КАЗКИ МАЛЮКАМ

Сунична країна мрій

 
Ладуся мешкає з батьками та старшими сестрами. Відвідує дитячий садочок, вчить літери, часом бешкетує, дівчинка, як дівчинка. Але вона має таємницю, про яку нікому, навіть
сестрам, не розповідає.  Якось мама готувала велике свято на честь Ладусиного дня народження. Зайнята, сновигала на кухні: варила, смажила, тушкувала м'ясо, дрібнила салати та оформлювала торт. Старші сестри допомагали з прибиранням, а Ладусю залишили в спальні на другому поверсі. Вона погралася ляльками, а коли набридло, вирішила піти до гурту.
Щойно ступила в коридор, почула, ніби нявкнуло кошеня. Прислухалася. Звук лунав
із комірчини. Дівчинка попрямувала туди.

Мружачись та намагаючись щось розгледіти в темноті, ступила всередину. Звук став гучнішим.
— Хто тут?
Кіс, кіс.
— Я не кіс,
кіс, — почувся ображений голос, — я — Чінка.
— Хто?
— Чинка.
Скорочено від Капучінка.
— Але ж я
тебе не бачу, — очі помалу звикали до сутінок, і дівчинка змогла розгледіти обриси речей, які стояли на полицях. Потягнулася до вимикача.
— Стій. Не
роби цього, — Чінка стривожилася. — Хочеш побачити мене та Суничну країну?
— Звісно,
хочу. — заплескала в долоньки й застрибала від нетерпіння Ладуся.
— Тоді стань
навколішки та повзи вліво. Там, під полицею, є прохід. Не боїшся? — Чінка помітила, що дівчинка притихла і вагається.
— Я дуже
смілива, — пролунало невпевнено, і Ладуся поповзла в темноту. Зробилося моторошно. Спершу руками відчула якісь крихти та пилюку, а згодом щось тепле та м’якеньке. Вона все повзла й повзла, дивуючись, що в маленькій комірчині так багато місця.
— Чінка, ти
тут?
— Так. Не відставай. Скоро вже вихід.
Замаячило яскраве світло, і Ладуся пришвидшилась. Опинившись на оксамитовій галявині, озирнулася. Довкола достигали червонобокі суниці розміром з кавуни. На яскраво-блакитному
небі, розділеному барвистою веселкою, сяяло сонечко. Співали пташки, кружляли метелики, і коти. Кумедне пузате кошеня вимахувало крильцями над Ладусиною головою.
— Ой! Ти й справді кольору капучино з пінкою. — Ладуся радісно засміялася, розглядаючи
Чінку.
— Ласкаво просимо у Суничну країну мрій. Я зараз покажу тобі замок, зефірні сади та озеро
з узвару. А потім питимемо чай та чекатимемо ночі.
— А навіщо чекати ночі?
— Щоби милуватися Північним сяйвом.
— Так тут тепло. Північне сяйво в Ісландії, Швеції, і то взимку.
— Але ж це країна мрій, — розвеселилася Чінка.
Ладуся гуляла і дивувалася всьому, що бачила довкола. У замку вона приміряла пишні сукні й,
навіть, корону, але найбільше їй сподобалося простеньке платтячко з суничним малюнком.
— Ти тепер наша принцеса, — повідомила Чінка. — Це твій замок і твоя країна.
— Почекай, а мама знає про це місце? А сестри?
— Знали колись, а потім виросли та забули. Запам’ятай правило: не можна розповідати нікому про Суничну країну мрій. Вона тільки твоя.
— Була сестер, тепер моя? Як сукні?
— Саме так. Коли виростеш, теж її забудеш. А поки гайда веселитися! — Чінка підлетіла до гори й зробила потрійне сальто.
Ладуся з радісним сміхом пройшлася колесом, повалилася на оксамитову травичку і прикрила очі від яскравого сонечка.


***



— Доню, доню. — Ладуся здивовано заблимала. На неї дивилося усміхнене мамине обличчя. — Поглянь на це кошеня, — звернулася до старшої сестри. — Залізла під полицю й
заснула на моїй старій шубі. За цими приготуваннями зовсім про тебе забула. — Обережно
узяла Ладусю на руки й понесла вниз.

Ладуся звичайна дівчинка, але вона вміє зберігати таємниці. Тож коли їй стає сумно,
вона тихенько йде на гору, заповзає під полицю, затуляє очі й відправляється у Суничну країну мрій. Там на неї чикає Чінка та захопливі пригоди. Лише часом дівчинку бентежить думка, що вона постійно росте, й одного разу не пролізе в тунель під полицями. Від того їй робиться трошки сумно. Але вона точно знає, що колись її доня теж знайде цю дивовижну країну.
 
 

Порятунок Рудика

 
Андрійкові подарували кошеня. Веселе, руденьке, з чорною плямою на оці. Хлопчик назвав його Рудиком. Якось мама відпустила синочка на подвір’я побавитися, а він і улюбленця прихопив.

Кошеня поводилося обережно. Усе обнюхувало, озирало, але побачивши горобця побігло слідом. Раптом на подвір’я заскочив сусідський пес. Він голосно рикнув, і бідолашний Рудик кинувся тікати щодуху. Перетнув подвір’я та поліз на високий старий каштан.
Андрійко кинувся слідом:

— Рудику, стій! Обережно!
Але кошеня не чуло й дерлося все вище і вище. Пес, для годиться, кілька разів гавкнув, завернувся та побіг у собачих справах. Андрійко обійшов довкола товстого стовбура, намагаючись розгледіти кошеня, яке голосно нявчало.
— Рудику, Рудику, злазь, будь ласочка, — гукав. Але злякане кошеня сиділо, увігнавши кігтики в гілку.

Андрійко не любив висоти, навіть трошечки боявся, але страх за улюбленця примусив діяти.
— Рудику, тримайся. Супер-хлопчик йде на допомогу!
Підтягнув до дерева драбинку, з якої мама рвала яблука в садку. Приставив її та обережно піднявся, але кошеня сиділо надто високо. Хлопчик перебрався на першу зручну гілку, до якої зміг дотягнутися з останньої сходинки. Тримаючись руками та перехоплюючись за гілки, поповз догори. Намагався не дивитися вниз, щоби не крутилася голова. Нарешті дістався до Рудика й обережно взяв кошеня на руки. Воно дрижало й тулилося до господаря.
Озирнувшись, Андрійко зрозумів, що заліз надто високо і, як спуститися разом із кошеням, не знає. Він міцно схопився за гілку, набрав у легені повітря та закричав:

— Допоможіть!
Мама вибігла з будинку, на ходу витираючи перемазані борошном руки об фартух. Вона не відразу зрозуміла звідки лине голос, а коли підняла голову, ахнула від страху.
— Синочок, тримайся міцніше. Я зараз щось вигадаю, — кинулася до будинку.
Андрійко притискав кошеня та крадькома плакав від страху. Почувся шум двигуна й до їхнього подвір’я під’їхала пожежна машина. З неї вийшов сусід — дядько Василь. Він привітно помахав Андрійкові. Пожежники розклали драбину, по якій дядько Василь виліз та зняв Андрійка з Рудиком.

— Ти так більше не роби, — повчав хлопчика, — це ж добре, що ми саме з пожежі їхали й мали час вас зняти.
— Дякую вам. Я думав, що коли виросту, стану супер-героєм. А тепер вирішив стати, як ви — рятівником, — щасливо усміхався Андрійко, притискаючи Рудика.

Пухнаста знахідка

Панувала барвиста осінь. Маленька Ладуся пішла з татом у ліс, збирати гриби. Дівчинка блукала дубовим гаєм, вдихала прілий запах опалого листя й милувалася сріблястими павутинками.
Яскравий крислатий мухомор, сіра поганка, бліді сироїжки…
— Тату, тут зовсім немає гарних грибочків, — засмучувалася, поглядаючи на пустий кошик.
Раптом почула, ніби хтось пищить. Прислухалась:
— Тату, хтось плаче.
— То гриби сумують, що ти їх не бачиш, — тато вже набрав повний кошик піддубників.
Дівчинка пішла на звук, відгорнула лапате лопушиння й побачила малесеньке зайченятко. Воно стиснулося і дрижало.
— Тут кролик.
— Це зайчик, вони схожі, але все ж мають відмінності, — тато схилився над малюком. — Мама кролиця завжди дбає про діток, риє нору й там із ними живе, а зайчиха кидає своїх напризволяще.
— Але ж він такий беззахисний, — Ладусі зробилося шкода малюка.
— Так задумала природа. Від народження зайчик має густу сіру шубку, яку змінює взимку на білу, щоби краще ховатися. Він гарно чує і спритний. Кроленята беззахисні, без мами їм не вижити.
Тато нахилився й уважно оглянув зайченя. У густій пожовклій траві зачаївся капкан.
— Він втрапив у мисливську пастку. Якщо його кинути, то знайде лисиця, чи вовк.
Тато розтулив тугий капкан, а Ладуся вихопила звідти малого та посадила до свого кошика.
Зайченя забрали із собою. Налякане воно трусилося і притискало вушка.
— Тато, але ж чим ми його годуватимемо?
— Спробуємо давати молочко з піпетки.
Вдома Ладуся взяла зайченя на руки та вирішила провести йому екскурсію будинком. Пройшли кімнатами, вийшли надвір, зазирнули в сарай. Там кішка навела кошенят. Ладус вирішила показати їх зайченяті. Тихенько наблизилася, коли кішка саме годувала малят. Раптово дівчинці сяйнула ідея й вона підклала зайченя кішці.
Мурка лизнула його й дозволила пити її молочко. Так кішка прийняла зайченятко і стала для нього мамою. А в Ладусі з’явився ручний зайчик.

Червоний бантик

У Маринки багато прикрас. Намиста, браслети, обручки, а приколок для волосся, взагалі, ціла коробка. Щодня біля дзеркала дівчинка чепуриться й радіє цій красі. Якось хрещена подарувала їй червоний бантик. На приколці, сплетений із червоної стрічки квіточкою, а замість серединки смайлик.

— Вітання шановному товариству, — обізвався бантик, щойно потрапивши в коробку.
— І тобі привіт, — відповіла заколка-квіточка.
— Вітаємо! — хором загукали гумки.
— Няв, — почулося з кутка коробки. Сестрички-заколки з котиками злякано занявчали.
— Що сталося? — приколка-квіточка насторожилася.
— Кудись пропали всі шпильки, няв.
— Але ж вони завжди трималися купи? Їх вісім, невже всі зникли? — почали злякано шепотітися гумки.

Бантик оглянув товариство і вирушив на пошуки шпильок. Він не знав, як вони виглядають, лише що їх багато, і всі однаковісінькі.
Вибрався з коробки, і, немов колобок, покотився стільницею. Ловив своє відбиття в дзеркалі, і радів, що такий гарний. Задивився та впав долі.

— Гей, шпильки, — гукав, але довкола панувала тиша.
Раптом почув шурхіт крил. Велика сіра міль спланувала на підлогу й зацікавлено подивилася на бантик.
— Який яскравий.
— Не їж мене, я не смачний, — злякався.
— Я нічого не їм, не хвилюйся, живу, щоби відкласти личинки, — усміхнулася замріяно. — От вони гарно їдять, шерсть полюбляють, але ж ти шовковий. Не смачний.
— То допоможи, — бантик благально глянув на міль. — Підлети догори й роздивився, чи не видно шпильок.
Міль погодилася, піднялася до стелі та озирнулася довкола.
— Нічого не бачу, — прокричала.
До кімнати увійшла Маринка. Помітила на підлозі бантик, підняла та вчепила біля гульки, яку мама заплела. Дівчинка вперше йшла на гурток танців. Здивований бантик помітив, що зі скрученого волосся стирчать зігнуті, залізні дротики.
— Ви часом не бачили шпильок? — тихенько спитав бантик.
— Це ж ми, — розсміялися.
— Я такий радий, що вас знайшов. У коробці всі хвилюються.
Маринка пішла на танці, а бантик разом із нею. Він постійно дивувався та намагався міцно триматися, щоби не впасти.

Коли мама забирала доню, помітила бантик:
— Як ти гарно вчепила подарунок хрещеної, тобі дуже личить.
Бантик аж почервонів від задоволення, гойдаючись від стрімких кроків дівчинки. Він радів що має пригоду і зміг зайти шпильки.

Зниклі крашанки

 
Сестрички Вікуся, Валерія та Владуся готувалися до Великодня. Вони сиділи на кухні та охайненько розмальовували яєчка. Мама заздалегідь пофарбувала їх у брунатний, і дівчатка тонким пензликом наносили малюнок. Старша розмалювала три, середня два, а молодша одне яєчко. Шість гарненьких писанок поклали в тарілочку та пішли спати.
Зранку пролунав стурбований голос Владусі:

— Писанки пропали!
Сестрички прибігли та розгублено озиралися довкола.
— Мамо, ти не знаєш, куди ділися наші писанки? — звернулися хором до неньки.
— Може, їх забрав кролик?
— Але навіщо, кролі їдять капусту, травичку, — Вікуся розвела руками.
— Я не знаю, певно, то особливий Великодній кролик — відказала мама й узялася зчиняти паски.
Дівчата вибігли на двір, тоді в сад, скрізь шукали кролика, але він не з’являвся.
— Ой, тут моє яєчко, — скрикнула Вікуся, здивовано зазирнувши під кущик.
— Ой, а ось моє, — Валерія пробігла доріжкою й підібрала кольорову писанку.
Так поступово дівчатка знайшли всі яєчка, крім останнього, Владусиного. Маленька зовсім похнюпилась. Раптом вони помітили вхід у печерку.
— Але ж як? На нашому городі не було такого, — здивувалася Вікуся й перша зайшла всередину.

Слідом подалися сестрички. Вони здивовано роззиралися. Печера блищала, немов діамантова. Зі стелі звисали сталактити, з підлоги росли сталагміти. Усе сяяло від кристалів солі. По центру, на червоній оксамитовій подушці з золотими китицями сидів кролик. Він привітно дивився на гостей і усміхався, показуючи два довгих зубчики.
— Вітаю у Великодній кролячій норі!
— То ти навмисне розклав яєчка, що ми знайшли сюди вхід, — Вікуся вперла руки в боки.
— Саме так. Й останнє, найгарніше, ось, — кивнув на маленьку подушечку поряд. Там лежала яскравобока Владусіна писаночка.

Ви гарні дівчатка, і змогли мене знайти, тож виконаю ваше бажання. Але одне на всіх.
Сестрички замислилися. Не просто вигадати щось спільне. Владуся усміхнулася:
— Хочу, щоби наша родина щороку збиралася на Великдень та смакувала пасками і яєчками.
Сестри закивали голівками, підтримуючи, і тієї ж миті опинилися посеред саду. На пеньочку стояв святковий кошик із писаночками.

Чому Великдень у різні дні

 

Зранку бабуся клопоталася на кухні зчиняючи паски. Пахло дріжджами та теплом. Ладуся крутилася поряд, підіймаючи рушничок та торкаючись пальчиком пухкого пружного тіста, яке швидко підіймалося в охайній дерев'яній діжечці.

— Сонечко, не зачіпай, а то не зійде, — лагідно повчала бабуся.
— Такі запашні, чому ти печеш їх лише раз на рік?
— Бо це святковий хліб, ми його готуємо на честь Воскресіння Ісуса Христа.
— Але минулого року Великдень святкували в травні, а зараз квітень. Дивно це?
Бабуся налила склянку молока, посунула онучці та сіла за стіл.
— Попий, а я розповім. Річ у тім, що точної дати, коли Ісус воскрес ніхто не знає. У ті часи календар був інакшим, ніж зараз. Відомо, що це відбулося в місяць нісан. Він починався, коли довкола Єрусалима дозрівав ячмінь.

— Бабусю, а ячмінь, це така каша?
— Злакова рослина, як пшениця, чи жито. З нього, справді, роблять крупу. Отже, кожного року дозрівання ячменю залежало від погоди. Людям цього вистачало, щоби вирішити, що почався місяць нісан. Коли християнство прийняли інші народи, вирішили визначити точнішу дату. Домовилися святкувати в першу неділю після весняного рівнодення, першого березневого повного місяця.
— А чому кажуть, що є католицька, а є православна Пасха?
— Бо вони не збігаються. Так уже повелося багато років назад. Але, як би не було, це важливе свято, яке нагадує нам про жертву принесену Божим Сином.
— А я думала, що Пасха просто день, коли ми фарбуємо яєчка та їмо смаколики.

Бабуся обійняла онуку й поцілувала в гладенький лобик:
— У неділю візьму тебе до церкви на службу, а зараз розкладемо тісто у форми, випечемо та прикрасимо. Дивись, яку гарну оздобу я купила, — показала на кольорові прикраси.
Ладуся допомагала бабусі поратися, і раділа, що дізналася так багато нового.

Дівчинка, ведмедик та єдиноріжка

Жили собі три сестрички. Старша дівчинка мала ведмедика, середня собачку, а у маленької не було улюбленця.

Виповнилося Ладусі три рочки й тато, вертаючись з роботи, заїхав у великий магазин. Всі полки там заставлені іграшками. Чого тільки не було: ляльки, пупси, паровозики, машинки, конструктори, роботи, велосипеди, все, що тільки можливо уявити. На дальній поличці, у куточку, сидів та сумував маленький біленький ведмедик. Люди заходили, обирали іграшки, а на малюка не зважали.

Продавчиня тітка Клава хотіла зняти ведмедика з полички та закинути на склад, а на його місце поставити більш популярний товар, тому в цей день Мишко особливо сумував.

І от до магазину зайшов татко Ладусі. Він побачив милу іграшку й вирішив придбати для своєї дівчинки. Тітка Клава так зраділа, що навіть бантика на шию Мишкові зав'язала.

Всю дорогу ведмежатко хвилювалося, думало якою буде його господиня. Йому було страшно: «А що коли вона мене не буде любити, відірве лапку, кине під дощем...»

Нарешті доїхали. Ладуся в рожевій сукні та капцях-зайцях вибігла назустріч таткові. Він привітав доню з днем народження та подарував їй біленького ведмедика. Мишко дуже зрадів, що матиме таку гарну господиню. Так вони стали друзями.

Ведмедик та дівчинка жили щасливо, проте була одна річ, яка засмучувала Мишка. В магазині на паличці лишився його товариш − фіолетовий єдиноріг. І от одного дня, коли дорослі вже спали, Мишко наважився розповісти своїй дівчині про Єдиноріжку.

Вранці Ладуся переповіла все мамі. Мама подзвонила татові й він поїхав в магазин шукати Мішкового товариша. Тато встигнув, бо плюшевих єдинорогів ніхто не поспішає купувати.

Так зустрілися троє найкращих друзів: Ладуся, Мишко та Єдиноріжка.

Мамин день

 
Ладуся сиділа за столом та старанно малювала кольоровими олівцями. Від напруження, навіть, язичок висолопила. Раптом за вікном почувся дивний шум. Дівчинка підскочила, вибігла на двір і побачила, що великий сусідський пес гарчить на кішку.

Мурка тримала в зубах малесеньке кошенятко, яке безпомічно стиснулося, склало лапки та прикрило вічка. Ладуся не розмірковуючи схопила віника та побігла на допомогу. Пес ненавидів котів, але до дітей завжди ставився приязно. Помітивши розсерджену Ладусю, він вирішив не сваритися. Тож розвернувся та гордливо пішов у власних справах.

Зрозумівши, що небезпека минула, Мурка відпустила кошеня й узялася його вилизувати. Ладуся нахилилася й підняла перелякану малечу на ручки.

— Назву тебе Пухнастиком, будеш моєю дитинкою, — притулила кошеня до себе й пішла в дім, залишивши спантеличену кішку надворі.
У своїй кімнаті Ладуся загорнула кошенятко в пелюшечку й поклала у візочок.
— Люлі, люлі спи дитятко… — заспівала колискову, але кошеня занявчало. — Ти, мабуть, їсти хочеш?
Дівчинка швидко відшукала в коробці з іграшками лялькову пляшечку. Наливши молочка, повернулася до Пухнастика, але він уже розплутався, виліз із пелюшок і здивовано озирався не припиняючи нявчати. 
— Така неслухняна в мене дитина, — похитала голівкою: — Зараз я тебе знову замотаю й буду годувати.

Ладуся огорнула Пухнастика рожевою пелюшкою, перев’язала бантом і узялася запихати лялькову пляшечку йому до ротика. Кошеня пручалося, не хотіло такої їжі.
До кімнати увійшла мама.
— Ладуся, Сонечко, що ти робиш?
— Годую мою дитинку, але вона така вереда, — Ладуся розвела ручками й похнюпилася.
— Це кошенятко дуже маленьке й хоче до Мурки, бо для дитятка мама — це найголовніше. Ми зараз із тобою віднесемо його кішці, а коли підросте, будеш із ним гратися.
Ладуся сумно зітхнула, підхопила Пухнастика, який уже знову розкуйовдився, і пішла за мамою на сінник. Там пахло пилом та прілою соломою. Мурка лежала в куточку та годувала двох руденьких кошенят. Ладуся обережно поклала Пухнастика поряд гурту, і кішка радо замуркотіла.

— Ходімо, Сонечко, — мама взяла Ладусю за руку і вивела на подвір’я.
— Чекай, — Ладуся висмикнула долоньку та побігла в дім. За хвилину повернулася з малюнком, який простягнула мамі.
— Це тобі, — на аркуші були намальовані мама, тато та Ладуся, які трималися за руки й усміхалися. — Зі святом! З днем мами! Я тебе люблю.
— І я тебе дуже люблю, Сонечко, — мама притиснула Ладусю, поцілувала в гладенький лобик, і на її очах зблиснули сльози радості.