвин з кількома сусідніми селами серед тогочасного хаосу зумів протриматися досить довго.
— Але якою ціною? Це все пізнавально, але, може, будемо спати. Завтра ще до вокзалу теліпати двадцять кілометрів. І не сади телефон, залишимось без карти, − Василь перевернувся на інший бік і відразу засопів. Семен заздрив здатності друга миттєво засинати за будь-яких умов. Закувала зозуля. Семен закрив очі й спробував розслабитися. Уявив балку, обриси дерев, їхній намет поряд пшеничного поля і високий хрест — одвічний символ мук. Сон поступово огортав свідомість…

***

Семен побачив, що стоїть посеред хати в натовпі чоловіків. Важке повітря просякло потом. Всі похмурі, мовчазні, такі, як бувають на похоронах. Високий парубок відкинув довгого чуба, оглянув товариство пильним поглядом та сперся на підвіконня.


— Хлопці, я не вірю червоним. Вони нас не випустять, навіть якщо люди останній кусень хліба віддадуть.
— Але ж Будьонний казав, що як селяни принесуть продукти, то відпустить, − подав хтось несміливий голос, − Завтра ж свято велике — Покрова, невже вони не люди?
— Ти про червоних виродків? Вони Петра застрелили у матері на очах, і нас переб’ють, коли здеруть продподаток.
Знадвору пролунав звук схожий на шкрябання. Чубатий приклавши долоню до скла вдивився у темряву.
— Це, здається, Сашко Кирпатий. Не шуміть… — тиша стала відчутною на дотик.


За вікном ще пошкрябали й обережно вийняли раму. Чубатий перекинув ноги та вистрибнув у вікно першим. Семен, який опинився поряд, відчув, як його пхнули в плече.
— Давай, малий, вперед.

На дворі поступово опинилося близько двадцяти осіб. З-за рогу почулася брудна лайка й пролунали постріли. Всі кинулися у розсипну. Семен помітив, як Чубатий підкосився схопившись за плече, кинувся до нього й почув: «Тікай!», але покинути пораненого не зміг, підхопив і спробував потягнути. Чубатий втрачав сили. Їх швидко наздогнали та завернули до решти.


Розлючені втечею червоні, погнали заручників крізь село. Сходило сонце і ставало холодно. Люди йшли, плутаючись в ногах і кидали останні погляди на рідні хати. Терор запустив свої лапи в їхню мрію, розкрив криваву пащу і готувався прийняти жертву. Односельці виходили з дворів та проводжали тужливими поглядами своїх синів, братів, коханих. Якась жінка кинулася до Будьонного, який гордовито їхав попереду, але її грубо відштовхнув солдат у недолугій гостроверхій шапці, схожій на середньовічний шолом із зіркою на лобі. Жінка впала на узбіччі, розірвавши навислу тишу гірким надривним риданням.
Семен відчував липкий страх, який сковував тіло та заважав дихати. Їх привели на край поля та по-діловому вишукували рядами вздовж струмка. Пролунала команда: «Плі». Люди падали. Падав Семен. Не розумів, чи живий, але ясно відчував, як холодна вода швидко пробирається крізь одяг.

— Беречь потроны! Саблей руби ублюдков!

Семен чув передсмертні крики, відчував вагу навалених на нього тіл і гарячі струмки, які стікали по голій шиї та щоках. Вони пахнули залізом. Різкий біль пронизав свідомість − лезо шаблі дісталося його лівої руки. Раптово крізь передсмертні крики та стогін, пролунав гучний розкотистий голос Чубатого: «Будьте прокляті на віки!» Гримнув постріл й над балкою запановувала тиша[1].
— Семене, брате, − все добре, — Василь трусив друга за плечі намагаючись розбудити від страшного сну.

***

Двоє хлопців йшли селом, кукурікав півень, перевалюючись з ноги на ногу дріботіло до річки кілька качок, листоноша на скрипучому велосипеді спішила доставити пенсії. Семен замислено мовчав, лише час від часу витягував ліву руку з кишені й з подивом поглядав на довгий глибокий шрам, якого вчора ще не було.


[1] «Кілометр за Медвином, під Ковтуновим ліском на чистому полі лежало 79 тіл простріляних і порубаних юнаків Медвина. З 80-ти тільки один, що легко ранений, зразу впав у воду струмка і прикрився трупами інших, залишився живий». Уривок з книги І. Дубинця «Горить Медвин» присвячений розстрілу заручників каральним загоном Будьонного

Шура


Шура ніколи не вступала в конфлікти, не говорила зайвого, уникала пліток, тихо мріяла про інше, краще життя й працювала від сходу сонця до світанку. Часто думала, що закінчиться війна і все якось налагодиться. І налагоджувалось: з німецького полону, разом з іншими односелецям, повернувся двоюрідний брат Іван, який був остарбайтером.

Шурі було цікаво, як там, в тій Німеччині йому жилося, але він мовчав. Розповів лише коли стало можна говорити, коли повалилася махіна Радянського Союзу, яка скалічила їхні життя. Тоді Іван вже говорив і про бауера, який ставився до них, як до звичайних найманих робітників й пригощав цигарками, і про рідного брата, який виявився кмітливішим, і після звільнення зміг втекти до Америки, і про п’яних солдатів-визволителів, і про те, як сам став комуністом і намагався вижити, міцно тримаючи язик за зубами та не відповідаючи на тривожні листи брата.
Коли Шурі виповнилось сімнадцять, вона завербувалася на будівництво газопроводу «Дашава-Київ». До села приїздили рукретери та набирали молодь. Так вона опинилася в пеклі, у порівнянні з яким навіть щоденна сільська праця здавалася раєм. В сніг, в дощ, під пронизливим вітром, молоді дівчатка в гумових чоботах копали важку глину, перевертали обмерзлі шматки, тягали обвітреними потрісканими руками колоди, рубали сухостій й дерева, які мали нахабство вирости на шляху цієї важливої артерії.


Через чотири місяці Шура та кілька дівчат з її села надумалися втікати. Їм не було куди подітися, тож повернулися в рідне село. Дружина брата Марія поступово відпарювала обморожені ноги Шури, вкриті кривавими мозолями. З того часу почалися ревматичні болі.

Хтось з сусідів написав донос й через тиждень за втікачками прийшли з міліції. Короткий суд призначив всім по чотири роки. Через три з половиною Шуру звільнили та реабілітували.

Вона повернулася в рідне село, вийшла заміж, в рік смерті Сталіна народила дитину. І ніби можна вже нарешті налагодити життя, але чоловіку не сиділося на місці, й він вмовив податися шукати кращої долі. Так вони поїхали на Північ. Ніде не затримувалися на довго. Так доїхали до селища Сангар.


Було коротке Якутське літо і Шура з сином та чоловіком вибралася на Лєну. Вода в річці була холодна, аж зводило вилиці, але вона ніколи не прогрівалася, як і мерзла земля, яка відтавала лишень на штик.


Чоловік після театральної паузи повідомив, що хоче знову переїхати й вона не витримала. Не те що їй подобалась їхня двокімнатна квартирка в бараці, чи робота пекарем в гарячому цеху, вона втомилася. І він поїхав сам.


Так Шура залишилася із сином. Ще двічі виходила заміж, але щастя не знайшла. Син виріс, повернувся в Україну й швидко одружився, а тоді перевіз і матір.
Вона дивувалася, що село майже не змінилося, лишень не було її батьків, а хату зайняла дальня родичка. Шура не стала боротися за спадщину й перебралася до сина в місто. Вона намагалася не шуміти й ніколи не втручалася в справи молодої родини. В той час вже сильно хворіла й більшість часу проводила в лікарнях. Від неї завжди пахнуло корвалолом і хлібом, запах, який не міг вивітритися попри те, що вона вже давно не працювала в пекарні, здавалося він в’ївся в її шкіру назавжди.


Мені було вісім. Я лежала в сусідній кімнаті й намагалася заснути, але голос Шури пробивався крізь тишу. Вона говорила з Марією, згадувала своє життя, а тоді вони попрощалися, і я зрозуміла, що Шура помре.


Вранці мама сказала: «Бабусі більше немає. Пішла тихо, як жила».
Через тиждень скінчилися самі страшні в моєму житті весняні канікули. В перший день в школі вчителька запропонувала написати твір на тему: «Як я провів канікули». І я написала – чотири сторінки корявим дитячим почерком, з безліччю граматичних та пунктуаційних помилок. Але вчителька не виправляла, лише нишком витирала сльози. Тоді я вперше збагнула силу слова.



Втікачі


Одного дня я помітив, що кинута хатинка на околиці більше не пустує. Мене здивувало, що в селі, де жодної події не відбувалося непомітно, з’явилося відразу двоє чужинців, і ніхто їх не обговорює. Не шепотілися сусідки, притулившись до хиткого тину, не пліткували молодиці, відпочиваючи під копицею свіжого сіна, мовчали сивочолі діди, які все знали й бачили на своєму віку.

Цікавість не давала мені спокою. Я часто ходив повз стару хату, щоб побачити, як струнка дівчина вибігає до криниці по воду, чи в садок набрати яблук. Вдивлявся пильно, а вона помічала, опускала очі й поспішала швидше сховатися. Іноді з’являвся чоловік: високий, з русою бородою та довгим вигорілим волоссям, яке вільно падало на широкі плечі.

***

— Мамо, мамо, я вчора знову бачив тих людей, які на горбочку оселилися, — мені кортіло поділитися спостереженнями.
— Казала тобі не вештатися там, чого такий не слухняний, — мама вперла руки в боки й з погрозою поглянула на мене. — От повернеться батько з міста, отримаєш горіхової каші.
Минуло понад два роки, як батько зник. Люди шепотілися, що він перебрався в сусіднє село до іншої жінки, але матір продовжувала поводитися так, ніби її вигадка про його справи у місті правда.
— Мамо, невже ж нікому не цікаво, хто вони, звідки прийшли, чому залишилися?
— Є речі, синку, які краще не знати, — в очах матері відбилася тривога.
Мене бентежили туманні натяки дорослих й завіса таємничості, яка нависнула над чужинцями. Тож я з подвійним запалом продовжував своє спостереження. Чужинці ні з ким не водили дружби. Жили тихо й потроху господарювали. За місяць чоловік поправив хату, витесав нові сходи, навів лад на подвір’ї. Я іноді бачив, як сиділи на ґанку, притулившись один до одного та милувалися сонцем, що поринало у вечірню імлу. І тоді мені здавалося, що це Велес з Мокошшю сидить на краю всесвіту.

За звичкою вештаючись неподалік їхньої оселі, почув, як мене погукали.
— Гей, малий, іди сюди, справа є. — Я побіг до чоловіка, здіймаючи куряву босими п’ятами. — Ти ж, певно, тут все знаєш?
— А як, це ж моє село, — я задер носа, сповнений власної значущості.
— То може сходимо разом на полювання? Будеш провідником?

Я радо погодився і наступного дня, ще до схід сонця, вже стояв на стежці, яка вела до лісу. З того часу ми разом полювали на мілку дичину, а одного разу, навіть, завалили косулю. Всеволод показав, як стріляти з лука і пообіцяв навчити битися на мечах. Я вже уявляв, як вступлю до княжого війська та стану дружинником, але сталася подія, яка не дала здійснитися цим мріям.

Був ранок і я, як завжди, піднявся та похапцем натягнув одяг, поспішаючи вшитися до того, як матір мене помітить та загадає якусь нудну хатню роботу. Опинившись біля перелазу, побачив батька. Його обличчя здалося мені чужим та постарілим. Не звертаючи на мене уваги, він пройшов подвір’ям і ніяково спинився у дверях. Матір окинула його довгим важким поглядом та відступила вбік. Батько зайшов та сів на лаві. Снідали мовчки, і я не витримав:

— Тату, в нас нові люди в селі оселилися.
— І хто ж це? — спитав без особливої цікавості й продовжив гучно сьорбати юшку.
— Жінка та чоловік. Його звуть Всеволод. Він мій друг, — я випростався та вдарив себе кулаком у груди. Відчував гордість, що зі мною товаришує дорослий, сильний та мужній воїн. В тому, що Всеволод саме такий, я не сумнівався.
— А її як звати? — батько раптово зацікавився.
— Предслава.

На цьому розмова скінчилася, але в мені оселилася незрозуміла тривога. Наступного ранку батько зник. Я поставився до цього спокійно, за два роки звик жити з матір’ю. Проте, ввечері він повернувся верхи на гнідому жеребці. В мішку, притороченому до сідла, були подарунки: червоні чоботи для мене та моністо для матері.

Щойно мати пішла на город, я взув нові чоботи та побіг до хати Всеволода. Діставшись місця побачив, що подвір’я стоптано кінськими копитами. Деінде, немов достиглі полуниці, червоніють сліди крові. Скрізь розкидано посуд та одяг. Біля криниці лежить зламане дерев’яне цебро. Закляклий від страху, неслухняною рукою, я штовхнув двері та ступив через поріг. Тиша здавалася живою та об’ємною, сповненою зловісного значення. Тьмяне світло пробивалося крізь віконце, затягнуте плівкою з бичачого міхура, й не дозволяло розгледіти кімнату. Коли очі звикнули до напівтемряви, я побачив, що посеред хати, обійнявшись, немов втомлені коханці, лежить кілька людей.

Перехопило подих і я відчув нудоту. Долоні спітніли та стали липкими. Насилу перебираючи ногами, наблизився й спробував розгледіти вбитих.
Це були чоловіки. Такі ж широкоплечі та бородаті, як Всеволод. Здихнув з полегшенням зрозумівши, що мого друга серед них немає. Ретельно обнишпорив подвір’я, хату та хлів і заспокоївся, вирішивши, що Всеволод та Предслава врятувалися.

Повернувшись додому, батька я не застав. З того часу він більше не повертався.


***



Минуло десять років й до нашого села забрів мандрівний гусляр. Оповідав про заморські краї, про дивовижних тварин, про славетні битви, і я згадував дитячу мрію стати воїном. Коли висохла, вкрита старечими плямами, рука вкотре вдарила по струнах, пролунала пісня. Від її слів стиснулося серце. Оповідала про княжну, яка втекла з дружинником, бо не хотіла йти заміж за нелюба. Закохані довго подорожували й, нарешті, оселилися в хатині на краю села. Жили там доки не знайшовся зрадник, якій розповів про них братові княжни. Дружинник вбив посланих за ними воїнів і зник разом із коханою. З того часу їхній слід згубився.
Втомлений гусляр відклав інструмент і задивився на західне сонце. Я поринув у спогади. Бачив себе хлопчиком, який з-за тину спостерігає за Всеволодом та Предславою. Вони сидять на ґанок і вдивляються в горизонт. На очі навернулися непрохані сльози, а душу охопила туга за забутими дитячими мріями.

Я вийду на волю в неділю


Оповідання про атентатника УПА Миколу Лемика



«Це тобі за муки і смерть наших братів та сестер,

за голод в Україні, за всі знущання…»[1]




На сірій бетонній стелі виблискували краплі конденсату. Микола підняв голову, й подумав, чи впаде бодай одна додолу. Нестерпно хотілося пити. Другий день перебував у підвалі, й здавалося, про нього забули. Порахував дні — неділя. Чи вдасться цього разу звільнитися? Не хотів плекати даремних ілюзій.

Підвівся, пройшов приміщенням. Підстрибнув, зачепившись руками за підвіконня, підтягнувся. Крізь брудне скло пробивалися перші промені сонця. Горизонт розрізала яскрава пурпурна смуга.

Микола зістрибнув на підлогу та походивши туди-сюди, сів на помості. Від накиданих купою ганчірок смерділо потом та сечею. Ліг, розпростав цибаті ноги та прикрив очі. Бачив себе поряд Люби. Вдивився у таке рідне, таке впевнене лице, слухав тиху розмову:

— Ти можеш мене не пустити? Ти могла б мене не пустити? — стискав маленьку долоню.
— Звичайно ні, — відказувала з усмішкою сумної Мадонни на вустах.

— Я ж за ту Україну відсидів стільки! Ти й справді не змогла б мене не пустити[2].
Бачив, їй болить. Боїться за нього, рве душу, але не може завадити, знає, що так треба. За цю землю, і цих людей він відсидів у польських тюрмах, зазнав тортур та знущань.
Миколі було вісімнадцять, коли він, поряд з іншими хлопцями, виявив бажання здійснити атентат радянського консула. З десятка добровольців, обрали його. Згадав, як сидів з Романом Шухевичем у Львівському парку. Падало жовте листя, просвічувало крізь облетілі віти бліде небо, пахло вогкістю. Не затхло, як в камері, приємно, вогкістю грибів та осені.
Роман, намагався говорити так, щоб було все чітко, по-діловому:

— Ось схема будинку, Сеньків намалював. Вивчиш напам'ять. Ось портрет консула. Бачиш, очі які хижі, — не стримався, сплюнув під ноги. — Прийдеш на зустріч. Скажеш, що хочеш поїхати до Києва на навчання. Тоді вистрелиш…

Микола старанно запам’ятовував деталі операції. Вмів концентруватися. Не дарма, хоч і походив з бідної селянської родини, з відзнакою закінчив Академічну гімназію та вступити на природничий факультет Львівського університету. Коли Роман договорив, Микола підвівся, щоб піти, але затримався:
— Слухай, як застрілять і буду лежати, то впадатиме в око моє старе взуття. Не хочеться, щоб вороги сміялися, — почервонів розглядаючи черевики, з яких крізь дірки, немов козенята у вікно лісової хатинки, визирали пальці.
— Буде взуття, — Роман хотів ще щось додати, але стримався.
Провів поглядом Миколу, який впевнено прямував алеєю. Дивився доки широкоплечий, міцний, він не згубився у тумані. Тоді квапливо витер очі в яких стояли сльози: «Найрадше пішов би я сам[3]», — обпекла думка.

Миколі почулося, що щось шкрябає у кутку, але звук швидко зник. Подумав, що то миші й віддався спогадам. Згадав зустріч зі Степаном Бандерою у Личаківському парку. Коли отримував настанови, як поводитися на суді, що говорити. Наостанок Степан передав нові туфлі та шкарпетки.


— Гарні, подякував приймаючи дарунок, — як мене застрелять, батькові передайте, ще він носитиме.

Наступного ранку охайний та причесаний, у своєму єдиному костюмі, Микола вийшов з дверей Народного готелю. Там ночував напередодні. Спокійно попрямував вулицею. Спершу зайшов до церкви, сповідався та помолився. Просив Бога за батьків, побратимів та Україну, щоб швидше здобула волю. Далі попрямував до будинку, де містилося радянське консульство.
На секунду спинився перед порогом. «Ще не пізно піти, сховатися, зникнути у вузьких вуличках. Не шукатимуть, але й не поважатимуть, — кольнуло. — Ні, я мушу».
Подзвонив у високі, вкриті різьбленням двері. На порозі, блідий, з запалими очима, виник черговий:

— Что надо?

— Я у справі виїзду в Радянську Україну.

Черговий окинув швидким поглядом високого, статного блондина з ясними блакитними очима. «Франт какой-то», — подумав і відійшов у бік, звільняючи дорогу.

— Распишитесь в книжке.

Микола відкрив товстий зошит у сірій обкладинці, відгорнув сторінку та охайним округлим почерком вивів: «22 жовтня 1933 року, М. Дубенко». Пройшов до приймальні й вмостився на вільному стільці.


Старе сидіння рипнуло. З портрета у позолоченій рамі дивилося худе бородате обличчя з гострими, мов у птаха, рисами та маленькими прищуреними очима. Було у ньому щось огидне та привабливе водночас. Хотілося вдивитися пильніше, зрозуміти, що приховує голомозий череп.

— Кто на прием к консулу, проходите, — секретар розчахнув двері.
Микола підвівся, зробив глибокий вдих і твердим впевненим кроком зайшов до кабінету. За широким столом, оббитим темно-зеленим сукном, сидів чоловік. Зашторені вікна поглинали світло. Настільна лампа окреслила на столі коло. Виблискував глянцевим боком новенький чорний телефон.


Микола вдивився у господаря кабінету. Це не той, якого Сеньків намалював. Інший.
— Хотів би говорити з паном консулом.
— Говорите, — чоловік дивився прямо. Жоден м’яз на поголеному обличчі не смикнувся.
— Маю бажання поїхати до Києва на навчання, — говорив дотримуючись завченого сценарію.
— Родственники там есть?

— Так. Сестра мешкає.

— Покажите письма, документы.

Микола лівою рукою поліз до кишені піджака та вихопив револьвер. Помітив, як поступово розширюються зіниці консула, почув, як відстукує годинник та б’ється об скло сонна муха.
— Це тобі від Організації Українських Націоналістів — за муки й смерть наших братів та сестер, за голод в Україні, за всі знущання…

Кабінетний спокій чиновників порушив розкотистий звук пострілу. Консул хитнувся. На лобі утворився тоненький багряний потічок. Тіло повільно сповзало додолу.
Микола розвернувся та вийшов у приймальню.

— Всім лежати!

Злякані відвідувачі та секретар попадали долілиць. Він пройшов повз та направився до виходу. Кинув короткий погляд через плече на портрет голомозого чоловіка. Через вулицю бігла поліція. Микола поглянув на них, переконався, що його не переслідують чекісти та поклав пістолет на підлогу. Повільно здійняв до гори руки. «План виявився ідеальним», — подумав із захопленням.
Перед першим слуханням справи, Степан Шухевич, його адвокат повідомив:


— Ви вбили іншу людину — Майлова, в сто разів гіршу, ніж консул Голубов. Він був очима Сталіна, контролював дипломатичні й консульські представництва у Польщі. Це неприємний сюрприз для товариша Сталіна.

Справа набула резонансу. Понад тридцять журналістів освітлювали її в ЗМІ. Під стінами суду проходили мітинги. Як вчив Степан Бендера, Микола нічого не заперечував. Відразу зізнався, що свідомо вбив консула. На кожному засіданні впевнено та аргументовано казав, що атентат — спосіб привернути увагу Світової громадськості до Голодомору у Східній Україні та геноциду проти українців. Злочину, який чинить радянська влада над його братами.

Спогади перервало рипіння дверей. На порозі виник чоловік у заношеному одязі. Поставив миску та кухоль на підлогу й швидко зник. Микола схопив воду і жадібно припав потрісканими сухими губами. Здавалося, що рідина всмоктується у нього, як у суху землю. Зробивши останній ковток, вдихнув. Глянув на миску, наповнену жовтавою кашею. Ложки не дали.
Микола взяв миску, сів на лежанку та зачерпуючи пальцем, з’їв кашу. «Добре, що недосолена, пити не хотітиму», — промайнула думка. Згадав їжу у польській в’язниці «Святий хрест». Спершу, його, як терориста, засудили до смертної кари, але згодом, враховуючи, що неповнолітній, змінили покарання на довічне ув’язнення[4].


Годували там справно, хоча й не дуже сито. Їжа не вирізнялася різноманіттям. Лише у неділю, міг перепасти притрушений цукром корж з сірого борошна. Той корж завжди згадував, як найсмачніші ласощі.

В’язниця виховувала та загартовувала. Опинився не в абиякому товаристві. Разом із ним сидів двічі засуджений до страти Петро Дужий. Цей завчасно постарілий міцний чоловік, встиг побувати і в німецькій, і в радянській в’язницях. Він займався ідеологічною освітою Миколи, але любив і гарний жарт.

— Миколо, коли на волю вийдеш?
— В неділю. Не знаю, щоправда, в яку, але точно в неділю.

Миколу пів року тримали в кайданах. Чи то боялися, щоб не втік, чи хотіли посилити муки. Він звик. Молодість вміє звикати до всього, й навчається жити попри все. Пів року зі скутими руками, дозволили навчитися звільнятися. Це було його особливе вміння, секрет якого нікому не розповідав.

Микола доїв кашу та поставив миску поряд дверей. Пройшовся камерою, розминаючи ноги. Знову підтягнувся, вчепившись за підвіконня. Через мутне вікно побачив світло, воно народжувало надію.


«Сьогодні неділя. Я завжди звільнявся в неділю», — згадав, як почалися бомбардування Варшави. Як гриміло та вибухало. Як обвалилася частина казематів. А тоді, в неділю, його забрали, закували та повели на вихід. Думав, що розстріляють, але ні. Разом з іншими в’язнями, переводили до концтабору.

Коли потім питали, як втік, казав усміхаючись, що згодилося вміння знімати кайдани. Проте, як було не розповідав, не хотів згадувати. Важко думати, що зміг втекти, але не допоміг решті товаришів. Тяжко поранений та знесилений, Микола багато днів переховувався у ліску під Варшавою. Кілька разів збирався помирати, лягав, заплющував очі, думав, що свою справу для порятунку України вже зробив, але смерть не йшла. Молоде сильне тіло хотіло жити.
Тож довелося продовжити шлях. Йшов пішки, переховувався, їжу здебільшого крав у хуторах. Так дістався українського села. Ховаючись за старою соломою, почув рідну мову, й вийшов до людей. Перемазаний, кудлатий, в драному тюремному одязі, вимащеному в засохлу кров, виглядав жахливо. Але люди не прогнали, прийняли, виходили. Той час короткого спокою згадав із вдячністю. Кожен раз, коли думав про родину, в якій жив, тепла хвиля огортала зсередини, ніби покійна матір, притискала до грудей та гладила непокірний чуб. У селі Микола вчителював. Навіть думав осісти, але війна ширилася Європою. Розумів, що залишитися осторонь не вдасться.


У село прийшов лист, з запрошенням до Кракова, де гуртувався провід ОУН. Тож, подякувавши господарям, Микола вирушив туди. Одного разу зважившись на жертву, більше не міг спинитись.

Микола відчув, як раптово пришвидшилося серцебиття, стало складно дихати. З ним таке нечасто траплялося. Прислухався. За дверима лунали гулкі кроки. Спинилися біля дверей.
— Lemkos. Geh raus[5].

Підвівся, подивився в наставлене на нього дуло пістолету й спокійно пройшов до дверей. Минули довгий коридор, піднялися цементними сходами, й на мить Микола осліп від яскравого сонячного світла. Йому привиділося обличчя Люби. Наївно-дитяче, з широко розчахнутими блакитними очима, таке, як було в їхню першу зустріч.

Тоді теж було сонячно. Вона стояла під маленькою церквою у Кракові та роздавала червоно-чорні стрічки на згадку, що в цей день два роки тому було вбито Євгена Коновальця. Микола саме зустрівся з Климишиним, і вони разом підійшли до дівчини.


Микола, який провів юність за ґратами та не пізнав кохання, відразу відчув, що це доля. Від тої зустрічі не міг ні про кого думати, крім Люби. Вона жила у квартирі Степана та Василя Бандер. Василь, був одружений з її сестрою Марією. Щодня Микола вигадував причину навідатися. Через кілька місяців прийшов до Люби, взяв її за руку та відвів до тієї самої церкви, біля якої познайомились. Вона хотіла, щоб на їхніх обручках вигравіювати дату знайомства.


Микола, прямуючи подвір’ям будинку, в якому його утримували, ніжно провів великим пальцем по тонкому золотому обідку. Занурений у власні спогади, не зважав на конвоїрів. Дуло пістолету час від часу впирався між його лопатками. Коли влітку 1941 погодився очолити похідну групу на Схід України, знав, що може загинути. І от тепер — він в’язень гестапо у далекому Миргороді, а його кохана, його єдина найдорожча Люба про це не знає.


Розумів, що шукатиме його до останнього, але нічого не міг вдіяти. Конвоїр підвів Миколу до глибокого рівчака, що починався відразу за кривими, напіврозваленими господарчими будівлями.


Завмер обличчям до густого лісу, що починався відразу за рівчаком, Поглянув на блакитне небо й намалював в уяві портрет Люби. Холодне залізо вперлося у потилицю. Він прошепотів:
— Якщо, щоб стати вільним, треба спершу померти, я згоден.


Гримнув постріл.



***



Тіло Миколи Лемика не знайдено. На колишньому будинку радянського консульства у Львові закріплено меморіальну дошку, як згадку про його вчинок.
Люба Возняк-Лемик довго не знала про долю чоловіка, розшукувала його скрізь. Значно пізніше довідалася про розстріл. Вона продовжила боротьбу. Сиділа в мордовських таборах, зазнала переслідувань, була відомою правозахисницею, учасницею Народного РУХу. Прожила непросте життя. Їй, одній з небагатьох учасників визвольної боротьби, пощастило побачити їхню мрію — незалежну Україну.



Оповідання написано на основі реальних подій. У підготовці використано наступні джерела:

1.   Бірчак В. Убити одного, щоб врятувати мільйони. Атентат Миколи Лемика / Бірчак В. // Історична правда, 30 липня, 2021. Доступ до джерела: https://www.istpravda.com.ua/articles/2018/10/21/153118/
2.   Кр-ий Ю. Спомин про Романа Шухевича / Кр-ий Ю. // Вісник. ч.6, Нью-Йорк, 1987. Доступ до джерела: http://ukrnationalism.com/the-nationalist-movement/staff/roman-shukhevych/73-spomyn-pro-romana-shukhevycha.html
3.   Овсієнко ВІнтерв’ю Люби Євгенівни Возняк-Лемик. 6 лютого 2000 року. Доступ до джерела: https://rozmova.wordpress.com/2019/01/24/luba-voznyak-lemyk
4.   Файзулін Я. 78 років тому у Миргороді німецькі нацисти розстріляли крайового провідника ОУН на східноукраїнських землях М. Лемика / Файзулін Я. // Інтернет-видання «Полтавщина», 29 жовтня, 2009. Доступ до джерела: https://poltava.to/project/5706

[1] Слова, які згідно джерел, виголосив Микола Лемик, перед тим, як застрелив радянського консула у Львові.
[2] Діалог наведено дослівно, з інтерв’ю Люби Возняк-Лемик.
[3] Дослівна фраза зі статі Ю. Кр-ий «Спомин про Романа Шухевича».
[4] За Польським законодавством того часу вважалося, що повноліття настає у двадцять один.[5] Лемків, на вихід (нім.)

Під пресом інформаційної війни



Шукаючи матеріал для оповідання, наштовхнулася на резонансну справу — вбивство міністра зовнішніх справ Польщі Броніслава Перацького. Людини, яка керувала «пацифікацією українців» — каральними акціями, спрямованими на знешкодження непокірних, від якої, в основному, страждало цивільне населення. Атентат Перацького, за рішенням Крайової екзекутиви ОУН, здійснив Григорій Мацейко.


Ця історія надихала, бо містила все необхідне для захопливого художнього твору. Мацейко був молодою людиною, спортсменом, походив з простої родини. За три роки до вбивства, випадково побачив, як поліція переслідує чоловіка на вулиці й вирішивши, що то злодій, допоміг його затримати. Але той чоловік — Іван Мицик, виявився членом ОУН, який ліквідував провокатора та секретного агента. Мицика стратили, а Мацейко відчував провину. Став до лав ОУН, й коли спланували замах на Перацького, викликався здійснити атентат.

Він мав пожертвувати собою, кинувши бомбу. За кілька днів до атентату, арештували більшість верхівки ОУН, у тому числі й Степана Бандеру. Бомба, яка мала вибухнути, не спрацювала. Мацейко вихопив револьвер «Гішпан» калібру 7.65 та кількома пострілами вбив Перацького й втік. Цікаво, що пізніше з цієї ж зброї стратили директора Львівської академічної гімназії Івана Бабія та студента Якова Бачинського. Першого за антиукраїнські дії, а другого — за шпигунство.
Григорію Мацейко вдалося втекти в Аргентину, де він помер у віці п’ятдесяти трьох років.


Історія захоплива і, як не часто трапляється, зі щасливим кінцем. Скільки подій, переживань, сенсів. Але, чим глибше у неї занурюєшся, тим дивнішим те все здається. Незрозуміла логіка вбивства. Чому ОУН, ніколи до того, і після того, не використовувало смертників, а саме в цій акції наважилися? Чому арештували провідників, але залишили виконавця? Як сталося, що проєкт будівництва концентраційного табору для українців «Береза Картузька» подали через кілька годин після вбивства? І чому револьвер такий важливий? Якщо не стріляв срібними кулями, то в чому його цінність? Цей револьвер остаточно потопив ідею художнього задуму. Бо якою б привабливою та романтичною для автора не здавалася ця історія, в ній забагато підводних каменів та загадок. Хто насправді Мацейко? Чи він скоїв це вбивство? Яка справжня роль ОУН? І тут вже питання авторської честі. Коли мова йде про вигаданого героя, то можливо йому приписати якості, які розв’яжуть сюжет. Та в цій історії не зрозуміло, герой жертва, смертник, якому вдалося вижити, чи таємний агентом, і чи справді він вбив Перацького. Чи це акція польських спецслужб, покликана дискредитувати ОУН.


Історія має стільки таємниць, що найбурхливіша уява не здатна вигадати заплутаніший сюжет. Та ким би не був Григорій Мацейко, він став каталізатором, який спричинив подальші політичні події. Саме арешт за підозрою у плануванні вбивства Перацького, а далі суд, відкрив ОУН світовій спільноті. Вони вголос заявили власну позицію. Суди перетворилися на трибуни для виголошення промов. Степан Бандера, без перебільшення, геній пропаганди, й зміг обернути судові процеси на користь справі. Вигуки: «Слава Україні!», що лунали в залах суду, примушували добряче нервувати польську владу й  з захопленням говорити про мужніх українців, навіть ворогів. У тих стражданнях та полум’ї воскресала сила Українського руху опору.


Заплутаність та складність трактування історичних фактів й подій, здавалось би недавніх часів, примушує замислюватися над тривалістю інформаційної війни. Вона розпочалася набагато раніше, ніж може здатися. Наразі, розвиток технологій надав їй потужне озброєння, але боротьба за найцінніше — свідомість людей, триває здавна. Степан Бандера усвідомив цей вплив, можливо, саме на тих Варшавських судах. Завжди в діяльності ОУН-УПА ідеологічній боротьбі визначалося особливе місце. Саме завдяки їй, організація, яка не мала підтримки жодної держави, яка воювала відразу на кількох фронтах, змогла протриматися стільки часу, створити чітку військову структуру та давати гідну відсіч.


Наразі, нам, нащадкам, доводиться продовжувати боротьбу, чистити власний інформаційний простір, вмикати критичне мислення, переосмислювати події та не вірити жодним твердженням, які не мають вагомих доказів. Тільки так, ми не зрадимо пам'ять наших пращурів, які боролися за вільну незалежну Україну.

Список використаної літератури


1.    Гордасевич Г. Степан Бандера. Людина і міф. Варшавській і львівський процеси / Гордасевич Г. — —  КМ-Букс, 2018 – 480 с.
2.    Ісаюк О. Убивство Броніслава Пєрацького: міфи, версії і наслідки / О. Ісаюк // Дзеркало тижня. Україна», 13 червня.
3.    Кралюк П. Загадковий атентатник в історії ОУН / Кралюк П. // Радіо свобода. Режим доступу: https://www.radiosvoboda.org/a/25130296.html
4.    Науменко К. Є. Пєрацький Броніслав // Енциклопедія історії України: у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін.; Інститут історії України НАН України. — К.: Наукова думка, 2011. — Т.8: Па — Прик. — С. 204. — 520 с.
5.    П'єрацкій Броніслав // Українська мала енциклопедія: 16 кн.: у 8 т. проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1963. — Т. 6, кн. XI : Літери Пере — По. — С. 1363-1364. — 1000 екз.
6.    Футала В.П. Відображення у історичному наратативі української діаспори діяльності УВО та ОУН у 1920–1930-х рр / В.П. Футала
7.    Черніченко Ю. Архів ОУН у Києві. Режим доступу: https://web.archive.org/web/20160304203325/http://shron.chtyvo.org.ua/Cherchenko_Yurii/Arkhiv_OUN_v_Kyievi.pdf

~
This site was made on Tilda — a website builder that helps to create a website without any code
Create a website