ОПОВІДАННЯ ДЛЯ ДІТЕЙ

Озерна Лілія та Сокіл

 

Тієї зоряної ночі ніхто не спав. Плем’я Вовків з’юрмилося біля загального вогнища й із нетерпінням чекало народження дитини, щоб привітати вождя та принести дари богам.

— Це дитя стане великим воїном та очолить наше плем’я! — проголошував шаман, і його обличчя, осяяне вогнем, випромінювало впевненість.
— А чи зможе воно боронити наші землі? — спитала одна з жінок.
— А чи зможе протистояти племені Зубрів? — цікавилася інша.
— Зірки кажуть, цей хлопчик буде великим правителем, — віщав шаман.
Неподалік затягнув свою моторошну пісню вовк, і до нього долучилася зграя.
— Це знак, — першим кинувся навколішки шаман, і решта членів племені опустилися навколішки та схилили голови, слухаючи пісню тотемних звірів.
Коли виття стихло, люди побачили, що з печери виходить вождь, тримаючи на руках немовля. Гордий та сильний, він потупився та уникав дивитися на свій народ.
— Це дівчинка. Озерна Лілія, — промовив, розвернувся та швидко пішов назад до печери.
Біля багаття повисла тяжка тиша. Дівчинка не може стати наступним вождем племені, а це означає, що пророцтва шамана не забудуться й обіцяного великого воїна їм ще довго чекати.
 
***
 
Минуло вісім років. Вождь постарів і Лілія стала його єдиною розрадою. Вона зростала спритною веселою дівчинкою, з личком білим, немов пелюстки квітки, на честь, якої її назвали. Поки інші дівчатка збирали рослини, ягоди та гриби, Лілія шукала пригод у компанії хлопчаків, які хоч і зиркали на неї з-під лоба, але прогнати доньку вождя не наважувалися.
Лілія навчилася стріляти з лука, ставити пастки на пташок, ловити рибу, читати сліди та розпізнавати знаки. Старий шаман вчив її своєї мудрості. Вони часто сиділи вечорами та малювали знаки вуглинкою на стінах печери, рахували накреслені палички та складали зоряні мапи.

Одного разу Лілія взяла свій гарпун та вирушила на риболовлю. Їй ніколи не забороняли ходити там, де заманеться, лише суворо наказували не переходити на територію Зубрів. Річка слугувала кордоном, щоб дістатися сусіднього племені, потрібно було подолати бурхливу течію.
Стояло спекотне літо, і коли Лілія дісталася річки, вирішила спершу скупатися. Зняла одяг, кинула його на березі та залізла в прохолодну воду. Було приємно колихатися на прозорій водичці й уявляти себе блискучою рибкою. Лілія не відразу помітила, що на пляжі з’явився чужинець — хлопчик її віку.

— Гей, ти хто такий?!
— Сокіл.
— Який же ти Сокіл, ти ж хлопчик? — Ліля недовірливо глянула на співрозмовника.
— Це моє ім’я, — насупився той. — А ти ж хто така?
— Лілія.
— То ти квітка? — він розвеселився.
— Виходить, що так. Купаймося. Вода чудова.

Хлопчик трохи повагався, а тоді скинув свою спідницю зі шкіри гепарда та шубовснув у воду, здіймаючи купу бризок. Весела гра у воді так сподобалася дітям, що вони незчулися, як замерзли. Коли в обох посиніли губи, а зуби почали вистукувати дріб, зрозуміли, пора вилазити.
На березі ніяк не вдавалося зігрітися, тож довелося стрибати та бігати, доки не зігрілися. За іграми та забавками непомітно минув день.

— Ти завтра прийдеш сюди гратися? — Лілії дуже хотілося ще побачити нового знайомого.
— Обов’язково. Але не прийду, а припливу. Там в очереті мій човник, я сам його змайстрував, — Сокіл махнув рукою вбік.
— Ти з того берегу? — Ліля звузила, очі вдивляючись у засмагле обличчя Сокола.
— Так.
— То, ти Зубр?
— Угу, — Сокіл почав розуміти, до чого вона веде, але Лілія раптом мовила примирливо:
— Ну, і нічого страшного, що з Зубрів. З тобою весело й ти не цураєшся мене, як наші хлопчаки. Припливай завтра, знову будемо бавитися.
Наступного дня Сокіл із самісінького ранку чекав на Лілію.
— Ти довго спиш. — весело підморгнув дівчинці, — я вже встиг наловити риби й розкласти багаття.
— Ура! Після купання будемо снідати, — Лілія поспішала шубовснути у воду, але Сокіл її затримав.
— Зажди, маю для тебе подарунок.
Дістав із мішечка з речами гладкий жовтий камінець з дірочкою та тонкий шкіряний шнурок. Змайструвавши підвіску, вдягнув її на шийку Лілії та відступивши на крок помилувався своєю роботою.
— Це оберіг мого племені, тепер ніхто не зможе тебе образити.
 
***
 
Діти щодня зустрічалися на пляжі, і Лілія тішилася, що має справжнього друга. Вона нікому не розповідала своєї таємниці, але хлопчаки в їхньому племені помітили, що донька вождя перемінилася. Раніше вона часто крутилася біля них, ув’язувалася на полювання, а тепер стала пропадати десь цілими днями. Старший із них простежив за Лілією. Повернувшись, розповів вождеві про чужого хлопчика, з яким грається його донька. Вождь відправив кілька чоловіків на берег річки.

Лілія та Сокіл сиділи на товстій колоді, кидали камінці у воду та говорили. Сокіл саме розповідав про традиції Зубрів. Діти не почули, як до них підкралися чоловіки. Вони схопили Сокола. Лілія закричала та сміливо кинулася на високого дужого чоловіка, але той тільки засміявся, перекинув її через голову та поставив на колоду.
— Не заважай, цей Зубр наша здобич.
Лілія стояла та дивилася, як вели її друга, і сльози струмками стікали по її щоках. Дівчинка стиснула подарунок-оберіг у долонці:
— Тримайся, Соколе, я тебе не полишу.
 
***
 
Полоненого посадовили в плетену з лози клітку, яку встановили на майдані посеред селища. Люди раділи, що мають заручника з Зубрів. Вони наближалися, тикали в нього пальцями, показували дітям. Сокіл сидів похнюплений та не бажав відповідати на жодні запитання.
Ліля не знаходила собі місця і вночі прокралася на майдан. Поруч клітки дрімав вартовий.
— Соколе, — погукала тихо, — Соколе, друже.

Охоронець розтулив очі.
— А ну геть звідси. Вождь заборонив тебе підпускати до полоненого.
— Але ж він мій друг…
— Він із Зубрів.
— Але чому Зубри наші вороги?
— Бо так було завжди. Мій батько казав, що вони вороги, мій дід казав, що вони вороги…
— Але ж ми навіть ніколи не воювали з ними.
Охоронець спершу замислився, а тоді розізлився:
— Геть звідси, сказано вороги, значить вороги… Будеш вештатися, як гепну, — й у підтвердження власних слів перекинув із руки в руку тяжку дерев’яну довбню із шипами на кінці.
Лілія повісила голову та понуро пішла до лісу.
Минуло кілька днів. Вона змарніла, не хотіла їсти та гратися і все блукала поряд майдану, поки не наважилася на рішучий крок.
 
***
 
Переконавшись, що за нею ніхто не стежить, Ліля прибігла до річки та відшукала в очереті малесенький невміло зроблений човник Сокола, який чудом тримався на воді. Вона ще ніколи не плавала на човні, але розмірковувати над цим не мала часу. Рішуче забралася всередину та відштовхнулася ногою від берега. Хиткий човник гойднувся та повільно поплив за течією. На дні лежало весельце. Ліля взяла його до рук і спробувала відгребти далі від берега. Човник попрямував до середини, його швидко зносило течією і вже зникли обриси знайомого пляжу.
Лілія не знала, що потрібно щосили вигрібати, бо далі розташовуються небезпечні пороги. Сильна бурхлива річка несла хитке судно прямо на них, туди, де вода із шумом перекочувалася через великі кам’яні валуни. Ліля побачила, що зараз човник налетить на каміння й розіб’ється й узялася щосили вигрібати, але їй не вистачало сили та вміння. Вона боролася із течією, що несла до неминучої загибелі.

«Трісь, — репнула одна з дощок, — трісь, — розкололася друга». Човник вдарився об каміння та почав розвалюватися. З останніх сил намагалася Лілія утриматися, але шубовснула у воду. Її перекрутило та понесло. Вона здіймала голову, хапала повітря, хвилі накривали, закручували й підкидали її, граючись, немов м’ячем.

Найстрашніше чекало попереду, там, де річка обривалася височезним водоспадом, що ревів: «До мене пливи Лілія, до мене…» Чуючи той страшний голос, з подвійною силою вигрібала й боролася зі швидкою течією, кілька разів вдарилася об каміння, але старання були недаремними. Вона поступово наблизилася до берега й коли до водоспаду залишалося з десяток метрів, вхопилася за колоду, що лежала у воді.

Зачепившись, повільно поповзла по стовбуру в бік берега. Колода захиталася й почала сковзати у воду, чим ближче Лілія добиралася до краю, тим сильніше сповзала колода.
Зрештою, колода зірвалася та попливла, але Ліля була вже біля берега, тож відпустила деревину і зробивши з останніх сил кілька гребків, опинилася на мілині. Втомлена та обдряпана, Лілія впала на вузьку смужку пологого берега та намагалася віддихатися.
Берег був крутим, і Лілії довелося дертися наверх глиняною кручею, хапаючись за коріння дерев.
 
***
 
Жінки племені Зубрів повертаючись додому з повними кошиками грибів побачили чужу дівчинку. З її волосся стікала вода, а одяг був замурзаний глиною. Незнайомка зняла із шиї мотузок, на якому висів шматочок бурштину — каменю, що вважався магічним у їхньому племені.
— Відведіть мене до вождя. Я друг Сокола, — сміливо промовила Лілія.
— У нас немає вождя, але є королева. Ідемо.

Жінки ще раз поглянули на камінець і повели її в селище.
Зубри жили в невисоких хатинках, накритих соломою, які кільцем оточували хижу королеви. Поява чужинки викликала цікавість. Люди юрмилися та шепотілися між собою.
Дівчинку завели в один із будиночків, відмили, перевдягнули та дали гарячого узвару. Коли вона відігрілася та заспокоїлася, висока огрядна жінка в намистах із кольорових камінців, почала її розпитувати. Лілія розповіла про Вовків, про їхнє життя, свою дружбу із Соколом та пригоди на річці.
 
***
 
Після того, як зникла Лілія, вождь не знаходив собі місця. Чоловіки племені Вовків обшукали ліс поряд селища, але слідів дівчинки не знайшли. Ввечері всі зібралися на віче біля вогнища.
Вождь став по центру та обвів присутніх тяжким суворим поглядом.
— Спершу моя донька вештається з цим хлопчаком, — махнув у бік клітки, у якій сидів понурий Сокіл. — Тепер вона взагалі зникла. Я вважаю, що це підступний план Зубрів. Ми мусимо на них напасти.

— Так! Так! — залунало з усіх боків, — Нападемо, покажемо їм!
Присутні так захопилися, що не помітили, як до них наблизилася делегація: попереду йшла Лілія, тримаючи за руку жінку в намистах, за ними троє чоловіків. Вони зупинилися на відстані кількох кроків і дочекалися, коли всі члени племен Вовків помітять їх.
— Ми прийшли з миром, — жінка підняла руку, її супутники повторили цей жест.
Люди розступилися, даючи дорогу. Незнайомці та Лілія пройшли до вогнища та вклонилися вождеві.

— Тато, ці люди мене врятували. Це — королева племені Зубрів, — дівчинка вказала на жінку в намисті. — Сокіл, хлопчик якого ти тримаєш у клітці, її син. Випусти його, і ми зможемо всі разом поговорити.
 
***
 
Перемовини тривали п’яту годину поспіль. Королева Зубрів розповіла про їхній уклад, життя, правила, і, як дуже засмутилася, коли в неї народився хлопчик, бо в їхньому племені лише дівчатка стають королевами. Втомлена Лілія заснула, поклавши голову на коліна вождеві, поряд, тримаючи її за руку, заснув Сокіл. Вождь та королева все говорили та говорили. Вони зрозуміли, що їм немає за що воювати, а добре сусідство дає набагато більше переваг, ніж ворогування. Їхню розмову слухав усміхаючись шаман, він знав, що його пророкування збудуться.

З того часу два племені жили мирно та допомагали одне одному. Більше ніхто не забороняв Лілії та Соколу гратися разом, і діти були щасливі. А коли зі сходу прийшла Чорна Орда, Зубри та Вовки разом змогли дати відсіч.
 

Зоопарк покинутих тварин

Сонячного дня на прогулянці Назарчик смикнув тата за руку:

— Татку, ну коли вже ти мені купиш собаку? Або хом’ячка? Ну, хоч рибок ку-пи-и-и.
— Ми вже про це говорили, — суворо поглянув тато.
— Але я хочу! Хочу! — притупнув малюк ніжкою.
— Гаразд, — тато взяв сина за руку та стрімко повів за собою.
— Ми куди? Мали ж йти стрибати на батутах, — хлопчик ледве встигав за татовими кроками. Він розхвилювався, аж почервонів.
— Батут зачекає, підемо до зоопарку.

Пройшли тінистою алеєю, обійшли дитячий майданчик, минули кілька житлових кварталів та опинилися в передмісті. Обабіч дороги тягнулися пустирі й поодинокі гаражі, схожі на будиночки гномів. Назарчик дивувався, бо це не було схоже на дорогу в зоопарк, де живуть тваринки, продається морозиво та грає весела музика. Спинилися перед фарбованими залізними воротами.

— А це точно зоопарк? — Назарчик із сумнівом дивився на високу хвірточку.
— Так. Зоопарк покинутих тварин.
До відвідувачів вийшла симпатична дівчина в окулярах:
— Проходьте. Наші мешканці завжди раді гостям, — усміхнулася лагідно.
На широкому подвір’ї скавчало, гавкало, нявчало та мекало.
— Проведу вам невелику екскурсію, — привітна дівчина показала рукою на великий вольєр. — Тут мешкають дорослі собаки, яким не потрібне лікування.
Назарчик побачив пуделя, болонку, кілька дворняжок і вгодованого рудого бульдога.
— А що тут є хворі тварини? — Назарчик дуже не любив лікарні та все, що з ними пов’язано.
— Всяке трапляється, — дівчина сумно зітхнула, — Люди заводять собачку, чи котика, граються з ними, поки маленькі, а тоді просто викидають на вулицю. Тому що тварина — це відповідальність. За нею потрібно прибирати, доглядати, вигулювати, дбати про їжу та щеплення.
Назарчик потупив оченята. Зробилося нестерпно соромно за всіх тих людей, які образили тваринок.

— Ось поглянь. Це — Мурчик. Дівчина погладила невелике худе кошеня, яке терлося біля її ніг. Господарі залишили його на смітнику, а бідолаха вибіг на дорогу й потрапив під автомобіль. Добрі люди принесли Мурчика до нас. Наш ветеринар наклав гіпс на зламану лапку, і коли кісточки зростуться, малюк знову бігатиме.

Назарчик присів та погладив котика по шовковистій спинці, із жалем розглядаючи гіпс на маленькій лапці.

З-за рогу будинку вийшла чорна коза з білим сердечком на лобі.
— Це наша улюблениця Марта.

— Невже, її теж господарі вигнали?
— Ні. Марта жила з доброю бабусею, а коли старенької не стало, ми забрали її в притулок. Марта дає дуже корисне молочко нашим тваринам, — Назарчик обережно торкнувся гостреньких ріжків.

Поступово знайомилися з усіма мешканцями притулку. Дівчина розповідала їхні сумні історії. Назарчика вразила доля песика на прізвисько «Бульба». Його тримала молода пара, а коли в них народилася дитина, жінка вирішила, що собака зайва. Чоловік поклав Бульбу в мішок, приніс на озеро та скинув із мосту. Рибалка побачив, підплив на човні й виловив бідолаху. Це він так смішно назвав песика. Залишити його собі не міг, бо страждав на алергію, тож приніс до притулку. Назарчик уявляв, як стискалося маленьке серденько песика, коли він сидів у темному мішку й розумів, що має загинути.

— Татку, — несміливо погукав Назарчик, — А можна я приходитиму сюди гратися з Бульбою? Він такий милий та веселий, — хлопчик притиснув песика.
— Ми можемо забрати його до себе, якщо пообіцяєш дбати про нього, прибирати, годувати, а не лишень гратися.

— Так! Так! — застрибав щасливий Назарчик.
Додому поверталися втрьох. Бульба біг попереду та виляв хвостом, і на його мордочці світилося безмежне собаче щастя.

.

Щасливий Мурчик

 
Серед ночі мене обережно торкнулася м’яка лапка. Я повернулася на інший бік, намагаючись не прокидатися, але кіт замуркотів та ткнувся мордочкою в обличчя. Я ночувала в друзів і збиралася виспатися перед дальньою дорогою, тож гратися з хатнім улюбленцем не входило в плани. Буркнула щось на кшталт: «Му, му, іди кудись…», як раптом кіт досить розбірно промуркотів: — Мене звуть Мурчик, і мені щастить. Я подумала, що це сон, але він продовжив:

— Мама кішка народила нас із братами в солом’яному кубельці під сходами закинутого будинку.
Вона щодня йшла й поверталася, щоби погодувати. Коли я почав розрізняти предмети та вкрився шорсткою, вона не повернулася. Спершу ми, як завжди, сиділи тихо, але коли забуркотіло в животику, почали нявчати. Проте, це не допомогло, тож втомившись заснули. На ранок мама не з’явилася. Тоді один із братиків виліз на вулицю. Світило сонечко, вітерець ворушив травичку, і братик почав торкати її лапкою, граючись. Я та ще двійко кошенят вибігли слідом. Ми так веселилися, що забули про голод. Раптом величезний чорний пес, помітив нас, легко перестрибнув через похилий парканчик та кинувся страшно роззяпивши пащу. Ми розбіглися в різні боки.

Я мчав щодуху, не розбираючи дороги, чіплявся за торішню траву та реп’яхи, заплутався в колючках, перечепився та скотився в канаву. Гавкіт за спиною давно затих, і я зміг перевести подих. Довкола панувала тиша, лише дерева погойдували свої верхівки. Озирнувшись та принюхавшись, спробував відшукати дорогу назад, але запах згубився. Я вишукував, бігав, нюхав, але все даремно. Втомившись, ліг під кущиком на торішнім листі, скрутився та заснув. Пам’ятаю прілий вогкий запах і колючий проникний холод, біля мами та братиків спалося краще. Прокинувся від нестерпного голоду, тож мусив піднятися та брести світ за очі. Мене лякали пронизливі звуки ночі, відчував, що поряд небезпека і від того тремтів мій хвостик. Коли почало сходити сонце, я опинився на узліссі й роздивився навколо будинків людей. Тож пішов до них, сподіваючись, що там знайду їжу. Біля першого стояла висока бочка, з якої доносилися змішані запахи риби, м’яса, овочів і чогось парфумованого та неприємного. Я спробував підстрибнути, щоби заскочити всередину, але виявилося надто високо.

… Від котячої оповідки я остаточно прокинулася й сумлінно чухала Мурчика за вушком та здивовано слухала його розповідь, уявляючи, як він маленький та розгублений, намагався вижити у ворожому йому світі…

— Я довго стрибав довкола сміттєвого бака, поки не почув різкий звук і швидко шмигнув у кущі. Якийсь хлопчик пожбурив у мене каменюкою. Коли б не моє щастя, то точно влучив би в голову. Я заховався в бур’янах і, знайшовши шпарину в паркані, перебрався на сусіднє подвір’я. Там панувала тиша. Озирнувся, розмірковуючи, як діяти далі. Тоді підійшов до хвірточки й визирнув на вулицю. Вздовж дороги стояло багато будинків. На розі розміщувалися сміттєві баки поряд із якими була купа картону. Я вирішив, що по картону зможу залізти в бак і знайти, чим перекусити. Живіт звело від голоду, здавалося шлунок прилипнув до хребта. Було страшно, тож я щодуху побіг вулицею. Почулося рипіння, скрип і страшний удар відкинув мене вбік.
— Бідолашний, — я не втрималася та погладила Мурчика по спинці.

— Щасливий. Мур-р-р. Від такого удару автомобіля нещасливий кіт точно б загинув. Я лише забився. Водій спинився, підібрав мене і відвіз до ветеринара. Там погодували, вимили й вичесали.

— І той водій забрав тебе.
— Ти нетер-мур-пляча. Не забрав, я ж щасливий, а в нього три собаки.
— Ой!
— Ото ж. Коли я поправився, мене віднесли до котячої кав’ярні.
— Що це?
— Таке місце, де дуже багато котів. Люди приходять туди, щоби почухати нам животики й побути в затишку. Там добре котикам, але я хотів мати власну людину, а не нюхати щоразу іншу. Ви всі маєте різний запах, хтось пахне здобою, хтось милом, хтось дротами, сиропом, кавою, огірками, листям, вулицею, автомобілем.

Я розсміялася від його спостережливості.

— Я люблю людей, від яких пахне молоком і трошки з валер’янкою.
— Ти гурман.

— Мур-мян. Найкраще пахнуть маленькі дівчатка. До них я особливо принюхувався та приглядався. Одного разу до кав’ярні зайшла ВОНА. Тож, поки інші коти відволіклися, я підбіг і почав тертися, заглядаючи в її обличчя. Як і думав, дівчинка взяла мене на ручки. Я ж щасливий. Так ми подружилися. А згодом вмовила батьків забрати мене додому.
Я тепер її кіт. А до тебе прийшов, розповісти історію. Мурчик підвівся, настовбурчив хвіст, повільно пройшовся кімнатою, демонструючи пухнасту шубку, яка лиснилася в променях світанкового сонця, та пішов до дверей.

— Бувай, Щасливий, — кинула йому вслід, перевернулася на бік та заснула.