КАЗКИ ДЛЯ РОЗВИТКУ

Реп’ях-мандрівник

 
Якось у садку виріс величезний кущ. Він хитався від вітру та зацікавлено позирав на решту рослин.
— Такий високий, — шепотілися троянди.
— Такий неїстівний, — дивувалася смородина.
— Зовсім не барвистий, весь зелений, цупкий, — роздивлялися дивного гостя яскраві петунії.
— Хто ти? — наважився спитати в незнайомця поважний бузок.
— Я Реп’ях-мандрівник. Сьогодні тут виріс, а завтра ще кудись відправлюся.
— Як це, як це? — захвилювалися рослини.
— А так. Відростуть мої колючки, зміцніють і я шукатиму, до кого приліпитися. Бігтиме, скажімо, собака, я стриб їй на шерсть, вчеплюся крючечками, якіна кінчиках колючок, й поїду на нове місце. Так і мандрую.
— Я теж мандрую, відказала лобода, яка до того скромно мовчала. — Мої зернята прилипають до лап пташок і летять далеко, або я розтрушую їх на вітрі. Це ви, культурні рослини, примхливі, з вами люди цяцькаються, дбають. А ми — бур’яни, самі мусимо про себе піклуватися. Тож вигадуємо різні способи мандрівок. Хто з вітром, хто з пташками, хто з тваринами. Нас таких багато, не лише реп’ях, — кинула гордий погляд на високий кущ.
За кілька днів у сад прийшла господиня із сапою. Вона виполола всі бур’яни, зрубала реп’ях та лободу, але вони лише усміхалися, бо їхнє насіння вже відправилось у мандри.

Пригоди Мікробчика-Бобчика

Мікробчик-Бобчик дуже-дуже допитливий мікроб. На стільки допитливий, що інколи аж занадто. «А чому ми такі?» — постійно чіплявся до діда-мікроба. «А чи можу я вирости величезним?» — смикав матусю-мікробиху. «А чи існують інші мікробіоми?» — гукав вслід сусіду. Настирного малюка уникали.

Перебуваючи на самоті, Бобчик від нудьги почав прислухатися. Спершу йому здавалося, що люди не говорять, а голосно гудуть. Уяви, що ти засунув голову в пусту бочку і сказав протяжно: «У-у-у-у-у…» От так чув Бобчик людей. Але він, крім того, що був допитливим, був ще й наполегливим. Тож продовжував слухати, і з часом став вирізняти звуки й, навіть, окремі слова.
Жив Бобчик на шкірі хлопчика, якого звали Лесиком, а точніше за його вушком. Лесик не здогадувався, що має такого співмешканця й мільярди інших. Якби про те знав, то, напевно, гарніше мив вуха.


Отже, наш малюк слухав і вчився, вчився і слухав. Він багато дізнався про світ людей, і йому стало сумно сидіти на місці. Тож одного разу, коли Лесик почухався за вухом, Бобчик перебрався на палець, і розпочалися захопливі пригоди.
Того дня Лесик пішов до бібліотеки. Він любив читати. Йому хотілося чогось розумного, тож узяв з полички енциклопедію про мікроорганізми. Гортаючи книжку, сильно натиснув на сторінку, і Бобчик опинився між літерами. Він нічого не знав про книги, але відчув, що в них містяться відповіді на всі питання. Лесик читав, ледве ворушачи губами, а Бобчик слухав. Він дізнався, що світ населений мікроорганізмами. Вони є скрізь, а не тільки в хлопчаків за вушками. Це було дуже дивно. За читанням провели цілісінький день, а коли закінчили, Бобчик схопився за хлопчачий палець.

Дорогою додому Лесик зустрів шкільного приятеля. І той простягнув йому брудну долоньку для рукостискання. Бобчик побачив цілу колонію інших мікробів. Серед них, вихваляючись своєю силою, совався страшний колючий вірус, схожий на великий брудний кактус.
Бобчик зрозумів, що Лесикові загрожує небезпека. Не замислюючись малюк кинувся на ворога й закликав інших мікробів допомогти. Не всі хотіли ризикувати, але знайшлося кілька відчайдухів, які підтримали Бобчика.


Вірус ричав, коловся, намагався проковтнути сміливців. Бобчикові було страшно, але він боровся, як справжній воїн. Вірус ослабнув та здався. Так гуртом здолали ворога.
Повернувшись додому, Лесик загукав:

— Мамо, мамо! Я сьогодні дізнався, що світ населений мікроорганізмами.
— Я ж не дарма прошу тебе мити руки, — усміхнулася мама.
— Але не всі мікроби поганці, — Бобчик прислухався. — Є такі, які захищають від вірусів та шкідливих мікробів.

Бобчик пишався, бо він був тим самим хорошим мікробом, який захистив хлопчика. Лесик почухав за вухом і Бобчик зістрибнув з пальця. Його вже чекала схвильована мама-мікробиха.
— Я так багато маю вам розповісти, — тараторив Бобчик.
А мама-мікробіха обнімала синочка і ледве стримувала сльози радості.

Мова природи

Це сталося так давно, що ніхто вже й не пам’ятає. Жив в одному селі парубок. Дужий, гарний, але злий. Нікому хорошого слова не скаже. Побачить квітку — зірве, комаху розтопче, собаці копняка дасть. Тож люди його уникали, бо їм те не до снаги було.

Якось вийшов погуляти. Чимчикує вулицею, а всі, кого зустріне, стороняться, немає з ким і словом перекинутися. Засумував. З невеселими думками дійшов краю села, а тоді далі й далі широким степом. Брів серед високих трав, відчуваючи розпач. Втомившись спинився й уперше помітив, які квіти прекрасні, метелики яскраві, а небо безкрайо-лазурове.

— Який світ гарний! — вигукнув і почув, як хтось ніжно розсміявся.
На квіточці погойдувалося крихітне створіння, ніби дівчина, але з крильцями.
— Хто ти? — спитав здивовано.
Дівчина щось прошепотіла тоненько, але він не зрозумів. Зачарований її вродою, обережно узявся за стеблинку і струсив на долоню. Вона злякано присіла й накрила голову руками.
Стиснувши свою здобич у жмені, повернувся додому. Щойно переступив поріг, розтулив долоню, дівчина вистрибнула й почала збільшуватися. Лише тоненькі крильця на долоні залишилися. Так зростала, поки не стала, як людина за розміром. Задивився парубок на красуню, а вона пішла й на лавку сіла. Він до неї спробував заговорити, але мовчить дівчина. Не пари з вуст.

Стала вона в його хаті жити. Всяко годив своїй гості, і вона поступово змирилася, по господарству поралася, їсти варила, тільки все мовчки.
Поповзли селом чутки про німу красуню, яка в злого парубка живе. Він і радий, що всі про вроду його гості говорять, але те, що мовчить, бентежило душу. Почав поступово її своєї мови вчити. Покаже на предмет і називає. Дівчина повторює. Так за рік вона заговорила.
Сиділи якось біля ставка, милувалися, як сонце над лукою сідає. Парубок і каже:

— Виходь за мене.
— Я твою мову опанувала, а ти моєї не знаєш, як же ми житимемо.
— Так я вивчу.

Ще рік тривала наука. Дізнався, що його наречена квіткова фея, навчився розуміти про що шепоче вітер, як співають трави, пліткують горобці та оповідають казки цвіркуни.
Йшов парубок якось вулицею, бачить павук дорогу перетинає. Підняв ногу, щоби розчавити, і завмер. Почув, як той до нього промовляє, й не став зла чинити. Змінився, бо навчився чути мову природи. А фея стала його дружиною, і вони вже разом довкілля боронили.

Веселка для Гавчика

Ладуся любила тварин, а найбільше свого песика Гавчика. Вони цілими днями гралися разом, і не було у світі щасливіших друзів. Якось мама відвела її до цирку. Дівчинці дуже сподобався великий веселковий шатер, спритні акробати, але найбільше вразили дресовані тварини.

— Тепер, Гавчику, вчитиму тебе різним фокусам, — виголосила Ладуся.
Гавчик привітно завиляв хвостиком. Він завжди радів новим забавкам.
— Ось п’ять м’ячиків. Дай мені синій, — Ладуся розклала м’ячі та приготувалася навчати свого песика, але той тільки завиляв хвостиком, не розуміючи.
— Дай синій м’яч, — повторила Ладуся й ручкою вказала.

Гавчик глянув на господиню, підбіг до м’ячиків і, вимахуючи хвостиком, вхопив першого ліпшого та приніс Ладусі.

— Але ж, друже, це — жовтий.
Ладуся ще кілька разів спробувала повторити завдання, але Гавчик геть не знав кольорів.
Ввечері приїхав татко.
— О, бачу у вас тут весело, — він вийшов на газон біля будинку й побачив, як доня грає з песиком.
— Ні, не весело, — з похнюпленим виглядом повідомила дівчинка, — Гавчик геть не знає кольорів. Йому ніколи не виступати в цирку.
— Моя маленька, не засмучуйся, — тато обійняв доню. — Собаки не розрізняють кольори. Для них усе чорно-біле. Вони бачать лишень відтінки сірого.
Ввечері Ладуся не могла заснути. Вона думала, як несправедливо, що тваринки позбавлені можливості побачити, який різнобарвний світ.
Вранці мама погукала Ладусю на кухню.

— Доню, йди хутчій, я цілу миску полуниці вибрала.
Великі, червоні, налиті ягідки неймовірно-солодко пахнули літом, сонцем та радістю. Ладуся закинула темно-червону полуницю в ротик та аж очі заплющила від задоволення. На порозі виник Гавчик. Він шумно принюхувався, зацікавлени полуничним ароматом.
— О, Гавчику, ти теж хочеш? — Ладуся відщипнула хвостика, поклала ягідку на долоньку та простягнула песикові. Він понюхав, лизнув, і зрештою з’їв полуницю, вдячно помахавши хвостиком.
— Гавчику, це — червоний, — Ладуся простягнула другові ще одну ягідку і їй здалося, що песик зрозумів.
Надворі Ладуся почала шукати кольори. Їй в око впала кучерява петрушка. Вона зірвала гілочку та погукала песика.

— Це зелений, — Гавчик сумлінно обнюхав, але лизькати не став.
Тоді Ладуся пройшлася городом і побачила черешню. На ній уже майже не було ягід, і довелося залізти на гілку, щоби дістати останні.
— Гавчику, це — жовтий, — простягнула велику блискучу черешеньку з рожевим бочком. — Гавчик понюхав і проковтнув пригощання.
Ладуся випросила в мами сливове варення, бо на дереві сливи ще не достигли, а іншого синього вона не змогла вигадати. Дістався Гавчику і шматочок шоколадки, і мисочка молока, й окраєць чорного хліба.

Цілий день тривала дегустація кольорів, а ввечері Ладуся повернулася до дресування. Втомившись, задрімала і їй наснився сон, у якому Гавчик розумів кольори. Він приносив потрібні м’ячики й думав, що вчитися — це дуже смачно.