КАЗКИ ДІТЯМ (5 - 8 років)

Різдвяні казки
Різдвяна пригода Кіко
Навіть якщо ти крокодил, на Різдво може трапитися чудо.
ЧИТАТИ
Добрі казки
Осінній листочок
Що буде, коли прийде пора листочку відірватися віл гілочки та відправитися в довгу подорож.
ЧИТАТИ
Цікаві історії
Зірка
Історія про дружбу та важливість спілкування.
ЧИТАТИ
Розвиваючі історії
Ледащо та чарівне цебро
Казочка в етностилі про ледачого хлопчика.

Скуловатова О.В. Ледащо та чарівне цебро // Золоте левеня. Журнал, червень, 6 (40), 2021, с. 4-5.
ЧИТАТИ
Оповідання малюкам
Робот-косарка і рожева квітка
Техногенна казочка про силу краси
ЧИТАТИ
Повчальні історії прітчі
Подорож до Канева
Казка до дня народження Тараса Шевченка.
ЧИТАТИ

Різдвяна пригода Кіко


На передодні Різдва завжди трапляються дива. Крокодильчик Кіко, який жив у Київському зоопарку, й щиро в це вірив. Він уже два тижні незворушно лежав у своєму акваріумі й чекав. Що саме має відбутися, малюк не знав, але передчував щось чарівне, неймовірне та захопливе.

Як відомо, крокодили можуть цілісінький рік жити без їжі. Так-так. Вони уповільнюють усі процеси організму, майже не рухаються та не дихають. Отже, лежав наш Кіко, чекаючи Різдвяного чуда. Він — маленький крокодил, і жив в акваріумі, який стояв у закритому приміщенні. Малюк ніколи не був на дворі та вважав, що світ складається з людей, які бродять залами й тицяють у нього пальцем та черепашок, які мешкали по сусідству.

У зоопарку з’явилася нова працівниця — студентка-біологіня Міла. Вона хвилювалася, бо коли приносила їжу для Кіко, помічала його сумний незворушний погляд. Щовечора забирала повну тарілку й не розуміла, що не так із малюком.

Настало Різдво. Усі працівники розійшлися по домівках, а Міла, яка відчувала тривогу, вирішила переконатися, що з Кіко все добре. Вона підійшла до акваріума й побачила, що він не змінив пози.

— Ще трохи, красунчику, і ти перетворишся на колоду. Так не можна.
Дівчина озирнулася, переконалася, чи ніхто не бачить, вдягнула спеціальну рукавичку й пересадила Кіко в переноску для котів. Він здивовано блимнув оком, але не поворушився. Вирішив подивитися, що далі.

Міла вийшла надвір. Сонце сідало, останні промінчики зафарбували свіжий сніг у теплий відтінок рожевого. Кіко кліпнув, засліплений блиском довкола, і зацікавлено підвівся на ніжки.

— Дивився, красунчику, хіба це не чудо.
Якби Кіко вмів говорити, він би сказав, що це найчарівніша картина з усіх побачених, і що він дуже щасливий. Дівчина пройшла доріжкою та зупинилася біля великої нарядної ялинки. Вона вся світилася вогниками, переливалася та пахла хвоєю. «Це, напевно, теж крокодил, тільки різдвяний, — подумав схвильований Кіко».

Міла мешкала з батьками. Вони здивувалися, коли вона повідомила, що з ними святкуватиме крокодильчик. Почесного гостя поставили на окремому столику та пригостили свіжим м’ясом.

Вранці Міла віднесла щасливого Кіко до його акваріуму. Вранці туди підсилили дівчинку-крокодилицю.
— Я називатиму тебе Ялинкою, — сказав Кіко, і вона усміхнулася всією сотнею зубів. От такі дива трапляються на Різдво.



різдвяна історія казка

ілюстрація Людмили Красавіної

Останній листочок


На березі тихої річки, яка несла свої води до Чорного моря, ріс дуб. Він мав товстий стовбур, густу крону і був улюбленцем дітлахів. Вони залазили на віти, сиділи бовтаючи ногами й розповідали захопливі історії. Листочок, який висів над над їхніми голівками уважно слухав.
Він мріяв про далекі краї, небувалі пригоди, але найбільше йому хотілося побачити море, про яке так захопливо розповідав хлопчик.



***


Прийшла осінь. Листя на дубі стало кольоровим. Один за одним сипалися листочки, лишень, наш малюк міцно тримався за материнську гілку. Йому було дуже страшно падати ниць.

Почалися перші приморозки. Дні ставали коротшими, ночі довшими, а малюк все висів. Одного разу налетів шквальний вітер. Він розгойдував дерево, підіймав опале листя та розбурхував річку. Розбишака зірвав листочка, покрутив його та кинув на воду, а стрімка течія понесла вперед.


***


Спершу малюк нічого не розумів, але поступово заспокоївся та озирнувся довкола. Він бачив незнайомі пейзажі, села, мости, людей, човни… «Я ж тепер корабель!» − зрадів листочок. Він гордо вигнув ніжку та віддався течії, яка стрімко понесла його вперед. Листочок не сумував за гілкою, бо розумів, що зрештою відірвавшись від неї зможе побачити світ, про який так багато чув від дітей.

Одного разу він зачепився за колоду, яка стирчала з води. Кілька днів відпочивав на одному місці, згадував своє життя на дереві й, навіть, почав думати, що, можливо, варто залишитися, та за кілька днів засумував й попрямував далі.


***

Пропливаючи повз ліс, листочок побачив, що маленький жовтий метелик потрапив у порив вітру та опинився насередині річки. Його кидало в різні боки й листочок зрозумів, що бідоласі потрібна допомога. Він змінив курс так, щоб підхопити метелика в момент падіння.

Йому це вдалося. З порятованим метеликом він обережно підплив до берега й залишив його в безпеці.

За час свого плавання листочок з жовтого перетворився в темно-коричневий. Він навчився ловити вітер та вибудовувати траєкторію руху.


***


Зрештою річка винесла листочок в море. Він відразу здогадався, що це воно. Вода стала солоною та безмежною. Щасливий листок гойдався на хвилях та пірнав у морську піну.

Казка "Осінній листочок" в професійній озвучці

Казка "Осінній листочок" в форматі дитячої програми

Зірка

(написано спільно з Валерією Андрущенко)


Високо на небі жила маленька Зірочка. Вона любила дивитися на землю і спостерігати як живуть люди та тварини. Їй було одиноко самій. Зірки, навіть, в одній галактиці, мешкають за мільйони кілометрів одна від одної. Вони спілкуються, відсилаючи світлові сигнали, проте, нашій зірочці хотілося справжнього близького та душевного спілкування.

Одного разу маленька побачила, як з неба падає зірка, яку вона давно знала і вважала своєю подругою. Це було неймовірно прекрасно й водночас жахливо. Зірочка заплакала.


***


Щодня Зірочка думала про далеку землю – голубу планету, яка так разюче вирізнялася поміж інших і про зниклу подругу. Ці думки бентежили її та зовсім позбавили спокою.

Одного разу Зірочка загадала бажання: «Хочу опинитися з подругою на землі». Щойно вона його вимовила, як золоті ниточки, на яких вона висіла мільярди років, обірвалися й відчайдуха полетіла. Вона не падала вниз, бо в космосі немає верху та низу. Вона прямувала до омріяної планети Земля.


***


"Плюх". Перелякані рибки розпливлися в різні боки. Вони побачили сяйво й хмару блискучих бульбашок…

Зрештою, діставшись дна океану, Зірочка спинилася. Почувалася розгубленою та засмученою. Дивилася крізь чисту прозору воду на своїх сестер на небі та сумувала.

− Привіт. Ми давно на тебе чекаємо, − Зірочка здивовано озирнулася. Навкруг неї кружляли морські зірочки, що відливали всіма відтінками червоного й блищали на сонці.
− Ви такі гарні. Та ми не знайомі, − морські зірочки розсміялися і навкруг них утворилися веселі кольорові бульбашки.
− Ти мене не впізнаєш? – звернулася на неї гарна морська зірка з перламутровим відливом. − Я та сама зірочка, що була твоєю подругою. Ми всі, коли падаємо з неба, потрапляємо в океан та перетворюємось на морських зірок. – Маленька Зірочка подивилася на себе і зрозуміла, що вона така, як решта.

Це її так розвеселило, що вона почала ворушити промінчиками в танку, який підхопили подружки. Всі закружляли у хороводі.
Життя зірочки відтепер не триватиме мільярди років, але вона отримала те, чого найбільше хотіла – справжнє душевне спілкування.


Іллюстраторка Вікторія Андрущенко

Ледащо та чарівне цебро



Переповідала моя прабабця, якій переповідала її прабабця, що жив в нашому селі парубок. Був він дуже ледачий, всі дні тільки те й робив, що спав. Нічого його не цікавило, ніщо не хвилювало. Батьки померли, коли ще малим був, і залишили у спадок хату та чарівне цебро.

Прокинеться буває Ледащо, покрутиться з боку на бік, відчує, що їсти хочеться, візьме цебро та йде до річки. Закине його в воду, протягне, а як на берег поставить, то там повно риби. Тоді він ту рибу на кусень хліба та глечик молока поміняє, голод втамує і знову лежить.

Та одного дня сталася прикрість. Тільки зачерпнув Ледащо цебром води, а воно узяло та від ручки відірвалося. «Буль, буль, буль…» − тільки й почув бідолаха та пірнати й шукати було ліньки, тож ні з чим пішов додому. Там ліг під яблунею та задрімав, а як прокинувся, то дуже вже голодним став. Розтулив Ледащо очі, а над ним яблука висять, гарні такі, червоні. Він руку простягнув та не дістав. Довелося встати й на дерево залізти.


Нарвав він цілу пазуху яблук та й сів під деревом їсти, і такі ті яблука смачні йому здалися, ніколи таких не куштував. Озирнувся довкола й помітив, який сад гарний, як пташки співають та медові трави квітнуть. Здивувався.
Наступного дня з самого ранку забурчало в Ледаща в животі. Довелося йти з дому шукати, щоб поїсти. Брів селом й біля однієї хати відчув запах борщу. Став, принюхався й заклякнув. А сусідка з вікна визирнула і вгледіла парубка.


− Що, − питає, − стоїш як дідух у кутку?
− Дуже у вас тітко пахне смачно.
− То заходь, траву мені покосиш, а я нагодую.

Не хотілося Ледащу до роботи братися, але так вже той борщ пахнув, що зітхнув тяжко та й став косити. Натрудив руки, натер мозолі, спину ледве не надірвав з незвички, а таки зробив роботу. Покликала господиня за стіл. Поставила миску борщу наваристого, сала з прожилками тоненько нарізала, цибулю поклала. Ніколи так смачно Ледащові не було. Наївся від пуза, подякував й попрямував додому. Йде і все йому таке гарне і ставок очеретом порослий, і хатки біленькі, і дівчата, які на зустріч йдуть…

Третього дня Ледащо знову пішов роботи шукати й забрів до коваля. Той саме залізо розпечене в холодну воду занурював. Задивився парубок, так йому цікаво стало, як воно шипить та парує.

− Що, хлопче, роботи шукаєш?
− Шукаю.
− То йди до мене учнем, − посміхнувся коваль привітно, бо давно шукав помічника.

Так став ледащо учнем коваля, а тоді й ковалем. А про чарівне цебро нікому не розповідав, і сам за ним пірнати не пішов, бо те, що людині дарма дістається, ніколи до добра не веде.




Робот-косарка та рожева квітка


Одного разу татусь зайшов до хати з великою картонною коробкою.

− Що там, що там!? – вигукували діти в нетерплячці смикаючи його за руки.
− Спокійно, козенята, зараз побачите. − Татусь узяв ножиці й заходився розпаковувати посилку. Всередині був незрозумілий блискучий предмет овальної форми. – Це − робот-косарка, − гордо повідомив татусь.
− Я думала це іграшка, нецікаво, − махнула рукою та пішла до своєї кімнати старша доня.
− Мені цікаво, він такий класивий − заплескала в долоньки найменша донечка.
− А що він вміє? – серйозно спиталася середня донечка.
− Він замість мене коситиме газон, а я тим часом зможу гратися з моїми дівчатками, − татко обійняв донечок і поцілував кожну в гладеньку щічку.

Так Робот-косарка оселився в саду. Кожного дня він виїжджав зі своєї хатинки виспівуючи: «Чік-чук, чік-чук…» й поступово скошував всю відрослу травичку, від чого газон ставав все густішим і густішим. Дівчатка радісно бігали довкола, перестрибували, тікали, ховалися, уявляючи, що він з ними грається. А він і справді грався. Навмисне то пришвидшувався, то стишувався, обирав такий шлях, щоб наблизитися до дівчат, але не зачепити.

Того ранку Робот-косарка, як завжди, виїхав на роботу. Він тихенько гудів та чиркав своїми лезами, зістригаючи свіжу поросль, коли раптом помітив щось яскраве. Зазвичай, коли діти залишали на газоні іграшки, Робот-косарка намагався їх об’їхати та не пошкодити, але цього разу це була не лялька, і не м’ячик, а щось геть інакше.


Робот-косарка завмер, споглядаючи неочікувану красу. Вона росла на тонкій стеблинці й увінчувалася кількома рядами ніжно-рожевих пелюсток, і він вирішив змінити траєкторію й залишити квітку.

Всю ніч Робот-косарка думав про квітку, а щойно вийшло сонечко, попри програму, поїхав просто в те місце, де зустрів її вчора й остовпів від захвату: вона була така свіжа, така прекрасна, розквітла та розпушена погойдувалася на легкому вітерці та виблискувала краплинками роси на ніжних пелюстках. Робот-косарка старанно обстриг травичку довкола, а квітку залишив.


Виконуючи звичну роботу, постійно думав про квітку, та час від часу змінював маршрут, щоб ще і ще раз проїхати повз рожеву красуню.


На третій день, виспівуючи свою веселу пісеньку: «Чік-чук, чік-чук», Робот-косарка поспішав до квітки, але не зміг її впізнати. Яскраві пелюстки згорнулися й зів’яли. Нещасний нічого не міг вдіяти, лише з сумом дивився та гудів моторчиком. Він не бавився з дітьми, а понуро косив траву, сумно повторюючи: «Чік-чук, чік-чук…» Коли пішов дощ, Робот-косарка заїхав у свій будиночок, але частина корпусу залишилася на дворі, й вода, немов сльози, стікала по його чорній, блискучій поверхні. Щойно злива вщухла, Робот-косарка поїхав до квітки, але від неї залишилося лишень облетіле стебло.

***

Минув рік. Робот-косарка кожного дня старанно стриг газон і часом згадував про чудову квітку, яка полонила його моторчик. І от одного дня, як завжди охайно підстригаючи травичку, він помітив яскраво-рожеву пляму. Спантеличений наблизився і зрозумів, що серед газону утворилася ціла галявинка з рожевих квіточок. Кожна була схожа на іншу і водночас особлива. Зачарований Робот-косарка не міг відірватися від цієї краси.

− Татку, татку! Дивися, лобот зламався.
− Зараз розберемося, − тато нехотя сповз з плетеного крісла та пішов приминаючи травичку.
− Що з ним? – найменша доня прибігла подивитися, що цікавого відбулося в її світі.
− Схоже, програма зависла. Треба його перезавантажити.
− А може він милується квітками? Такі галні, і коли вони вилосли…
− Робот неживий, доню. Це просто механізм.
− А може ти не будеш його пе-лезавант-аннжувати?
− Чому?
− Нехай ця краса тлошечки побуде, будь ласка, найменша доня прохально склала рученята.
− Добре. Тоді втікай, я страховидло, яке їсть смачненьких, пухкеньких дівчаток, − татусь побіг за донею, залишивши щасливого Робота-косарку милуватися найпрекраснішими у світі квітами.




Подорож до Канева

 
Ладуся дуже любить подорожувати. Для неї велика радість, коли батьки беруть із собою. Їдуть сонячними луками, милуються охайними селами, й обідають у маленьких придорожніх ресторанчиках. А найбільша радість, коли в подорожі щось цікаве трапляється.
Якось мама сказала:

— Завтра рано встаємо, бо помандруємо до Канева.
Ладуся від захвату аж підскочила. На світанку родина розмістилася в автомобілі та покотила сірою стрічкою асфальту на південь. Коли дісталися місця, тато залишив машину поряд величезної водойми.
— Це Канівське водосховище, — повідомила мама зачарованій Ладусі, яка застигла на березі.
— Тату, а ми куди ідемо?
— На Тарасову гору.
— Та хіба це цікаво, — відразу знітилася дівчинка.
— Так, бо це місце особливе. Там похований, Тарас Шевченко, поет, душа нашого народу. А ще гарний парк та краєвиди.
Цілий день родина провела в парку, і в музей завітали, і смачних пиріжків поїли, і вірші почитали, й краєвидами помилувалися.
Коли ввечері втомлені приверталися до рідного міста, Ладуся вигукнула:
— Це найкращий Тарасів день у моєму житті.


This site was made on Tilda — a website builder that helps to create a website without any code
Create a website