ГУМОРИСТИЧНІ ОПОВІДКИ
Олени Скуловатової

життєві історії
Сироварня дядька Василя
У Дядька Василя лихо - купив сироварню, та вона виявилась не тим, що очікував.
ЧИТАТИ
гумор жарти
Шукаю напарника для бігу
Марина хотіла знайти партнера для пробіжок, а знайшла значно більше.
ЧИТАТИ
укрсучліт вітчізняні письменники
Колообіг одягу в природі 
Замальовка епізоду з буденного життя мами.
ЧИТАТИ
гумористичне оповідання
Чайлдфри
Чужі діти так дратують, особливо на пляжі, коли хочеться просто розслабитися та відпочити. А якщо ти ще й чайлдфрі, то це просто катастрофа.
ЧИТАТИ
гумористичне оповідання
Одної грозової ночі
Експерементальне оповідання з неочікуваним фіналом. Переможець конкурсу від ФБ сторінки: Book майстерня.
ЧИТАТИ
коротке веселе оповідання
Як ми в похід ходили
Веселе оповідання про трьох дівчат, які зібралися підкорити Говерлу. Перемогло в конкурсі ФБ сторінки: Видавництва "Білка".
ЧИТАТИ
укрсучліт
Знаки долі
Гумористична оповідка про дівчину та її мрію.
ЧИТАТИ
Сучасна література
Новорічне бажання
Замальовка на тему бажань.
ЧИТАТИ

Сироварня дядька Василя


Дядько Василь — справжній господар. Усе в нього на місці, усе там, де треба, як на роботі, так і вдома. У нашому жіночому колективі він підтримка та опора. Якщо щось впаде, зламається, усі
біжать за дядьком Василем. Та якось одного разу заскочила до нього в каптерку, щоб пожалітися на двері, які знову заклинило, а він сидить на табуреті, блідий, як шампіньйон.

— Що сталося? — питаю.
— Мене жінка вб’є, — кидає, зиркнувши з-під насуплених брів.
—· Та, що таке?
— ·Я сироварню купив.
—· То чого ж вб’є, навпаки, це ж чудово! — про те, що його жінка любить сир ми всі знали, бо не раз від нього про це чули. Вона могла кілька днів взагалі нічим, крім сиру, не харчуватися.

—· Ох, — видихнув. — Оцейки, купив я матраца. А мені вони дзвонять і кажуть: «Вам нараховано бонус — тисячу гривень. Оберіть собі подарунок», — Я дивився спершу на набір ножів, як раз такі мені треба. Та, та менеджерка звабила сироварнею. Розповіла, що в них на неї акція, правда, маю ще доплатити майже дві тищі, але ж то буде ого-го яка річ, що там ті ножі, у лавці куплю. Оплатив, дочекався, коли з пошти прийде сповіщення, найняв сусіда на бусіку, бо ж ту сироварню ще довезти треба. Я от собі, що уявляв? Така велика штука, як пральна машина «Рига», — розвів руками. — Приїхали. Забираю посилку, а дівчина мені конвертика пхає. «То не моє — кажу, — моє велике». А вона мені папірці соває, написано, що
точно моє. Забрав, вийшов, стою, мало не плачу. Розкрив конвертика, а там п’ять пакетиків із порошками й інструкція.

—· А покажіть мені? Може, там героїн, то ви тільки вигадали, — запнулася, бо в
дядька Василя очі зробилися, як два скати, й стало не до жартів.
—· Ось, — сунув конверта.  Всередині пакетики з закваскою. Розгорнула інструкцію: візьміть шістдесят літрів молока…

За двадцять хвилин я в робочий чатік надіслала повідомлення: «Дівчата, цього року в нас незвичний корпоратив — сирна вечірка. Усім вдягнути фартух, принести по чотири літри молока, краще домашнього, й вино не забудьте». «А крім фартуха ще щось вдягати?» — прилетіла відповідь. «То вже за бажанням», — не мала я часу на балачки, треба ще кухарів підговорити, забула сказати, що ми в дитячому садочку працюємо.

Отже, наварили ми сиру, трохи водянистий вдався, швидше бринза, ніж сир, але під вино гарно пішов. А насміялися, поки готовили, такої веселої вечірки в нас ще не було. Залишки — ще чотири пакетики закваски в дяді Васі колега викупила, у її свекрів молочна ферма в селі, тож там не пропаде.
 
Історія реальна, або майже реальна :) записана зі слів однієї гарної людини, яка цю всю операцію і провернула.


Шукаю напарника для бігу


«Шукаю напарника для бігу», — Марина на секунду завагалася, нервово смикнулася та натиснула «відправити». Видихнула.

Після того, як її краща подруга вийшла заміж, доводилося щоранку трусити на

самоті. Це пригнічувало. У групі «Підслухано в нашому містечку» різні люди

давали оголошення. Що, як раптом, хтось захоче скласти компанію.

За хвилину, не витримавши напруги, зайшла у ФБ. Висвітився коментар: «Я бігати не дуже люблю, але можу їхати слідом на велосипеді, буде веселіше». Марина зайшла на профіль хлопця, і він здався їй привабливим. Усміхнулася, подумки відправляючи новому знайомому

промінчики симпатії й відписала під його коментарем: «Добре, завтра о шостій

біля паркової дороги».


За кілька хвилин вигулькнув ще один коментар: «Я теж бігати не люблю, та і велосипед зранку, то якось важко. Я за тобою на електромобілі поїду. Може, захочеш музику послухати». Марина

розгубилась і не відповіла. Під цим коментом миттєво з’явився ще один. «Я вмію підтримувати та надихати, якщо можна, я з вами в машині поїду, щоб дівчина не сумувала, ну, і воду подаватиму». Марина відчула приступ паніки. Прикипіла очима до монітору, читаючи наступний коментар: «Я дипломну по бігунах пишу, можна до вас у машину? Фіксувати темп, особливості, техніку Марини». Під коментом власника електромобіля, швидко, як черговий податок, виник ще один: «Якщо місце в машині є, то я з вами, люблю різні туси». Марина схопилася за голову і швидко видалила свій пост.


Зранку, намагаючись впоратися з тривогою, Марина прямувала до призначеного місця, бо відчувала відповідальність перед велосипедистом, раптом усе ж приїде. Ще здалеку побачила, що її чекають. З’явилися всі.


Марина побігла. Відчуваючи, що за нею спостерігають намагалася рухатися швидше, ніж зазвичай, і щоб виглядало красиво. Слідом їхав велосипедист. За ним електромобіль із пасажирами. З відчиненого вікна лунала гучна музика. Дівчина на задньому сидінні щось старанно шкрябала в блокноті, водій голосно підспівував, пасажир переднього

сидіння час від часу кричав: «Під’їдь!» та подавав Марині пляшку з водою, а

дівчина, яка любила тусуватися, радісно сміялася й постійно постила селфі.

Після пробіжки Марині здавалося, що вона збігала на Ельбрус, така глобальна втома скувала тіло. На роботу не пішла, завалилася спати сподіваючись, що захворіла. Але на ранок відчула заряд бадьорості й знову попрямувала на пробіжку, сподіваючись, що учорашня компанія задовольнялася пригодою й облишить її в спокої. Але на неї вже чекали…


***


Минув місяць, і Марина все ж захворіла — апендицит. Лежала на скрипучому ліжку зі страхом думаючи про трубку, яка стирчала з її живота й закінчувалася поліетиленовим мішечком. Наважувалася те все помацати, коли в палату увійшов величезний букет троянд, а слідом її бігова компанія. Що це вони, здогадалася, перерахувавши подумки кількість — п’ять осіб. Бо ж коли бігала, розгледіти толком їх не могла.

— Ми прийшли подякувати, — сказала дівчина, яка постійно писала в блокнотику. — Завдяки тобі ми познайомились, — повиснула на лікті чоловіка, який кермував електромобіль і закохано заглянула йому в обличчя.

— Так, — запрошуємо всіх на весілля. — Ви будете свідками, — звернувся до тусовщиці та хлопця, який постійно подавав Марині воду, ну, а решта почесними гостями.

— А можна я прийду зі своєю дівчиною? — спитав велосипедист, і Марина раптово відчула смуток.


***


Якщо ви встанете дуже рано і прогуляєтесь міським парком, то неодмінно зустрінете дівчину, яка бігає, штовхаючи поперед себе спеціальний спортивний візочок. Це Марина. На весіллі,

на яке вона все ж пішла, їй зустрівся симпатичний чоловік, за якого через місяць вийшла заміж. Проте, він любить спати, тому бігає вона з сином й радіє, що перед ним не потрібно бігти швидше, ніж можеш, і дбати, щоб виглядало красиво.

Колообіг одягу в природі


В мене є ритуал -- щосезону перебирати речі, а позаяк родина велика, на це культове дійство витрачається, ой, як багато часу. Вигребу вміст однієї шафки -- власниця маленька, а шмаття в неї, як копійок в моєму гаманці, бо мені коли здачу тими біляками дають, я їх накопичую. Ні, не колекція то, а незручність, бо в магазин як прийдеш, не по панські ті білі кружальця рахувати, от і ношу їх, поки застібка тримає. А тоді вони ще сумкою розсипаються. Та я відволіклася.


Отже, доводиться вибирати з купи одягу літнє, щоб сховати на той рік, мале, щоб передати комусь. Знайти того «комусь» чим далі, тим важче. Я ж найдовше з моїх товаришок наважувалася на народження першої дитини, а останню, взагалі, після всіх знайшла. Тож це я та нещасна, кому радісно тягнуть пакети: «воно класне, тільки нам мале», або «в вашому селі зноситься». Що, вісім пар парадно-вихідних туфель одного розміру зноситься? Плаття з шифону? Куди? На город колорадських жуків лякати? Тож мені доводиться дуже прискіпливо те все перетрушувати й швидко метикувати, кому б далі спадок передати.


Є ще в мене категорія -- на ганчірки, але, на жаль, далеко не все на них годиться. Не витирають капронові колготи пил, та й оті всі гіпюрові кофтинки теж не витирають.

Так от, зависла я якось перед купою речей, відчуваю -- ще трохи й не витримаю. Що за розвага, кожні три місяці гребися, немов курка в городі.


Ми ж жінки як влаштовані, коли щось не вдається треба подрузі понити, вона удасть, що слухає, або навіть співчуває твоїй напасті й вже легше. Дзвоню:


-- Ало, ти як? -- бо ж не будеш відразу на людину всі свої лахи, в сенсі, проблеми висипати.

-- Та недуже, -- і почула я й про нового кавалера, який виявився одружений, а в Tinder, падлюка, писав: «Вільний як вітер в чистому полі». «Поет-дружини нет» -- так подругу поза очі його прозвала. А ще в неї трубу, добре що не каналізаційну, прорвало, треба майстра кликати й ще щось, але я вже не прислуховувалась, бо зрозуміла -- доведеться самій своїм клопотами раду давати.

Тож увімкнула на гучний зв'язок історію про Поета - дружини нета та й сортую найменшої доні придане. Перша купка -- маленьке, друга -- літнє, третя -- за два роки не разу не вділи, четверта -- надто жарке, а коли зима буде, стане мале, п'ята -- на ганчірки, шоста... Вийшло в мене тих купок дванадцять штук. А тут саме у двері, не мої, а подруги, подзвонили, перервали перелік її життєвих негараздів.

Я застигла над купками й чую (видно подруга теж на голосному зв'язку була):


-- Прівєт солнишко, ізвіні мєня, дурака, -- тут я з ним, хто б він не був, погодилася. А далі такі звуки в слухавці почали лунати, що довелося відключитися, а то чоловік подумає, що я порно з ранку передивляюся, тоді точно роботи не зроблю.

Вирішила подзвонити іншій подрузі, щоправда, без надії на успіх, а так, щоб нудьгу розвіяти.

Та вона відразу в курс справи увійшла, дала з два десятки порад не на всі випадки життя, а тоді й каже:

-- Ти б поставила більшу шафу, й не треба було так часто ті речі трусити. В тебе ж хата ого яка.

До того я з усім погоджувалася, а тут вперлась:

-- Велика шафа -- не вихід, -- кажу, -- бо людина завжди наповнює простір. Додасться полиць, той того, що там лежатиме додасться, а коли ми сортуємо та викидаємо, тим самим вивільняємо місце під щось нове, і не тільки в шафі, але й в житті.


Врешті розізлившись, залишила я лише те, що справді носиться, згребла решту в пакети й виставила в комору з твердим наміром, при першій нагоді віддам охочим.

Під вечір видихнула з полегшенням й гордо оглянула свою роботу. В усіх шафах панував порядок, хоча це до першого самостійного пошуку дітками «що вдіти». А тут саме приїхала моя подруга зі своїм отим «Ізвєні мєня дурака», це, як виявилося не той, що одружений, інший. Я давно їхні імена не запам'ятовую, простіше якусь іноземну мову вивчити, менше слів доведеться в голову запихати. З собою гості принесли шампанське, варені креветки в банці, солоні огірки й два великі пакети з написом: «Сільпо».


-- Що це? -- я привалилася до стіни, відчувши паніку, що нудотною хвилею піднялася до горла.

-- Так ти ж щось там таке казала, що тобі речей не вистачає, тож я моєї малої одяг, з якого виросла, зібрала, -- радісно сунула мені в руки ті пакунки. -- Не тушуйся, -- це закон колообігу шмаття в природі.


Я подякувала та затравлено озирнулася, шукаючи очима куди приткнути ті скарби. Варто звільнити місце від старого, як прийде нове.

.


Чайлдфрі



Розніжившись на серпневому сонці, Людуся задрімала. Шурхіт хвиль навіював романтичні думки, ледве вловні, приємні та бентежні спогади, а крики чайок налаштовували на романтичний лад. Раптовий пронизливий вереск увірвався в її мрійливий стан.

— А,-а-а, вона мене вкусила, — голосив хлопчик в блакитному картузику.
— Він язика показує, — спокійно відповідала дівчинка в рожевому купальнику зі збірчастою спідничкою.
— Я купатися, — крикнула інша дівчинка, дуже схожа на хлопчика. Людуся подумала, що вони близнюки.
— Стій, не можна самій, — матір стрімголов помчала за дітьми, які гуртом, як по команді, кинулися до води.


В Людусю полетів пісок, засипав тканий килимок, потрапив в рот та в очі. Вона сторожко озирнулася, швидко сплюнула та загребла мокре місце ногою.
Тим часом мати вигнала дітей з води.
— Дивіться, я кулю, — хлопчик запхнув в рот зім’ятий недопалок.
— Викинь негайно!

Він прицілився, і з влучністю Чінгачгука, пожбурив недопалок в оторопілу Людусю. Вона набрала повітря, щоб зробити зауваження необачній матері, але та вже бігла здовж берега, намагаючись упіймати дівчинку в рожевому купальнику.
«Добре, що я тоді відмовила Сашкові, а то б мала такий, як в цієї жінки, обвислий живіт в стриях та постійний клопіт. Стати чайлдфрі — найкраще рішення, та й народжувати не треба», — розмірковувала Людуся, поки матір, здавшись на вмовляння, купала свій виводок. Діти пірнали, бризкалися, намагалися залізти глибше та заглушали радісним вереском крики зляканих чайок.

Людуся перевернулася на живіт, випростала довгі ноги й заплющила очі. В уяві постали весільні світлини колишнього кавалера, який отримавши відкоша, швидко знайшов собі іншу. Згадалися фото з його розповнілою вагітною дружиною, з червоним зарюмсаним малюком, фото його другої дитини. Людуся не розуміла навіщо стежить за їхньою родиною. Чому щодня заходить в соціальні мережі та відкриває ті застиглі епізоди чужого життя, збільшує, придивляється до найдрібніших деталей. І чому їй так важливо помічати, що Сашкова дружина з кожним роком набуває нових зморшок та зайвих кілограмів.
Після Сашка зустрічалася з Петром, потім з Тарасом, згодом знову з Сашком, тільки іншим. Вони, немов метелики-одноденки, з’являлися й так само швидко зникали. Людуся відразу заявляла, що не хоче дітей, що їй подобається спокій. Проте коли чоловіки раділи цьому повідомленню, в глибині її душі ворочалось темне, липке, гнітюче розчарування. Вона б ніколи не зізналася, що прагне вмовляння. Сподівається почути: «Ти передумаєш. Я готовий довести свою любов і почекати, доки дозрієш та схаменешся».

Людуся почула шум й зрозуміла, що родина повернулася після купання. Сіла, дістала з соломяної сумочки від Гучі яблуко та почала гризти, з хрустом відкушуючи новими вінірами тверду клітковину.
— Ти гална, — дівчинка в рожевому купальнику застигла напроти неї й не мигаючи оглядала, так, ніби обирала нову ляльку.
— Д-дякую, — запнулася від неочікуваного компліменту.
— В тебе ноги гладенькі, глуді клуглі, нігті кольолові… — продовжувала перераховувати, — але моя мама сама класивіша.
Дівчинка розсміявшись розвернулася на п’ятках, побігла, обкидавши оторопілу Людусю піском, підскочила до матері та обхопила її тоненькими ручками там, де колись визначалася талія. Людусі відчула заздрість, захотілося, щоб її теж обійняли дитячі ручки.


Родина швидко зібралася, і вони пішли до виходу. Людуся, забувши про яблуко, проводжала поглядом округлу фігуру жінки, оточену дітлахами, доки вони не сховалися за шатрами з пивом.

«Треба триматися якнайдалі від цих, обвішаних малюками, мамок, а то не помітиш, як заразишся вірусом розмноження, — Людуся потягнулася і куточком ока помітила, зацікавлений погляд підтягнутого засмаглого чоловіка. — Може спробувати цього разу задля експерименту не казати, що я чайлдфрі», — усміхнулася, кинула бісиків в бік смуглявого й опустила довгі нарощені вії. Обдало колючим холодом, потекло по спині й Людуся від неочікуваності підскочила на ноги. Пухкий карапуз з лійкою, невинно усміхався рідкими зубами, ніби не він щойно вилив на неї воду.

— Вибачте, пані, — смуглявий підійшов, засміявся, закинув сина на плече та помчав до води, залишивши Людусю на одинці з надгризеним яблуком.


Одної грозової ночі


У таверні «Нора троля» було гамірно. Приміщення наповнене цигарковим димом, перегаром та густим чоловічим потом нагадувало вулик. Марічка притулилася в куточку намагаючись злитися зі стіною.


Вона планувала вшитися як тільки припиниться злива. Промоклі ноги мерзли, тоненька блузка зрадницьки липла до тіла, підкреслюючи повні груди.

На порозі таверни з’явився кремезний неголений чоловік в шкіряних штанах. Він підійшов до стійкі бару та скомандував:


− Пива мені та … − роздивившись навкруг вказав на Марічку, -- тій малій.

Перед дівчиною поставили великий кухоль. Поруч на стілець шльопнувся здоровань.
− Як ся маєш, мала? Будьмо! – підняв кухля.
− Будьмо, − розуміючи, що тікати немає куди, вичавила дівчина.
− Ти нівроку. Ходімо в кімнату на горі.
− Пане, залишимось друзями, сердешно вас прошу, − скала руки на повних грудях Марічка.

− Смішно балакаєш. Знаєш хто я? Та я… − йому забракло слів, щоб виразити власну значущість, тож він підняв Марічку, легко перекинув через плече та попрямував сходами на другий поверх. Присутні удавали, що нічого особливого не відбувалося.


***



Марічка злегка похитуючись вийшла на двір. Сходило сонце. Дощ припинився і повітря наповнилося озоном. Вона потяглася, розпростуючи спину та облизала пересохлі губи. Такого з нею ще не траплялося.

Тим часом здоровань складав шахові фігури в коробку. «Все ж вмію обирати гарних партнерів для гри», − подумав задоволено.

Як ми в похід ходили


Якось наша трійка: Я, Наталка та Іринка, засумувала. Тож піднявши третій келих брунатної рідини з гордою назвою «Портвейн Балаклава», хтось запропонував: «А гайда в похід». Звісно, якби не та клята рідина, то така дурниця нам би в голову не прийшла, але сталося, як сталося.

Мене призначили керівником експедиції, бо вже мала досвід: одна ночівля в наметі на риболовлі та піша прогулянка від сусіднього села з поламаним велосипедом. До підготовки підійшли відповідально. Купили товсту книгу: «Основи виживання», позичили в друзів брезентовий намет та пішли в прокат спорядження. Там з'ясувалося, що не обійтися в нашій експедиції без кішок, льодорубів, льодобурів, скельних крюків, молотка та довгої товстої мотузки. Ми спробували заперечити, що влітку в Карпатах не те що льоду, снігу немає, але хлопець за прилавком авторитетно заявив, що без цього спорядження ми не те що на Говерлу, з потягу вийти не зможемо.

Коли дійшла справа до складання всього того майна, виявилося, що в наші рюкзаки нічого не поміщається, а ще треба було взяти по три коктейльні сукні для фотосету. Порадившись, вирішили йти без їжі. «А що, − сказала Наталка, − голодні походи − модна фішка», − і ущипнула мене за кругленький бочок.
Ви не думайте, що зовсім без їжі пішли: взяли десять снікерсів і три великі пляшки коли, щоб мати запас енергії для сходження.

Отже, всі приготування закінчилися й ми опинилися на шляху до мети. Колу вилили на першому ж привалі, бо й так важко було йти. Ніякого снігу-льоду не зустріли, проте нас зустрів дощ. Гидкий такий, мокрий... Снікерси ми з'їли ще до обіду, і відчули полегшення, бо ж не треба було їх нести, але відтоді своєю кістлявою лапою до нас потягнувся голод.

І тут з'явився він. Ні, не так - ВІН. Йшов пружною проходкою з охайним наплічником (не то що ми з великими безформними торбами, на зовні яких бовталися кросівки припнуті шнурками, льодоруби й ще бозна-що) весь такий зібраний та цілеспрямований. Швидко нас обігнав, і тут сталося чудо. Хлопець мав такі пружні сідниці, обтягнуті трекінговими лосинами, що ми відразу пришвидшили темп, і зачаровані цим видовищем, намагалися не відставати. Але доля жорстока, і через деякий час наш герой зникнув за рогом...

Та від нас так просто не втечеш. Коли його наздогнали, була ніч. Сашко вже розпалив багаття, поставив намет і зварив суп. Досі пам'ятаю жах на його перекошеному обличчі, коли ми важко дихаючи звалили свої рюкзаки й заявили: Ночуємо тут».

Він несміливо повідомив, що йде одинарний похід. У той момент не здогадувався, що тепер це − четверний. Ми так надійно за нього прилипнули, що Сашко не тільки провів нас Карпатами, а ще й одружився, шкода що не на мені. З того часу дівчата в походи не ходять, бо ж одна заміжня, а друга сказала, що більше в гори не ногою. А я продовжую, раптом знову пощастить зустріти такого Сашка.

Знаки долі


У Марічки була мрія - стояти в красивій сукні, туфлях на шпильці, з модною зачіскою посеред великого яскраво освітленого залу, щоб всі, хто заходить, розуміли – перед ними богиня. Не так: БОГИНЯ! Якщо приземленіше, то вона з дитинства мріяла стати продавчинею в модному бутіку. Щоб довкола завжди багато гарних речей і спілкування.

Мама сказала: «Треба вища освіта. Хочеш спілкування – іди вчитися на психолога». Вступила Марічка до ВНЗ. На першій парі спала, до останньої не витримувала., курсову роботу звантажила з мережі, дипломну купила.

Отримавши свободу дівчина спрямувала свою енергію на шлях до мрії, та знову обставини виявилися сильнішими. Завагітніла. Вийшла заміж. Народила. Оговталась від післяродової депресії.

Дитина підросла і стало скучно, а тут в стрічці на ФБ: «Сидіти з дитиною і заробляти як...», «Почни заробляти сьогодні»...
Зрозуміла Марічка, то "знак" і подалася в блогери. Писати особливо було ні про що, то ж вона стала вести сторінку для матусь. Постила фоточки свого «масіка», викладала сторізи: «в нас прорізався зубікчик». Через рік її аудиторія зі ста активних підписників знизилась до одного – її мами, навіть свекруха втомилася ставити «вподобайки».

«Все. З дитячими блогами зав'язую», - вирішила Марічка. Піду в бьюті-блогери. Ця тема була їй ближча, і, навіть, трошки наближала до життєвої мети. До нової справи Марічка підійшла серйозно. Вона передивилася тисячі відео у ютубі на тему як вести бьюті-блог, щоправда, їх основне гасло було: «Підписуйтесь на наш канал та тисніть дзвіночок», але дівчина не здавалась. Вона пішла ще далі: записалася на курси: «Запусти свій проєкт з нуля, зароби на цьому перший мільйон та досягни успішного успіху не виходячи з дому». Вона так перейнялася цією темою, що нарешті вирішила не розкручувати новий блог, а відразу запустити власну on-line школу з підготовки блогерів.

У процесі розробки цього глобального проєкту вона попутно пройшла марафон: «Як розбудити в собі німфу», «Як притягувати гроші» та «Передбачення майбутнього через стрічку в Facebook». Останню навчальну програму вона обрала орієнтуючись на те, що вже має диплом психолога, тож успіх було гарантовано. Її тільки дивувала назва «факебук», але вона вирішила, що це якесь таємне послання.
За всіма цими захопливими проєкт Марічка не помітила, як синок підріс і пішов до школи, а вона раптом стала вільною жінкою з дев'ятої до сімнадцятої. З'явився час гуляти містом. Дівчина отримувала надзвичайну радість, ступаючи бруківчатим тротуаром та ловлячи власне відбиття у відполірованих блискучих вітринах.

Одного разу вона побачила, що великий магазин модного одягу шукає продавчиню і зрозуміла – то доля.
Нарешті Марічка стала щасливою та знайшла справжню себе.

Новорічне бажання



Я розглядала навколишніх, не випускаючи зубочистку, яку покусувала новими вінірами. Їсти собі не дозволяла, бо це псує фігуру на яку витрачаю купу сил та грошей. Звісно, виглядати як я в сорок п’ять років мріє кожна жінка. Проте далеко не кожна готова жертвувати заради зовнішності власним здоров’ям, часом, обмежувати себе постійно та в усьому.

Отак сидіти на банкеті серед людей, які п’ють та їдять, і не торкнутися жодної канапки з ікрою, жодного шматочка пармезану, не дозволяти собі відчувати запах маркового вина, що століття томилося у підвалах Бургундії, чекаючи зустрічі з тобою. О, нюхати я можу, але боюся спокуси, яка неодмінно прийде, коли відчую той неймовірний букет ароматів з духмяних трав, стиглого винограду, прогрітих пекучим сонцем полі та сухої, кам’янистої землі…

За кілька годин стає нестерпно нудно. Чоловіки вже порозстібали ґудзики на піджаках, щоб звільнити свої переповнені пузця від тиску одягу, їхні жінки втомилися тримати рівно спини й шукають місця, щоб розслабитись та присісти. А я, немов королева, не змінююсь. Велична струнка та прекрасна посміхаюся пливу залою. Робитиму це доти, доки триватиме свято.

Сьогодні Новий рік. Почнеться відлік наступного циклу. Хтось вигадав, що бажання, загадане під бій годинника збувається. Двадцять років назад я загадала залишитися такою, як є. І тепер, варто мені спробувати щось змінити, як я хворію. Ковток вина, пропущене тренування, не намащений вчасно крем, не та навіть не вколотий ботокс, будь-що, що псує мою зовнішність, викликає нестерпний біль в голові, ніби тисячі пилок одночасно ріжуть мій мозок на дрібненькі шматки. Тож я мушу доглядати за собою, щоб не збилася програма запущена того фатального вечора. І сьогодні з нетерпінням чекаю свята, щоб загадати собі старість, як дозвіл змінюватися Як же я хочу великий, з масним білим кремом шмат торту. Коли вже дванадцята?!


~
This site was made on Tilda — a website builder that helps to create a website without any code
Create a website